Сто років судились Свічки і Марковичі — нащадки козацької старшини, а тепер малоросійські дворяни — за землю, яку ще на початку XVIII століття всевладний лубенський полковник Андрій Маркович незаконно відібрав у сина свого попередника, значкового товариша війська запорозького Лук'яна Свічки.

Минали десятиліття, покоління змінювало одне одне, а судовій справі про ту землю не було кінця й краю. Коли суд вирішував справу на користь Марковичів, ображені Свічки апелювали у вищі судові інстанції. Якщо позов вигравали Свічки, апеляцію подавав хтось із Марковичів.

За сто років обидва роди збідніли, земля та давно вже перейшла в інші руки, а тяжба не припинялася. Законними претендентами на неіснуючу власність з 1793 року були визнані праправнуки лубенського полковника, сироти Василь Іванович та Ганна Петрівна Марковичі, двоюрідні брат і сестра. Василь на той час уже служив у війську, а ще неповнолітня Ганна жила при тітці як бідна родичка. Нічого, крім двох родин кріпаків та двадцяти десятин поля, вона не мала, але за нею зберігалося право судитися із Свічками за свою спадщину.

— Хіба ж знайдеться путящий жених на дівчину з таким посагом? — бідкались родичі над долею Ганнусі.— Тепер усі шукають багатих...

Та знайшовся жених і на безприданницю. То був поручик Тавричеського легкокінного полку, дворянин Новомиргородського та блисаветградського повітів тридцятирічний Павло Іванович Гребінка. Він товаришував з Василем Марковичем, що також служив у тому полку. На запрошення приятеля приїхав Павло Іванович на Полтавщину у гості та й залишився тут назавжди. Закохався у тиху сором'язливу Василеву сестру так палко, що, не роздумуючи довго, посватався до неї. Швидко й весілля відгуляли.

Зразу ж після одруження Гребінка вийшов у відставку, почав господарювати на землі, що дісталася йому за Ганнусею. У балці, недалеко від тихої повноводої Оржиці, спорудив будинок, покрив його очеретом (на бляшану покрівлю не спромігся) та й переселився туди з молодою дружиною.

Землю у балці здавна називали Яром, то й хутір стали звати Гребінчиним Яром. Так значився він у повітових паперах. А Павло Іванович назвав своє «гніздечко» більш поетично — Убежище. У 1802 році щаслива пара святкувала народження дочки, якій дали ім'я на честь матері. Здавалося, щастя назавжди оселилося в Гребінчиному Яру.

Батьки тішилися донечкою, не сподіваючись лиха. А біда вже стояла на порозі їхнього дому. Нагло померла Ганна Петрівна. Засумував Павло Іванович, тяжко зажурився. Став похмурий, мовчазний. Лише в господарстві працював завзято, за роботою хотів забути своє горе. Всю любов до покійної дружини переніс на дочку. Про неї тільки й дбав, про її майбутнє тільки й думав.

Так минуло десять років. Павло Іванович звик до свого становища, частіше став бувати серед людей. І раптом зовсім несподівано закохався в дочку гшрятинського козака Івана Чайковського — Надію. Вона була років на двадцять п'ять молодша, одначе згодилася стати йому за дружину, а маленькій Ганнусі за матір.

Повеселішало в Убежищі. Почали павідуватися сюди сусіди, родичі Надії Іванівни. Зажили Гребінки, як усі. А 21 січня 1812 року в них народився син. Гребінчин приятель і родич Василь Іванович Маркович звозив немовля до Короваївської церкви, де його охрестили й нарекли Євгеном.

Павло Іванович од щастя аж помолодшав. Зникла з обличчя зажура. Але й цього разу радість була короткочасною. Незабаром довелося йому залишити і дітей і молоду дружину: почалася Вітчизняна війна з наполеонівськими полчищами. Багато людей пішло тоді до війська захищати від ворога батьківщину. Записався добровольцем до Малоросійського кавалерійського полку і штабс-рот-містр Гребінка. Із своїм полком віп брав участь у багатьох кровопролитних боях з французами, пройшов через усю Європу і побував аж у Парижі.

Додому поверпувся лише на початку 1815 року. Багато радості принесла йому зустріч з дітьми, з дружиною. Щодня приїжджали гості, розпитували про війну, про далекі країни, про те, що довелося пережити в походах. А далі один за одним попливли звичайні сільські будні. У турботах і праці минали роки. Хутір Убежніце розростався. Здалеку він тепер нагадував густий гай — жодної будівлі не видно було з-за дерев.

Та й родина Павла Івановича збільшувалась. Крім Ганнусі і Євгена, тепер населяли дитячу половину хати спокійненький Михайло, непосидючий Аполлон, допитливий Микола, галасливий Сашко... Сім'я ледве вміщалася за столом, коли всі збирались обідати. Довелося господареві поставити у дворі ще одну хату-мазапку для двірні. Влітку тут жили наймити, яких у жнива наймав Павло Іванович, а взимку була школа.

За роботою і клопотами по господарству ніколи було Гребінкам займатися вихованням дітей, як це робилось у багатих дворянських сім'ях. Ні бонн, ні гувернанток їм вони не наймали — не було за що. Павло Іванович складав копійку до копійки, щоб хоч трохи прикупити грунту, бо на тій землі, яку взяв як посаг за першою дружиною, господарювати було тісно.

Виховувала галасливу малечу старша сестра Ганнуся разом з кріпачкою Мариною, яку приставили до дітвори ще в 1812 році. Вони стежили, щоб хлопці не пустували, не бігали самі до Оржиці і якомога рідше потрапляли за-мурзаними на очі батькам. Менш од інших відчував на собі Ганнусину опіку Євген. Він ріс спокійною дитиною, не любив біганини, галасу, залюбки слухав розповіді дорослих. Розумником і мрійником називала його сестра. А мати казала: «Якби усі були схожі на Євгена, то я б і горя не знала. Такий слухняний».

Не відала Надія Іванівна, що душу її первістка полонив чарівний світ народних пісень, казок, легенд, які співала і розповідала йому лагідна й добра няня Марина. Фантастичні образи, легендарні герої, оспівані народом борці за правду і волю тривожили дитяче серце. Євген не раз плакав над їхньою долею.

Пізній вечір. За вікном гуде вітер. Шумлять голим віттям дерева у садку. В дитячій кімнаті горить тоненька воскова свічечка. Вона освітлює тільки середину кімнати, по кутках сутінки. Дітвора вкладається спати. Марина кожному поправляє подушечку, накриває ковдрою. Коли всі затихли і мати, що приходила побажати дітям на добраніч, пішла до себе, Євген просить няню розповісти казку.
— Щоб швидше заснули,— киває на менших.— Сідайте біля мене.
Марина гладить хлопчика по кучерявій голівці й майже пошепки починає:
—    У лісі було темно, тріщали дерева, тоскно вили звірі, гуділа земля. А Оленка, боса, в розірваній сорочечці, без хусточки, бігла рятувати свого братика Іванка.

Тихий голос Марини проникав у саме серце. В Євгеновій уяві малювалася картина буремного лісу, похмурого палацу Змія, образи сестри і брата.
Коли Марина закінчила казку, Євген попросив заспівати про Наливайка.
— Пізно вже. Всі поснули...
— А ви тихенько. Я почую. Дуже прошу...— Він тримав її за руки, не відпускав од себе.
Довелося заспівати. Євген заплющив очі, і Марина, гадаючи, що він заснув, погасила свічку й вийшла з кімнати. А Євген ще довго лежав із заплющеними очима і думав про Наливайка.

Згадуючи своє дитинство через багато років, він напише:

Я дружен с печалью, как с нежной сестрою. Не помню, когда я ее полюбил: Ребенок, я сладко мечтал под грозою, Ветр буйный понятно душе говорил. Измлада, от самой моей колыбели, Мне грустно стенали пастушьи свирели; Печаль разливалася в песнях родных: Рыдая, я слушал унылую чайку; Мне пели, как ляхи сожгли Наливайку — И сердце приятно болело от них.

Мудрості життя навчався Євген і від кріпацьких дітей, серед яких пролинуло його босоноге дитинство. Як і сільські хлопчаки, одягнутий у сорочечку та штанці з домотканого полотна, старший син Павла Івановича влітку бігав на Оржицю купатися, печерувати раків або ловити рибу. Разом з маленькими пастушками ганяв гусей на болото або худобу до лісу. Бігав у гості до діда Степана, любив слухати сліпого кобзаря.

Дід Степан жив у курені за селом, стеріг огородину і баштан. Він здавався хлопчикові казковим велетнем. Його руки, ноги, широкі зігнуті плечі були значно більшими, ніж у всіх, кого досі бачив Євген. У пожовклому від сонця старому брилі, у сірій полотняній сорочці і таких же штанях, з великим вузлуватим ціпком у руках він часто в оточенні сільської малечі повільно спускався від куреня до річки або сидів на пагорбі, гріючись на сонечку.

Дітвора любила старого, бо він завжди почастує першим огірочком чи молоденькою морквиною, а коли достигають кавуни й дині, дозволяє їсти цього добра досхочу. Але не тільки заради огірків чи кавунів топтали діти стежечку до Степанового куреня — вабили їх дідові оповідання. Він знав багато усякої всячини і вмів добре розповідати і страшне і веселе.

Дуже любив слухати старого баштанника і малий Євген. По обіді, коли сонце пече немилосердно, дід залазить у курінь, тільки босі жилаві ноги жовтіють на сірій землі, немов дві жердини. На рядні навколо нього вмощуються гості. Євген шукає собі місця ближче до голови, щоб не тільки все чути, а й бачити, як говорить дід, як рухається його сива борода, як спалахують і гаснуть зіниці вилинялих очей, як грають зморшки на засмаглому обличчі.

—    Колись тут був голий степ,— починає старий. Голос у нього тихий, хриплуватий.— Ніхто того степу не орав і не засівав. Трава й бур'яни росли такі високі, що в них міг сховатися вершник. Села серед степу зустрічались негусто, а міста — тільки на крутих берегах великих річок. І міста і села обкопували ровами, обгороджували мурами. А на високих степових могилах стояли сторожові вежі.

—    Для чого ж то, діду? — цікавилися нетерплячі.

—    Щоб здалеку можна було побачити ворога і попередити людей про небезпеку — запалити на вежі вогнище. Вороги були люті й підступні: зненацька напавши на місто або село, палили оселі, плюндрували обжитий край, руйнували православні церкви. А людей забирали у полон. Ніхто не лічив, скільки дівчат і молодих жінок, зв'язаних вірьовками, прогнали татари цим степом до Криму або в Азов, звідки їх відправляли у страшну турецьку неволю, в осоружні гареми. Та хоробрі українські козаки не давали ворогові розгулятися, завжди перемагали його й гнали аж до Криму. Бувало, що й за море ходили на дубах та чайках, до берегів Туреччини, визволяти своїх братів з неволі.

Скільки тих історій юрмилося в сивій дідовій голові! Всіх не перелічити: і про шведів, і про татар, і про шляхту, і про запорожців. Від столітнього Степана малий Євген уперше довідався, що колись на Полтавщині не було ні панів, ні кріпаків, жили вільні козаки. Говорив дід, що й він, Євген Гребінка, козацького роду.

А то, бувало, почне розповідати про кріпаків, про те, що відбувалося зовсім недавно: когось із непокірних віддали у солдати або закатували різками, а в Золотоніському повіті кріпаки вчинили розправу над ненависним панським прикажчиком.

Наслухається хлопець дідових оповідань, і цілу ніч сняться йому то руді шведи з довгими списами, то поляки в плетених залізних панцирях, то чорноголові татари з вузькими, наче осокою прорізаними, косими очима, то селяни з косами й вилами.

Довго думає над дідовими розповідями Євген. Хочеться все знати, все збагнути, але багато чого він ще не розуміє в житті.

— Малі діти — малий клопіт, великі діти — великий клопіт,— жалівся Павло Іванович Марковичу.— Євген розумний хлопчик і до книжки тягнеться. Читати й писати я його навчив, але підготувати до гімназії — то справа мудріша. І хоч сутужно з грошима, а доведеться брати вчителя, адже хлопцеві вже повернуло на десятий. Чи не порекомендуєте когось?

Маркович поспівчував сусідові — він сам мав багато дітей і знав, як важко при малих достатках виводити їх у люди,— й пообіцяв знайти для бвгена гарного вчителя. Своєї обіцянки він не забув: через кілька днів після розмови привіз до Убежища Павла Івановича Гуслистого, який покинув семінарію, не довчившись в останньому класі, бо не схотів бути священнослужителем. Після цього працював домашнім учителем у Золотоніському повіті.

Приїхав Гуслистип до Убєжища з усім своїм майном, що складалося переважно з книжок, альбомів та різних коробочок. Оселився у малій хатині, де й проводив щодня заняття з учнем. Три-чотири години навчання, а потім у кожного своє діло: Павло Іванович ішов до гаю або у поле шукати рідкісну рослину для гербарія чи якусь комаху для колекції, а Євген біг до друзів-пастушків. Лише довгими зимовими вечорами учитель і учень не розлучалися. До півночі засиджувався Євген у хатині, слухаючи цікаві розповіді Павла Івановича про лісове життя, про різноманітний рослинний світ, про цікаві звички тварин та комах.

Три роки прожив Гуслистий в Убєжищі, добре підготував Євгена за програмою початкової школи. Гребінка вже збирався везти сина до Полтавської гімназії, та несподівана зустріч з колишнім учителем Пирятинського повітового училища Андрущенком усе змінила. Семен Матвійович, який тепер працював професором латинської словесності у Ніжинській гімназії вищих наук, не радив віддавати Євгена до звичайної гімназії.

— Краще до нас. Після нашої гімназії і в університеті не треба вчитись. Я допоможу влаштувати,— пообіцяв він.— Але хлопець мусить бути добре підготовлений. Вам треба підшукати більш досвідченого вчителя, ніж семінарист.

Павло Іванович послухав Андрущенка, і через якийсь час в Убєжищі з'явився ще один учитель, колишній студент Харківського університету Матвій Севастянович Кудрицький. Майже рік навчав він Євгена іноземних мов — латинської, німецької, французької, історії та російської літератури. Читання стало улюбленим Євгеновим заняттям.

Бувало, мати почне дорікати:

—    Сину, очі попсуєш. Голова болітиме. Хіба можна цілісінький день сидіти над книжкою? Облиш!

Євген наче й не чує материного наказу. Вона починає гніватись, скаржиться на синову неслухняність батькові. Павло Іванович заспокоює дружину:

—    Не чіпай його. Нехай читає. Може, це йому стане в пригоді.