Якось, прийшовши до Плетньова у справах, Гребінка застав там Пушкіна. Плетньов познайомив їх..

Євген був в захопленні від похвали Пушкіним його «Малороссийских приказок».

Пробелькотів, що ще в гімназії пробував перевести пушкінську «Полтаву» і був би радий зараз здійснити її повний переклад. Пушкін благословив Євгенія на це і вже в 1836 переклад був опублікований з присвяченням Пушкіну.

На нього тут же відгукнувся хвалебною статтею в « Северной пчеле» Фаддей Булгарін Він назвав переклад вдалішим, ніж оригінал.

Стаття явно була направлена проти Пушкіна. До того ж назвати вдалим цей переклад, було явною натяжкою.

Адже у той час ще і української літературної мови не було.

Українську мову Котляревського навіть Шевченко називав «смеховиной» і її суржиковість не годилася для перекладу пушкінських рядків.

До того ж Євгеній і не думав дотримуватися тексту. Приведу для порівняння два вірші з „Полтавы”-

Ці рядки у Пушкіна:
Горит восток зарею новой.
Уж на равнине, по холмам
Грохочут пушки. Дым багровый
Кругами всходит к небесам
Навстречу утренним лучам.

У Гребінки:
Дав госпідь світ, настав день білий;
Блиснула на траві роса.
Ревуть гармати; дим пресивий
Геть-геть пішов під небеса.

У Пушкіна:
...Из шатра,
Толпой любимцев окруженный,
Выходит Петр. Его глаза
Сияют. Лик его ужасен.
Движенья быстры. Он прекрасен,
Он весь, как божия гроза.
Идет. Ему коня подводят.

У Гребінки:
... Із шатра
Він сам з боярством виходжає,
Мов матка з роєм вилітає.
Цареві підвели коня.

Пушкіну переклад не сподобався, а стаття розлютувала. Гребінка перестав для нього існувати. Він не запрошував його на свої літературні посиденьки. Коли Гребінка став писати прозу, то Пушкін відмітив, що «если бы сальной огарок вздумал подражать солнцу, то у него всё-таки было бы больше огня, чем у Гребинки». Про Пушкіна тих часів писав А.С.Хомяков Н.М.Язикову в лютому 1837 року - «Он отшатнулся от тех, которые его любили, понимали и окружали дружбою почти благоговейной, а пристал к людям, которые принимали его из милости». Просто ідею Російської імперії, що полягає в безсмертному «За Бога, Царя і Отєчество» висунув не Пушкін, а Кукольник і Пушкін перестав сприйматися Першим Поетом Росії. Не вписувався він в тріаду Імперії – «православие-самодержавие-народность».

Тримався в стороні від Гребінки і його друзів і Миколи Гоголь. Вони з Пушкіним заснували свій журнал «Современник». У їх «Современнику» не знайшлося місця для Гребінкиних творів. В цей час з Воронежа приїхав до Петербургу поет-прасол Олексій Кольцов. Їм зацікавився і прийняв сам Імператор Микола 1. Гребінка бував на вечорах у Плетньова, Жуковського, В’Яземського, де виступав Кольцов. Але Гребінка з ним тоді близько так і не зміг познайомитись. Довелося йому своє захоплення народністю перенести на Тараса Шевченка. Євгеній упрохав Василя Григоровича зарахувати Тараса, який вже був членом товариства заохочення художників, вільним слухачем в Академію Художеств, познайомив його і з Плетньовим, і з Жуковським. Кукольник, у свою чергу, звів Тараса зі своїми побратимом – Глінкою...

З Пушкіним у Євгена відносини не складаються, але ж він в прекрасних відносинах з Гречом і Плетньовим, так що у нього є, де публікуватися. Хоч в Петербурзі тоді і було модно говорити по-українськи, але і на службі, і в полку доводилось спілкуватися російською мовою. Він поступово переходить від українських байок до російських віршів і оповідань. Починає працювати над циклом «Рас сказі пирятница», які і завершує удома в «Убєжищі» під час літньої відпустки. Він публікує їх в «Современнику», який після смерті Пушкіна перейшов до Плетньова. Там же він публікує і свої вірші «Недуга» і «Молитва». „Рассказами пирятинца” закінчуються роки його літературного учнівства. Він навчився уловлювати незвичайне і узагальнювати типове. За допомогою Нестора Кукольника публікує в Булгарінськой « Северной пчеле» рецензію на повісті «Квітки Основьяненко».

1837 рік був багатий подіями. Згорів «Зимовий Палац» і його терміново відновлює генерал Клейнміхель, який отримав за це графське звання і став улюбленцем царя. Відкрили першу залізницю - «Царське село – Санкт-Петербург». На цю подію Нестор Кукольник з Михайлом Глінкою відгукнулися знаменитою «Попутною піснею»:

Євген Гребінка тільки що повернувся з рідного Убежища де вперше за останні три роки проводив відпустку. У нього маса вражень. Він дописав «Рассказы Пирятинца» і хоче видати їх окремою книгою. Але до нього з рідного Убєжища приїхали і брат Костянтин, якого він повинен був влаштувати в гімназію, і сестра Людмила, якій потрібний інститут благородних дівиць. Зарплати в Дворянському полку і жалування в комісії вистачає тільки на їх утримання. Друзі переконують його кинути роботу в комісії, що забирає дуже багато часу, а дає дуже мало грошей. За допомогою В.Прокоповича і Петра Плетньова він отримує посаду викладача словесності в кадетському корпусі. Йому тепер належить державна двокімнатна квартира. Висока зарплата дозволяє не тільки забезпечувати всім необхідним братів і сестру, але і в кінці 1837 видати окремою книгою «Рассказы Пирятинца», які розкупили буквально за лічені тижні.

Він привіз з Убєжища запис декількох десятків народних пісень і тепер обробляє їх, перекладаючи на російську. Якось в кадетському корпусі йому довелося підмінити вчителя музики Ломакіна. Йому страшно не сподобалися безглузді тексти тих військових маршів, які доводилося розучувати кадетам. Ось тут і стали в пригодіі його обробки українських народних пісень. Він сам сів за фортепіано і заспівав їм свою обробку пісні «Поїхав далеко козак на чужину». Потім була «Українська мелодія» - «Когда я ещё молодушкой была!». Кадети були в захопленні. Ломакін, який вийшов після хвороби, написав музику до цих слів і через декілька тижнів ці пісні заспівав Петербург, потім заспівала і співає до цих пір вся Росія! Мало того, ця «українська мелодія» викликала цілу низку поетичних перегуків — від «Тройки» Миколи Некрасова («Что ты жадно глядишь на дорогу.») до «Железной дороги» Олександра Блока («Под насыпью, во рву некошенном.») і «Старой солдатской» Евгена Симонова («Как служил солдат Службу ратную»).

Цього року нерозлучні друзі Нестор Кукольник і Михайло Глінка знайшли старшого Побратима-наставника. Їм став Карл Брюллов. Нестор Кукольник вводить Тараса Шевченка молодшим дружкою в їх тріумвірат і Тарас все рідше і рідше буває у Гребінки. Але Євген не помічає цього. До нього потрапив список рукопису „История Русов”, виявлений в архівах одного з Новгород-Сіверських сімейств і він весь вільний час витрачає на читання цього чудернацького рукопису. Завдяки ньому він, як і багато його земляків-сучасників захопився історією України. Він починає працювати над історичною повістю про свого земляка - Ніжинського полковника Золотаренко.

В цей час Мокрицький запалився ідеєю викупу Тараса з кріпацтва. Привернув навіть до цього Карла Брюллова. На жаль, Карл не зміг умовити Енгельгарда відпустити Тараса на волю. Той вважав, що дуже багато витратив на Тараса , щоб відпускати його безкоштовно. Тільки викуп! Що ж, Брюллов тут може допомогти. У нього купа замовлень, а малює портрети він тільки тих, хто йому сподобався. Всіх інших відправляє до Тараса. Хоч учневі платять раз в десять менше, ніж метру, але пари десятків замовлень вистачить на викуп. Але тут Тарас влетів в біду : йому замовив портрет сам граф Клейнміхель.

Самовпевнено попросив Тараса зобразити його правдиво, що той і зробив. Власна фізіономія графові не сподобалася і він відмовився від портрета. Тарас, розсердившись з-за згаяних часу і грошей, не довго думаючи, примальовував на портреті графа голярське приладдя і рушник через плече. Після цього продав цей портрет за обумовлену раніше ціну перукареві, що мав цирульню біля Літнього саду. Портрет випадково побачив цар і велів Клейнміхелю розібратися. Той і розібрався. Зажадав у Павла Енгельгарда продати йому Тараса. Той, дізнавшись у Клейнміхеля, що він поскупився віддати за портрет якихось 50 рублів, загнув за Тараса 2500 рублів, що в 5 разів перевищувало ціну кваліфікованого кріпака. Після довгого торгу Клейнміхель погодився. Енгельгард похвалився такою вигідною операцією перед дружиною.

Клейнміхель славився неприборканою вдачею і жорстокістю. Софі розуміла, що чекає Тараса. Вона негайно направила посильного до Гребінки з проханням з'явитися до неї. Коли Євген дізнався від неї, що загрожує Тарасу, то, на її прохання, кинувся до Нестора Кукольника і вже разом з ним помчали до Василя Жуковського. Там Кукольник усамітнився з вихователем царських дітей.. Про що вони говорили, залишилося таємницею, але через півгодини Василь Жуковський поїхав до цариці і вона веліла Енгельгарду і Клейнміхелю відкласти продаж Тараса. По її пропозиції 2500 рублів, які Енгельгард розраховував отримати за Тараса від Клейнміхеля, повинна була дати лотерея, розіграна на одному з добродійних вечорів царської сім'ї. На жаль, сама царська сім'я за лотерейні квитки заплатила тільки 1000 рублів. 1500 довелося збирати серед друзів Гребінці і князеві Вільєгорському. До того ж в лотереї повинен був розігруватися портрет Жуковського, який почав малювати Брюллов в 1837.

Почав, але ніяк не міг докінчити. За пропозицією Сошенко цей портрет закінчив Тарас і він був представлений для розиграшу в лотереї. Виграла його імператриця. Але так ніколи і не забрала. (До царя дійшли чутки про те, що портрет не оригінал пензля Брюллова). Вільєгорський і Толстой узяли позику в банку під цей виграш, і 22 квітня 1838 Шевченко отримав волю. Через місяць графиня Баранова передала Вільєгорському гроші, зібрані царською сім’єю і позика була погашена. Тарас став вольною людиною і з мансарди в будинку Ширяева переїхав в апартаменти Карла Брюллова, зникнувши на якийсь час з Гребінкінських п'ятниць.

На жаль, прожив він там не так вже і довго. Великий Карл закохався у фаворитку імператора Емілію Тімм і після нетривалої облоги отримав згоду на шлюб. Як було заведено в ті часи, перед весільним днем прекрасна четвірка влаштувала парубочий вечір, на який запросили знамениту повію з французького «салону кохання». Всі четверо запам'ятали той парубочий вечір на все життя. Нагородила їх та жриця любові французькою хворобою.

Через місяць молода дружина, втекла від Брюллова і розповіла про все Миколі 1. НЕ відбулися заручини і у Кукольника з дочкою М.Ф.Толстого, а Глінку вигнала дружина. Брюллов впав в страшну депресію. Він не хотів нікого бачити. Навіть улюблених учнів. Навіть Шевченко. Довелося тому переїхати в тісну квартирку до земляка Сошенко. Зате він знову став регулярно відвідувати Гребінку.

Якраз в цей час в літературних збільшеннях до « Російському інвалідові» публікується його «Лука Прохорович». Сюжет і герой цієї розповіді був увічнений з часом чудовим художником, учнем Мокрицького В.В.Пукаревим в безсмертній картині «Нерівний шлюб». Трагедія, описана Гребінкою наклалася на особисту трагедію художника.

У цьому ж році до Петербургу по торгових справах батька знов приїхав російський народний поет Олексій Кольцов. Його до Гребінки привів Віссаріон Белінський, якого чомусь панічно боявся Євген. Хоч Кольцов з'явився і у супроводі грізного Віссаріона, Євген був зачарований і мелодійністю його віршів-пісень, і скромністю міщанина Кольцова, яка так була не схожа на відчайдушність і фатівство кріпосного Тараса Шевченка. Тепер на своїх уроках словесності Гребінка читає кадетам не тільки вірші Пушкіна, але і Кольцова. Знайомство з поетом, що оспівує в своїх віршах Малу Батьківщину, збудило в ньому давню мрію – видавати журнал, в якому б були об'єднані кращі твори, написані по-українськи. Він домовляється з Краєвським про видання в 1839 чотирьох «Литературных прибавлений» українською мовою до «Отечественных записок».

Сам же активно публікується у всіх виданнях Петербургу, незалежно від їх прозахідної або слов’янофільської спрямованості. Навіть петербурзький пліткар Іван Панаєв в своїх «Літературних спогадах» напише: «Гребинка, который отличался огромным добродушием…был любим всеми литераторами…». Євген друкує і свої українські байки, і російські перекладення українських народних пісень, і побутові, і романтичні, і історичні повісті. На підставі свого щоденника він пише «Записки студента». Це майже автобіографічна повість – Тут і опис гімназії, і випадок з порятунком пройдисвіта, що виманив потім у батька всі гроші. Щоправда той пройдисвіт- вихрест Ісак Рубінштейн в повісті чомусь став Івановим.( До речі онук цього Рубінштейна приклав руки до краху Російської банкової системи в 1917). Описувалася і служба в Запасному Полку і зрада коханої. Ось тільки петербурзький період не співпадав. Після обговорення рукопису на літературних п'ятницях, вона була опублікована в «Отечественных записках» і високо оцінена Белінським.

Тарас в цей час вечорами ходить по літературних салонах та складає вірші, а вдень заробляє на життя, малюючи портрети, численних замовників, яких сплавляє йому Карл Великий(Брюллов). Сплавив йому Брюллов і замовлення на портрет Гребінчиного друга Петра Мартоса. Того самого Мартоса, який був виключений з Ніжинської гімназії «у справі про вільнодумство». Тепер Петро - герой Польського походу, світський лев. Тарас швидко написав його портрет. Але тут трапився конфуз. Мартос програвся вщент і йому нічим було заплатити за роботу.

Пам'ятаючи, що трапилося з портретом Клейнміхеля, він звернувся до Євгенія за порадою. І Євген запропонував в рахунок боргу надрукувати Тарасову збірку вирішив «Кобзар». Для Мартоса це було зовсім неважко. Видавець Фішер заборговував йому в карти стільки, що на цю суму не одну книгу можна було б надрукувати. Цензор Корсаков був близьким родичем його дружини. Пішли вони до Тараса з цією пропозицією. Той, поламавшись для годиться, погодився. У 1840 «Кобзар» вийшов в світ. Обкладинку для нього намалював побратим Тараса – Вася Штернберг.

А ось з обіцяним додатком до «Отечественных записок» нічого не вийшло. Проти цих українських додатків категорично заперечив Бєлінський. Євгеній вже зібрав матеріал і у Котляревського, і у Квітки Основьяненко, і у Забіли, і у Чужбінського, і свої байки приготував. Тарас, окрилений виходом «Кобзаря», запропонував таким же шляхом видати і український альманах, ще й віддав для нього декілька розділів з «Гайдамаків», які він якраз закінчив. Що ж, якщо Фішера видати «Кобзар» уламав Гребінкин приятель Мартос, то видавця Полякова на «Ластівку» уламав приятель Євгена – відомий водевіліст Федір Коні. І ось в 1841 «Ластівка» махнуло до Малоросії. Вчасно вилетіла «Ластівка»!

 Вона показала, що плач А.Метлинського «мовкне рідна мова. Гірко, гірко на серці, коли подумаєш, що скоро батьківські слова син не зрозуміє» вже безпідставний. У українському альманаху опубліковані автори, що пишуть по-українськи з самих різних регіонів країни.. І з Харківщини, і з Полтави, і з Чернігівщини, і з Київщини і з самого Санкт-Петербурга! Але вражаюча річ. Майже всі видання, опікувані Миколою 1, відгукнулися захоплено на появу «Кобзаря» і «Ластівки», а демократи видання на чолі з Бєлінським виступили з різкою критикою.

Тоді ж в «Отечественных записках була опублікована повість Гребінки «Записки студента», в «Утренней заре» - «Кулик», а в «Литературной газете” «Далекий родственник». Хоч «Записки студента» і «Далекий родственник» включали елементи автобіографії, але те, що їх персонаж, чесний і відвертий в своєму бажанні служити Батьківщині, гине в убогості, а пройдисвіти, якому наплювати на Державу, благоденствують, викликали гостру дискусію в петербурзькому суспільстві про те, що вище – патріотизм або пристосовництво...

На початку січня 1842 до Євгена прийшла звістка про смерть батька. В Убєжищі мати залишилася одна. Сини і дочка були в Петербурзі. Похорони матері допомогли провести побратими батька – Василь Маркович і Василь Ростенберг. На сімейній раді у Гребінки вирішили, що допомагати матері по господарству повинен Костянтин, який вже закінчив гімназію і за допомогою Євгенія нещодавно влаштувався в Дворянський полк . Через рік, після закінчення інституту шляхетних дівчат до них повинна приєднатися Людмила.

Влітку, отримавши відпустку, Євгеній разом з Людмилою, у якої були канікули, поїхав в рідне Убєжище. Поклонився могилі батька. Потім, на вимогу матері, поїхав відвідати його побратимів, що допомагали їй з облаштуванням похоронів. Першим відвідав свого благодійника Василя Марковича в Калюжинцях. Адже це завдяки його синові він отримав колись місце в Санкт-Петербурзі. Батьків побратим помітно здав за ці вісім років, проте був таким же хлібосольним. Урочистий обід, влаштований на честь Євгена, тривав цілих три дні. Євген, відвиклий від українських застіль, з величезним полегшенням відірвався від, мало не сотої чарки і сотої тарілки, щоб поїхати в Рудку, де жив батьків побратим Василь Ростенберг.

Хоч від Калюжинців до Рудки було не більше 40 верст, виїхавши зі світанком, опинився там Євген тільки перед вечором. І знову перед ним стіл, з глечиком міцної «забіловки» під товсті шмати хліба з ароматним салом. Після другої чарки все навколо стало привабливо-романтичним і тут в кімнату влетіло якесь бісеня в спідниці. Це була 15-річна онучка Василя – Маринка. Батьків її забрала холера 1831 року і з тих пір вона виховувалася дідом. Зовсім як Суворочка у його улюбленого командира. Маленьке, ще незграбне, стрімке дівча вертіло всіма, як хотіло. Тридцятирічний Євгеній відчув себе поряд з нею беззахисним маленьким хлопчиком. Погостювавши і тут три божевільні дні, він поїхав в Пирятин, де жила мати Василя Григоровича. Вдома встиг пробути тільки ті ж три дні – закінчилася відпустка і довелося повертатися до Петербургу. Але ще довго йому по ночах снився цей незграбне чорнооке бісеня, навколо якого здавалося крутився весь всесвіт...

У Санкт-Петербурзі чекала звична круговерть. Вдень заняття в кадетському корпусі, вечорами – зустрічі на літературних вечірках, по ночах писання чергового оповідання або розповіді. Він вже не початківець, а відомий письменник, що публікується у всіх Петербурзьких виданнях...

Непомітно, в працях, пролетів рік. Наближалася чергова відпустка. Сестра Людмила закінчувала інститут шляхетних дівчат і її влітку слід було вже відвезти додому. До того ж Шевченко отримав тривале відрядження від Академії до України. Вирішили їхати разом. Виїхали поштовою каретою. Разом доїхали до Ніжина, потім Гребінка з сестрою помчав до себе в Убєжище, а Шевченко, покотив до Тарновськогому, котрий і вибив йому те відрядження. Завітав Шевченко до Євгена в Убєжище літом і майже зразу вони виїхали на бал до Волховської в Мойсєєвку.

Тараса забрав в свою особисту кімнату улюбленчик – хрещеник Волховської Яків де Бальмен, Євген же ділив намет з Олександром Афанасьевим-Чужбинським. І ось почався знаменитий бал. Яків кинувся до своєї коханої Софії Вишневської, Тарас потонув в морських глибинах очей Ганни Закревської, а Гребінку нахабно сама запросила на танець чорноока красуня, в якій він із здивуванням пізнав те маленьке бісенятко- онуку Василя Ростенберга. Балагур Євген незвично мовчав і лише слухав її щебетання.

Він був у захопленні від цієї чорноокої красуні, в яку перетворилась минулорічна дівчинка-підліток. Коли після Мойсєєвки Тарас поїхав з ним до Закревських у Березову Рудку, Євгеній йому всі вуха поцвірінькав про Маринку. На жаль, саме з того часу почався розрив Тарас з Євгеном. Євген був ревний християнин і шанував 10 заповідей, у тому числі і «не бажай дружину ближнього».

Тарас же серйозно захопився чужою дружиною і на всі повчання Євгенія тільки презирливо фиркав. До того ж йому не подобалася «мале чортеня, яким так захопився Євген, бо ж Маринка була родичкою його зненависного пана Енгельгарда. Були і об'єктивні причини для їх розбіжності. Євгеній всією душею прийняв нову ідеологію російської імперії «Православ'я, самодержавство, народність». Він обожнював Миколу 1. Тарас же вихований масонкою Софі Енгельгард, хоч і був віруючим, але православ'я не було для нього догмою. Мало того, він, як і божественна Софі, був республіканцем і не любив Миколу 1, що забрав корону у законного спадкоємця престолу Костянтина Павловича...

Перед від'їздом Євген попросив у Василя Ростенберга руки його онуки, але отримав відкошу. Той заявив, що вона ще замолода для шлюбу. Якщо Євген кохає, то рік почекає. Машенька присяглася, що вона чекатиме.

Поверталися до Петербургу через Київ. Зупинилися там на ніч в "Зеленому готелі" на вулиці Московській. Зайшли в ресторан. Там підхмелена публіка співає щось на мотив французького військового маршу, написаного колись Флоріаном Германом. І ось після другої або третьої чарки на Євгена знаходить натхнення. На цей мотив він пише свої безсмертні:

Очи черные, очи страстные!
Очи жгучие и прекрасные!
Как люблю я вас! Как боюсь я вас!
Знать, увидел вас я в недобрый час!
Ох, недаром вы глубины темней!
Вижу траур в вас по душе моей.
Вижу пламя в вас я победное:
Сожжено на нем сердце бедное.
Но не грустен я, не печален я,
Утешительна мне судьба моя:
Все, что лучшего в жизни Бог дал нам,
В жертву отдал я огневым глазам!

Повернувшись в Санкт-Петербург надрукував його в „Литературной газете”. Пісня сподобалась самому Миколі 1, який, як пізніше Сталін, чудово розбирався в поезії. Завдяки царському сприянню ця пісня стала виконуватися на всіх гусарських вечірках, і аранжувалась самими різними композиторами. Зразу ж пісня стала світовим шлягером, символом російської душі і залишається таким до цього часу...

Ця закоханість в Машу принесла Євгену лірично-романтичний настрій. У цьому настрої він і пише поему „Богдан”, що відштовхнула від нього Шевченком. Тарас, що вважав тепер себе справжнім козаком, ще міг вітати романтизацію і ідеалізацію старого села:

„Была пора - оно цвело,
Зернистым колосом его шумели нивы,
Никто в нём бедности не знал,
Казак судьбу благословлял,
И были все, как можно быть, счастливы
Але захоплення царатом, вкладене у вуста Хмельницького:
«Столетия царей нам освящают,
Из детства в них привыкли видеть мы
Святую власть помазанников божьих
На недоступной высоте.
А я, простой казак, могу ли думать
Возвыситься и стать на степень эту!»
Абсолютно його не влаштовувало. А написані Євгенієм рядки про сучасність:
«Под скипетром помазанников Божьих

Живет народ счастливо, безмятежно» взагалі розлютили. Євген перестав для нього існувати. Він навіть при перевиданні « Кобзаря» в 1844 зняв присвячення Гребінці з «Перебенді». Для Євгена Павловича наслідком було те, що від нього відійшла українська громада, яка схилялась перед Шевченком, який став з цього часу ( з легкої руки Кухаренко) «батьком нації». Нічого дивуватися, що після 1843 у Гребінки немає творів українською мовою. Адже пишуть, зазвичай, на тій мові, на якій спілкуються. А спілкувався він тепер з Бєлінським, який з-за мовної глухоти ненавидів всі мови, окрім російської. Бєлінський в ті часи був беззаперечним авторитетом.

Ось під його впливом і відмовився Гребінка від української мови, але не відмовився від України. Він продовжував писати про Україну і українців. Звичайно, писав і про петербурзьких чиновників, але в них теж вгадувалися риси українського характеру. Та і відсутність земляків його тоді не дуже-то і хвилювала. Він напружено працював, закінчуючи роман «Чайковський» в основу якого лягли сімейні перекази і розповіді сторічного запорожця Микити Коржа. Нарешті, до кінця року, роман був надрукований в «Отечественных записках». Э він у мене на полиці. Стоїть поряд з книжками Галон про Анжеліку та Бенцоні про Маріанну. Між цими книжками пролягли півтора сотні років, а різниці у стилі і малюнку героїв не знайдеш. Настільки Євген випередив час...

Всі прозаїчні твори Гребінки написані мовою його юності, тією мовою, якою писали Гоголь, Данільовський, Кукільник, Забіла та інші їх товариші по навчанню в Ніжинській гімназії. Не було у той час в Санкт-Петербурзі видання, в якому не друкувалися б твори Гребінки. А він ще і викладав в 2-кадетському корпусі. Якраз після виходу в світ «Чайковського» його запросили читати лекції з ботаніки і мінералогії в Інституті Корпусу Гірських інженерів. Брати, Михайло і Аполлон, яких він опікував, вже служать офіцерами кірасирського полку в Елізаветограді. Сестра Людмила закінчила інститут шляхетних дівчат і повернулася в Убєжище, де господарством вже займається молодший брат Костянтин. Брат Микола закінчив Академію Художеств і вже сам себе годував.

Євген міг тепер витрачати гроші на себе самого. Тепер він міг вважати себе заможною людиною. Ось тільки в 1841 він заразився туберкульозом і в сирому петербурзькому кліматі постійно хворів. У 1844 він знов їде на Україну. Дід нареченої все ще не наважується дати згоду на шлюб. Мучить дворянська пиха – він заклав маєток і Маринка тепер виявилася безприданницею. Довелося Євгену вдатися до допомоги братового - Левка Свічки, який переконав Василя Ростенберга, що немає нічого соромного в тому, що Гребінка сам візьме на себе турботу про маєток дружини. Дід дав згоду і 30 червня 1844 Євген і Маша повінчалися. Через декілька днів від’їхали до Петербургу.

Тут Євген Павлович приймає запрошення читати лекції із словесності в Морському кадетському корпусі, не залишаючи лекцій в Інституті Корпусу Гірських інженерів. Не залишає він і літератури. Цього року він пише і публікує свій роман «Доктор», яким так захоплювався Чехів. Роман написаний незвично для того часу. Спочатку розповідається про життя батька героя – типового поміщика Тараса Івановича Севрюгина. Розповідь ведеться на підставі усних розповідей його сучасників і щоденника, який після смерті старого Севрюгина довго ходив по рукам, поки не потрапив до антиквара, у якого його і викупив автор. Потім цілий розділ займає щоденник самого героя.

Замість переходу, Гребінка пише « Я втомився розповідати; займемося цим журналом, або щоденником, молодої людини: може він пояснить нам подальші події і позбавить мене лінощів від розповіді». Потім ,коли хлопець стає чиновником і перестає вести щоденник(«нудне життя. Нічого записувати») знов виступає автор. Текст роману насичений величезною кількістю цитат самих різних авторів, як і епіграфи до розділів, які містять цитати, починаючи від віршів Пушкіна і закінчуючи білоруською народною піснею. Всі герої і антигерої намальовані опукло, не однотонно. Якщо після «Доктора» читаєш чеховські повісті, важко знайти різницю в манері писання і зображення між Чеховим і Гребінкою.

Завдяки викладацькій роботі і гонорарам Євген вже в 1845 може запропонувати матері 10000рублів на посаг сестрі Людмилі і залагоджує справи із заставленим і перезаставленим маєтком дружини. А 29 листопада він запрошує Плетньова стати хрещеним батьком донечки Надії. Тоді ж у Плетньова з ним знайомиться Пантелеймон Куліш, що зберіг до кінця життя найкращі спогади про доброзичливого земляка. У журналі «Финський вестник» друкується його психологічна повість «Іван Іванович», а в альманаху Бєлінського «Фізіологія Петербургу» його сатиричний нарис «Петербурзька сторона», замовлений Некрасовим, у « Отечественных записках» розповідь з народного побуту «чужая голова – тёмний лес» .

У 1846 виходять його повість «Лесничий» і розповідь «Пиита». Весною цього року Шевченко оголосив про те, що вирішив об'єднати всі свої твори, написані впродовж трьох останніх років, в збірку «Три літ». Це підштовхнуло Гребінку до видання багатотомної збірки своїх творів. З-за клопоту над виданням перших томів, цього року він публікується мало, зате в 1847 виходять перші 4 томи. Тоді ж він пише повість «Заборов», яку взяли в свій « Ілюстрований альманах» Некрасов і Панаєв. На жаль, альманах не був дозволений цензурою.

Зате Гребінкина повість «Приключения синей ассигнации», опублікована в газеті «Санкт-Петербургские ведомости» мала величезний успіх. Успіх мали і його фізіологічні нариси «Провинциал в столице”, "Хвастун», надруковані у «Современнике». Гонорари від публікацій він витратив на відкриття в маєтку дружини приходського училища для селянських дітей. Відкрив він його 17 травня 1847. Викладачем в тій школі був мій двоюрідний прадід Іван Сиротенко...

Це була остання поїздка Гребінки на Україну. Повернувшись до сирого Санкт- Петербургу він ще встиг випустити повість «Полтавські вечори» і чергові 4 томи своїх творів, але восени загострився туберкульоз і він майже не виходив. Але в кінці листопада трапилася неприємність з викладачем кадетського корпусу Кореневим. Гребінка помчав до начальства виручати знайомого. На жаль, начальство було непохитним. Ображений і замерзлий при переїзді відкритою коляскою через Неву, Євгеній Павлович звалився в лихоманці і вже не встав.

З(15) грудня він помер. Він заповідав поховати себе на Україні, як писав колись в пісні «Козак на чужині». Рідні виконали його бажання і перевезли тіло на Малу Батьківщину, де і поховали його на кладовищі в Марьяновці. Коли в 1895 році прокладалася залізниця Київ-Харків вузлова станція, яку звели поряд з Марьянівкою була названа ім'ям того, хто об'єднав колись два народи. Написав Гребінка 46 романів і безліч віршів, повістей, оповідань. При його житті вийшло 8 томи, які відразу ж розкупили. Але пішов він з життя. У 1882 році перевидали його вибране.

Тираж так і залишився не розкупленим. Коли я вирішив написати нарис про Гребінку, я узяв в науковій бібліотеці університету ім. Франко п'ятитомник Гребінки, виданий в 1957 році. На формулярі до книг стояло 30-40 прізвищ. Тобто за півсторіччя їм зацікавилося менше 40 читачів! Так і залишився він для всіх автором своєї першої опублікованої книжки „ Малороссийские приказки”. А ті, хто став і не став його народом, співають і нині «Когда я ще молодушкой была» і «Очи чёрные». Але ніхто вже не пам'ятає їх автора. Він сіяв Добро. Йому найбільше підходить українське звернення „Добродій”. На жаль, ми звикли пам'ятати зло, а не добро....

К.т.н.Володимир Сиротенко(Вербицький)

Львів. [email protected], 18 листопада 2006