Євген Гребінка більшість життя провів у Санкт-Петербурзі. У столиці Російської імперії в першій половині XIX століття існувала "колония образованных малороссиян".

«Писателем органического сбалансированного двуязычия» недавно назвала Євгена Гребінку кубанська газета «Станица». Справді, його і українські, і російські твори були колись однаково популярні в Російській імперії. Пушкін переклав його українську байку «Вовк та вогонь» і мав у власній бібліотеці переклад своєї «Полтави», зроблений Гребінкою. Ще за життя Євгена Гребінки в Петербурзі вийшов його восьмитомник — у 1847—1848 роках, потім п’ятитомник — у 1862-ому, а в 1902-ому — повне 10-томне зібрання творів.

Але чи справді та його двомовність була органічна? Принаймні, не змалку і не замолоду. Про це свідчать листи гімназиста Євгена Гребінки до батьків. «Ели галушки без грибов и олеи», — пише одного разу. У його тодішній російській мові щоразу проскакують «вдосвіта», «майстер», «карбованець» та інші українські слова. Із тієї ж гімназії писав про меншого брата Аполлона: мовляв, добре навчається, але «сколько насмешек ему стоило отвыкнуть от выговора счастливой Хохландии!» Та і з Євгена підсміювалися, бо в гімназії носив козацьку шапку. Писав 1830 року: «Почтеннейший папенька! Пришлите мой теплый картуз, ибо шапка с красным верхом — в подозрении, а наш директор — человек мнительный, а в девятом классе одно слово такого начальника может решить судьбу человека».

Гімназист Євген Гребінка винаймав у Ніжині квартиру за 450 руб. на рік. Його тодішні витрати: чоботи коштували 5 руб., книжка з історії Малоросії — 4 руб., підручник з мінералогії — 8 руб. «Почтеннейший папенька! — писав 6 березня 1827-го. — Я никак не могу понять того, что вы пишете, будто я веду себя так, как будто на меня сто плугов орют».

Отже, йому докоряли, що він не береже грошей. І він пояснює, на що їх витрачає: купив собі два аркуші паперу для малювання та 10 аркушів для писання, а ще 2 фунти ікри й фунт, тобто 450 г, цукерок — «за что, я думаю, вы не будете сердиться. Ваш покорный сын и слуга Евгений Гребёнкин».

Прізвищем «Гребінка» став підписуватися з 1832 року.

Коли він почав писати, українську літературу його сучасники не сприймали як щось окреме. Іще не з’явився Шевченко, а твори Котляревського чи Квітки-Основ’яненка в Москві й Петербурзі читали без перекладу — «як свої». При тому наші земляки почувалися господарями становища. Журналіст Микола Погодін казав:
— Малороси вважають себе істинними росіянами, а всіх інших мають за москалів.
1834 року, переїхавши до Санкт-Петербурга — столиці імперії, Євген Гребінка писав до гімназичного приятеля Миколи Новицького: «Думал я долго дорогою: що зі мною буде в Петербурзі, що я там робитиму між москалями? И вышло противное: Петербург есть колония образованных малороссиян. На Масляной студенты Медицинской академии играли «Наталку Полтавку». Як вийшла вона, да як заспівала «Віють вітри» — так и заныло сердце».

У тому самому листі він писав: «Государыня выезжает четверкою лошадей и на запятках два наших малороссийских камеркозака. Государь, говорят, часто шутит с ними на малороссийском языке».

Його називали послідовником Миколи Гоголя, хоч і менш талановитим. Сам Гоголь, дуже підозрілий, 1841 року скаржився, що Гребінка підробляє його манеру оповіді. Просив спільних знайомих, щоб сказали йому, аби перестав це робити.

Вони обидва навчалися в Ніжинській гімназії. Дебютували майже одночасно: 1831 року вийшли «Вечори на хуторі біля Диканьки» й уривок Пушкінської «Полтави» в перекладі гімназиста Гребінки. Відомий рядок «Тиха украинская ночь» переклав: «Ущухнув гомін, дав Бог нічку». Це, кажуть сучасні літературознавці, була спроба «привласнити назад» українську тему, повернути її «додому». А подібність до Гоголя була лише поверхова. Гребінка так само любив придумувати екзотичні прізвища для персонажів — Пуцилобариленков або «девица Тонкоструйкина». Або: «Знаете ли вы украинскую ночь?» — у Гоголя, а в Гребінки — «Знаете ли вы Пирятин?».




Гоголь, описуючи «птицутройку», перетворює подорожній мотив на потужну метафору — «Так и ты, Русь». Гребінка, їдучи тією самою дорогою, просто милується нею, і йому більше нічого не треба. Це простодушний україноцентризм: «Кто в часы досуга смотрел на географическую карту нашего отечества, тот, верно, знает, что Петербург лежит прямо на север от Переяславля». Далі в одному зі своїх «Рассказов пирятинца» (1837 р.) описує дорогу до Петербурга, але тільки невеликий її відрізок: «Вот цветущие окрестности Яготина, вот дворец последнего гетмана Малороссии — графа Разумовского, вот за рекою красивое селение Гречана Гребля. Угодно ли вам ехать далее? Счастливый путь! А я останусь». На всій дорозі для нього важливі лише кілька малих поселень. Він згадує ще Ганзеровщину й Лемешівку — ці села й досі є в Яготинському районі, на межі з його рідною Пирятинщиною.

У Петербурзі Євген Гребінка знався з багатьма літераторами: Нестором Кукольником, Олександром Пушкіним, Іваном Тургенєвим, Іваном Криловим, Олексієм Кольцовим. Дружив із поетами Володимиром Бенедиктовим та Петром Єршовим — автором «Горбоконика». У нього в Убєжищі гостював Володимир Даль — упорядник «Толкового словаря живого великорусского языка».
Дуже активно публікувався Гребінка в російських журналах. Приміром, 1841 року — 15 публікацій, з них три повісті, 1844-го — 13 публікацій, зокрема один роман.

Мав сентимент до земляків. Ходив у гості до професора Петербурзького університету Михайла Соловйова. Писав про нього: «Смертельный охотник до малороссийского языка, и мы с ним часто восхищаемся словами «гоготить», «стугонить», «шамотить», «чимчикує» и тому подобными». Одним із перших звернув увагу на Тараса Шевченка, тоді ще — учня маляра. Був його літературним учителем і сприяв його викупу. Багато з мемуаристів згадують, що побачили Шевченка вперше саме на щотижневих літературних вечорах у Євгена Гребінки, які він влаштовував у себе в учительському флігелі Кадетського корпусу.

1837 року в одному з листів цитував Пушкіна: «Там, где небо голубое над Украиной горит». І далі — від себе: «О, родина! Я хочу и боюсь к тебе ехать — сколько перемен сделалось без меня на родине, сколько утрат понес я, и эти утраты воскреснут в моей душе». Так писав Новицькому після трьох років життя в Петербурзі. І завершив: «Воображение при чувствительном сердце — самое ужасное наказание!»

«Вечно болен, вечно скучен — грустно за Малороссиею!» — ще одна показна цитата з листа Гребінки приятелеві. Дослідники зауважують, що його ностальгія не виросла до такого потужного рівня, як, приміром, у Шевченка, а ніби залишилася назавжди дитячою. Іноді це пояснюють вихованням. Доки батько воював із Наполеоном — а він був учасником походу російської армії на Париж 1814 року — малий Євген ріс під опікою матері. Звідси в нього багато «дівчачих звичок». Він, приміром, любив вирощувати квіти. У листах із Ніжина просив у матері рецепт приготування паски й повідомляв, що купив для неї насіння редиски та квітів.

1841-го писав із Петербурга: «Мене сватають — мила хороша дівчина з багатої сім’ї, але я нізащо не оженюся, бо вона не наважиться залишити Петербург». Наступного року писав у Пирятин до швагера Лева Свічки: «Брате, взнай, так, знаєш, стороною — чи не оддали б за мене панночку з чудесними очима? А то оженюся з кацапкою — і прощай, Малоросія!». Панночка з чудесними очима — Марія, донька штабскапітана у відставці Василя Ростенберга, що мав маєток у селі Рудка Лубенського повіту. Вони одружилися по трьох роках знайомства.




«Я всегда любил все черное и умру с этим. Слава Богу, что виц-мундир мой черный с таким же бархатным воротником и белыми гербовыми пуговицами», — писав Євген Гребінка приятелеві, коли служив у Комісії духовних училищ Міністерства народної освіти. Тоді в столиці було модно робити завивку волосся, але Гребінка цьому не піддався: «Благодаря моей природе, я не завиваю своего хохлацкого чуба». Він курив люльку або домініканські сигари, квадратні в перерізі. Любив чорну каву та грав на флейті. І любив гарні книги.

Найзнаменитіший вірш Гребінки — «Очи чёрные», опублікований 1843 року. Однойменний романс з’явився через 51 рік. Музика — з вальсу німця Флоріана Германа в обробці норвежця Софуса Гердаля. Отже, найвідоміший російський «циганський» романс створили уродженці України, Німеччини та Норвегії. Одностайно вважають, що вірш поет присвятив майбутній дружині Марії Ростенберг.

Він був майстром несподіваної фрази. Приміром, свої «Записки студента» (1841 р.) починав так: «Я желал бы знать, что думают лошади во время гололедицы». Це сентиментальна повість про нещасливу любов і ранню смерть далеко від Батьківщини. Сам казав, що над повістю «половина Петербурга ридала, аж дивитися було совісно». Але на Пирятинщині «Записки» викликали скандал — бо там усі вважали, що героїнею є Мар’яна, сестра його гімназичного приятеля Новицького, у яку колись був закоханий Гребінка. Йому довелося виправдовуватися: мовляв, «ні героїня не списана з Мар’яни, ні герой — з мене самого». Одначе повість таки виявилася пророчою для автора — сам він, як там і описано, помер молодим у Петербурзі від туберкульозу.

«Ни к какой масонской ложе не принадлежу»

2 лютого 1812 року — народився Євген Гребінка на хуторі Убєжище, історична назва — Гребінчин Яр, за 16 верст від Пирятина на Полтавщині. Батько — Гребінка (Гребьонкін) Павло Іванович (1763—
1842 рр.) — гусарський штаб-ротмістр, учасник російсько-турецьких війн та війни з Наполеоном 1812 року. З 1815-го — земський комісар Пирятинського повіту. Мати — Надія Іванівна, донька пирятинського козака з роду Чайковських. Євген мав ще старшу сестру Ганну — від першого батькового шлюбу — та молодших — Людмилу, братів Михайла, Аполлона, Миколу, Олександра, Костянтина й Петра. Батько був небагатий — мав кілька десятків душ кріпаків. Але всім дітям дав добру освіту.

1825 року вступив до Ніжинської гімназії вищих наук князів Безбородьків. За статусом гімназія посідала друге місце після університету. Повний курс навчання — дев’ять років — був поділений на триріччя, слухачі останнього — сьомий, восьмий, дев’ятий класи — вивчали предмети університетських курсів і називалися студентами. Випускники могли влаштовуватися як чиновники 14-го класу на цивільну службу, а в армії отримували офіцерський чин.

1831 року закінчив гімназію, служив у резервному ескадроні 8-го Малоросійського козачого полку в Переяславі. Наприкінці року вийшов у відставку, два роки жив в Убєжищі. Там написав «Малоросійські приказки», видані 1834 року.

1834 рік — приїхав до Петербурга. Як син ветерана війни з Наполеоном, добився протекції вхожого до двору обер-прокурора Синоду графа Хвостова. Гребінка став чиновником Комісії духовних училищ Міністерства народної освіти. При вступі на службу дав розписку: «Сим объявляю: я ни к какой масонской ложе, ни внутри, ни вне империи, не принадлежу и обязуюсь впредь к оным не принадлежать». Того ж року видав книжку байок «Малоросійські приказки» й купив матері німецькі гумові калоші.

7 березня 1840 року передав до Цензурного комітету перше видання Шевченкового «Кобзаря», що невдовзі вийшло у світ. Того самого року надруковані «Герой нашего времени» Лермонтова та «Путевые записки зайца» Гребінки.

1841 року облишив міністерство, викладав російську словесність у Дворянському полку, в 2-ому Кадетському корпусі, а також в Інституті корпусу гірничих інженерів, Морському кадетському корпусі. Зокрема читав курси мінералогії, зоології, ботаніки. Цього ж року вийшов укладений ним літературний альманах «Ластівка» за участю Тараса Шевченка.

19 травня 1843 року Тарас Шевченко виїхав із Петербурга в першу подорож до України в кареті разом із Євгеном Гребінкою та його сестрою Людмилою. Доїхали до Чернігова 24 травня, 25—26 травня пробули на хуторі Убєжище.

30 червня 1844 року Гребінка обвінчався з Марією Ростенберг і виїхав з нею до Петербурга. Доньку, яка народилася в кінці 1845-го, назвав Надією. Казав, що це найкраще ім’я для християнки. Її хрещеним батьком був Петро Плетньов, приятель Пушкіна, видавець «Современника».
15 грудня 1848 року — помер у Петербурзі. Тіло перевезено в Україну, похований на хуторі Убєжище — нині село Мар’янівка Гребінківського району Полтавської області, недалеко від станції Гребінка.
«Я так думаю, що нема й на світі кращого місця, як Полтавська губернія.

Господи, Боже мій милостивий, що за губернія! І степи, і ліси, і сади, і байраки, і щуки, й карасі, і вишні, і черешні, й усякі напитки, і воли, і добрі коні, і добрі люди — усе є, усього багацько!.. Довіку не забуду, як я жив у Полтавській губернії, недалеко од Пирятина. Може, вам коли переїздом траплялось бувать у Пирятині? Гарний город! А краще усього у йому бублики: ні в Прилуці, ні в Лубнах, ні в самому Ніжині нема таких!» (Із передмови Євгена Гребінки до альманаху «Ластівка», виданого 1841 року в Санкт-Петербурзі).

3000 рублів на рік становила платня Євгена Гребінки під кінець служби в Міністерстві народної освіти Російської імперії. Для порівняння: Тараса Шевченка викупили із кріпацтва за 2500 рублів.