ПОЛТАВЩИНІ
Моя Полтавщино, ти - серце України,
Земля нескорена твоя для нас свята.
У серці кожного завжди один - єдиний
Той край, де народився і зростав.
Де йшли бої, там поле колоситься,
Де кров лилась, там колос пророста.
Про шо ж із вітром розмовля пшениця.
Зерном налита стиглим, золота?
Туї йшли бої, тут падали солдати.
Немов колосся стигле у жнива, їх вже ніхто не ходить виглядати.
Та пам'ять не помре - вона жива!
(Юлія Соловей, 1989р.н.)
ЛЕДІ СУМ
Я прошу: не зітхай так гірко,
Прожени цю печаль із очей.
Десь у небі горить твоя зірка
Крізь холодний морок ночей.
Ти говориш, шо щастя не вічне.
Серце замкнене на засув.
Очі дивляться так іронічно,
Як завжди, твої, Леді Сум.
Знову скроні стискає болем,
Ти неначе в тумані живеш.
Десь тебе обминула доля
-Ти ніяк її не знайдеш.
Леді Сум, ти така реальна.
Світ навколо тебе заснув.
Тільки знаєш, здається, марно
Серце замкнене на засув.
Ожива навесні природа,
День світанком пробуджує все.
І Де осяє розкішна врода
І твоє помарніле лице.
Все в житті міняється часто.
Ти проснешся від свого сну.
Може, поряд десь твоє щастя
1 весна твоя, Леді Сум.
(Юлія Соловей, 1989р.н.)
ПЕРШЕ КОХАННЯ
Березовим світлом всміхається день,
На нього весна щедра рання.
І радує щебет пташиних пісень
Про світ, про весну, про кохання.
Дзвінки телефонні, записки, листи
І погляди всі, і зітхання.
А звідки дізнатись: це ти, чи не ти?
Чи справжнє це перше кохання?
Чим скінчиться день цей?
Холодним дощем?
Чи марні надія й чекання?
То радісно серцю, то сковує щем
Від щастя, весни і кохання.
(Юлія Соловей, 1989р.н.)
ЗИМОВА КАЗКА
Я подарую вам зимову казку:
У сніговій метілі тиху ласку
І квіти на замерзлі ваші вікна,
Рої сніжинок за вікном без ліку.
1 пахощі ялинової хвої,
Протяжний спів завії снігової,
А потім не забуду повбирати
Дерева у сріблясто - білі шати.
Все загорну я у сріблястий іній,
А присмерком - в вечірні сині тіні.
У небі посміхнуться ясні зорі,
А місяць вийде в шапці пурпуровій.
1 добрий сон вночі усім присниться.
А вранці сніг на сонці заіскриться.
І неодмінно стрінеться вам щастя.
Бо казка може тільки так кінчаться.
(Юлія Соловей, 1989р.н.)
ЛАНДЫШ
Ульїбиулось ясно солнышко,
Засияло в небесах.
А у ланлыша на донышке
Все еще блестит роса.
В зтой чашечке фарфоровой
Чудо - радуга горит,
Нежным звоном - перезвоном
Ландыш с солнцем говорит.
Муравьишко лезет маленький
С листика на стебелек,
Хоть он молодец удаленький,
Но далек же путь, далек.
Голос иволги малиновый
Вдруг раздался в тишине
И растаял переливами
Где - то в неба вышине.
(Юлія Соловей, 1989р.н.)
ЇЖАЧОК
ІІІуру - шуру, шуру - шух -їжачок зробив кожух З листя клена та берези
Ще й травою підперезав.
Лиш упав на землю сніг, їжачок спочити ліг. Загорнувся в кожушок,
То й не треба подушок.
(Юлія Соловей, 1989р.н.)
* * * * * * * * * *
Невідворотність ...
Стиглі грона кохання
Важким камінням падають.
Безвихідь.
Отруєне вино по жилах
Просить злету, Бо вже відстоялось.
Тривожно кричить десь пташка,
Навіює спогад і сум,
Ніби знає, як мені важко
Від втрат і болючих дум.
Не плач, моя доле, не смій,
Нехай сльози - а ти радій,
Бо оманлива жага життя.
І ніколи нема каяття.
- Я не можу в неволі жити,
-Щастя сказало,
Коли відлітало.
Щовечора я на воротях
Вдивляюсь крізь грати надії.
Місяць, зорі до мене приходять
І, мабуть, жаліють.
Тягнуть руки, підняти хочуть
До себе у небо сиве.
-Лети з нами, - шепочуть,
-Кинь життя міішиве.
Лети з нами,
Лети у просторах
Без краю, без думок,
Без часу в потворах,
Без масок на лицях
У посмішках білих,
Без слів провидця
І душ наболілих.
... Лечу. Може, тільки здасться,
Бо болить...
(Людмила Олень)
ХТО ТИ?
Чого заглядаєш у вікно
До мене
Далеко опівночі?
Чи, може, летів на вогонь
Рукописів гарячих?
То палила я
Свою душу безвтішну, побиту,
Крила зламані гоїла
Полум'яним намистом.
І руками ловила жарини.
Що без послуху летіли ввись.
Так і душу ловлю - вона ж лине
Далеко за обрій і кличе:
- Проснись!
Відв'яжи прив'язаності лламенні
І кандали з каменю розбий,
Все, чим людська душа завалена,
В полум'я з рукописами кинь.
Сама ж стань свічкою,
Рівнесенько гори,
Легенько дихай і світи довкола,
Сягни межі можливого.
І в поле
Путнику дорогу просвіти,
Тоді далі лети...
(Людмила Олень)
* * * * * * * * * *
Кінь білогривий,
Бредеш ти степами
Моїх молодих іще днів.
То близько, то десь далеко
Бачу твою сліпучо-білу тінь.
Голова твоя безсило котиться
Ближче і ближче
До привиду трав,
Ніби хоче зірвати
Квітку, якої нема...
Ти спотикаєшся об вітер,
Що спутав стрімкі твої ноги.
Тонкий білий серпанок
-Болючі твої удила...
Кінь білогривий.
Ти кидаєшся зі скелі,
Якої нема...
Пам'ятаю фіалкові тіні твоїх очей,
Легкий порух косм,
Що спутались з вітром.
Лети!
Леги просвітленою блискавицею,
Розсипай довкола вогні палаючі
І... ні моїх косей.
Освіти вінцем із білих лілей.
Стрічатимем сонце!
(Людмила Олень)
* * * * * * * * * *
Крок
Один
Назустріч милосердю
Розвіє сутінки землі.
Тіні дерев,
Мов хрести простерті,
Впали на спину мені.
Іще крок...
Крикну пророчо:
Пробудися від сну неведіння,
Росою зроси сині очі
І виплутай ноги З мирського коріння.
(Людмила Олень)
* * * * * * * * * *
Про той світ, який я писала,
Не існує більше.
Я спала.
Світи летіли крізь тіло.
Корячкуваті руки дерев
До мене здіймались.
Тиша..
Заціпеніння чужого світу:
Ні шелесту, вимерли птахи...
І хрести... Чого тут я?
Чом сюди заманила дорога?
Покинуті халупи,
Німа тривога.
Шукаю щастя.
Іти
Біля порога. Ні! Тінь...
Лише тінь промайнула.
Тебе ще не забула...
(Людмила Олень)
* * * * * * * * * *
Ти вкрав у мене віру і надію
У світле майбуття, у ніжную любов,
Ти заховав мою крилату мрію,
І де вони тепер, ти не сказав - пішов.
Пішов, спаливши серце, спопеливши душу,
Принісши зиму у мою весну,
І так не хочу, але все ж я мушу
Любов сховати в забуття труну.
Як довго тане лід, а час лікус рани?
Коли прийде весна і зацвіте земля?
Ні, я не чекаю з неба диво - манни,
Я знову віднайду дорогу у життя.
В життя без тебе, темряви і муки.
Без спогадів про холод слів твоїх.
Я простягатиму до сонця свої руки,
Ти більше не побачиш сліз моїх.
(Ірина Кушнаренко, 1986 р.н.)
СИМФОНІЯ ДУШІ
Так тягнеться до музики серце моє,
Танцює у вальсі душа.
Мабуть, на землі рай омріяний є.
Коли в кожне серце любов поспіша.
Сопілка чи скрипка, кларнет, саксофон
-То ангела голос в тобі.
Мелодії ніжність і пристрасті фон,
Акорди надії в журбі.
Залиш мені те, що зосталось -
Тепло від усмішки,
А жаль від сльозини,
Любові краплину,
І віри крихтину.
Залиш подих вітру і зоряні ночі,
І літа барвисту красу.
Лиши мені пісню і мрії дівочі,
І вранішню чисту росу.
Як хочеш, лишайся зі мною,
А я лишуся з тобою.
Залишиться небо, залишаться крила,
А може, давай попливемо
Під щастя великим вітрилом
У море, шо зветься коханням.
Купаймося в ньому до ранку...
(Ірина Кушнаренко, 1986 р.н.)
* * * * * * * * * *
Мов той удав, смертельним колом
Охопить горло гіркота,
І крик не вирветься вже з болем,
Лиш хрип ... жахлива німота.
Мов лезо, гостре і холодне.
Увійде слово в серце вмить.
Воно вже навіть не застогне,
Бо - ба! - вже навіть не болить.
Скує ненависть рук всі рухи,
Свинцем наповнить ступінь ніг...
Який це біль! Які це муки!
Про це ти й думати не міг.
Глуха байдужість - то є зброя,
Додай ще погляд, пристрасть слів.
Ти хочеш вбити? Твоя воля.
Мої слова - останній спів.
Бо знищив ти і віру, й мрію.
Розшматував і сплюндрував.
Тобі перечити не смію,
-Що ж, не любив ти, не кохав.
(Ірина Кушнаренко, 1986 р.н.)
СПОГАД
Я з тобою й водночас без тебе,
Я з журбою, а посмішка на вустах.
Я вдивляюсь в синє-синє небо:
Там моя надія - в небесах.
А сум з'їдає серце до останку.
Самотність в душу запада.
Очей я не зімкну до ранку,
Зоря край неба допала.
Роса впаде у барви квітів,
В саду проснеться перший птах,
І спогад, як ранковий вітер,
Мою журу розвіє по світах.
(Ірина Кушнаренко, 1986 р.н.)
* * * * * * * * * *
Тополею стану на колі крайнеба,
Кликати буду тебе по ночах.
Обрій далекий осяю для тебе.
Хмару зажури розвію в очах.
Арфа кохання зітхне в моїй кроні,
Юрмище птаства злопоче крильми.
Тепло торкнуться долоні твоєї
Квіти арніки своїми крильми.
Мовби почувши мотив незрівнянний,
Юність моя озирнеться з туману.
(Любов Мікулінська із с. Кулажинці)
* * * * * * * * * *
Піснями щедро перемита,
Пішла у спогад сіножать,
І перестоялося літо,
І тіні втомою лежать.
Гудиння висушила спека,
І трави втратили зеніт.
Над вухом соняха нестерпно
Бджола до вечора бринить.
(Любов Мікулінська із с. Кулажинці)
* * * * * * * * * *
Ты не бойся,
Что меня переменила жизнь моя,
Что мечты мои, как лето, догорят:
Мне и осень,
Мне и осень
О тебе напоминает,
Мне и зимы,
Мне и зимы
О тебе заговорят.
Пахнет дымом
Над осенними полями, пахнет дымом,
Полетели,
Закурлыкали, прощаясь, журавли.
Эту песню.
Эту песню о тебе, моём любимом,
Подхватили
И на крыльях унесли на край земли.
(Любов Мікулінська із с. Кулажинці)
* * * * * * * * * *
Я не знаю.
Под какою ты живёшь сегодня крышей,
Я не слышу,
Что за песни ты с подругами поёшь,
Только верю:
Журавли мои поднимутся выше И увидят,
И расскажут по весне, как ты живёшь.
Я желаю,
Пусть обходят стороной тебя заботы,
Я желаю:
Ни о чём, что пролетает, не жалей,
Только, слышишь,
Если выйдешь
Для забавы на охоту.
Не стреляй в моих залётных журавлей.
(Любов Мікулінська із с. Кулажинці)
* * * * * * * * * *
Останній раз
В останній рік
Заходимо в свій клас.
Усе знайоме нам
Й до болю звичне,
Тому у всіх зажурені обличчя.
Ось тінь лежить,
Велика і маленька:
Найвища - Вова це,
А це, мабуть, Оленка.
А пам'ятаєш, там була ялинка.
А там стояла шафа. Он наклейка,
І в дошці дірочка маленька.
Прощай, наш клас, наш другий дім,
Тепер ми йдем шляхом своїм...
(Надія Ступак)
|
|
ВІДСПІВАЛО ВЖЕ ТЕПЛЕЄ ЛІТО
Відспівало вже теплее літо,
Відлетіло під плач журавля.
В його променях ніжних зігріта
Посміхається рідна земля.
Зрива вітер з дерев сухе листя,
Горобина на сонці пала,
Жовту стрічку, як сонечко, чисту
Осінь в косу собі вплела.
Ранок холодом диха осіннім,
Потягнулись сумні, сірі дні. ...
Тихо осінь удалеч крокує,
їй назустріч - зима на коні...
(Олексій Устіловський 1988р.н.)
З ВІК1ІА РОДИННОЇ ХАТИНИ
З вікна родинної хатини
Дивлюсь на світ очима сина,
А поруч - рідна, ніжна мама.
Така красива і ласкава.
Тендітні плечі, вправні руки...
Пройдуть роки - і вже онуки
Простягують до тебе руки.
А ти ж така розумна й мила,
От тільки коси посивіли,
Клопочешся біля господи,
Зрання до вечора в турботах.
Хвалити Бога! Поруч з нами
Моя красива й ніжна мама!
(Олексій Кстіловський 1988р.н.)
МІЙ БАТЬКО
Мій батько - справжній чоловік.
Вчорашній воїн він, афганець.
Багато випало пройти йому доріг,
Але здолав він їх, немов обранець.
Так, він обранець!
Бо не схибив, ніколи свого слова не зламав,
На переправі, у Гераті, життя солдат оберіга
І доля його теж охороняла,
Від смерті й "Чорного тюльпана" зберегла,
Подарувала мені батька - ветерана
Такого, що й сама позаздрити змогла!
(Олексій Кстіловський 1988р.н.)
Я-ЖИВУ
Я - живу!
Поки є на землі мама й тато,
Поки є в світі радість і свято, -Я і живу!
Поки у мене друзів багато,
Поки заглядає сонце до хати, -Я - живу!
Поки простягаю руки до тебе,
Поки чую щебет пташки у небі, -Я - живу!
(Олексій Кстіловський 1988р.н.)
ОСІНЬ
Тихо - тихо літо спрагле згасас,
Десь сховалася осінь ще в зелених садках,
Гілка вишнева бабиним літом вже сяє,
І берізка красується, ніби царівна в казках.
Вересень ніжно у віконце сміється
Жовто - червоним золотом трав.
Літо за ним уже не вженеться
Тьмяною зеленню пізніх отав...
(Олексій Кстіловський 1988р.н.)
ПІСНЯ ЩАСТЯ
Подаруй мені весну.
Щирий дзвін птахів.
Подаруй мені красу
Затишних гаїв.
Подаруй мені ти пісню.
Її заспівай,
Й на землі нам стане тісно.
Знай, коханий, знай.
Знай, що я прийду до тебе,
Де шумить вода.
Подарую блакить неба.
Довгії літа.
І ніколи не заплаче
Серце від жалю.
Бо усе життя, коханий,
Я до тебе йду.
(Світлана Гавриленко)
МРІЯ
Вітер безжалісно рве розкуйовджені віти
Зорі купаються в хмарах, мов в озері діти.
Місяць по небу блукаг - притулку шукає.
Десь там далеко - далеко мрія літає.
Скоро сонечко зійде, і дзвінкі защебечуть пташки,
І щоб сонце зустріти, всі квіти розгорнуть пелюстки.
Ось яскраве світило перший промінь на землю пускає,
А десь там, за горами, мрія літає.
І як тільки-но ти відкриєш свої оченята.
Ти побачиш, що мрія твоя нміг Літати.
Не сумуй, не журись, що сьогодні не збудеться мрія.
Вона лиш політає та серденько зігріє.
І не плач, мій маленький, не втрачай надії, знай, що всі на землі збуваються мрії.
Збуваються вони уві сні й на яву.
Люби, бережи крилату ніжність свою.
(Світлана Гавриленко)
УКРАДЕНЕ ЩАСТЯ
І співали разом білокрилі птахи.
І летіли в небо сонечко стрічати.
І, зустрівши сонце, хмарки лоскотали,
І на крилах білих день новий гойдали.
І сміялось сонце, і промінням грало,
Їм весняну пісню щедро дарувало,
І чудові квіти пахощі пускали,
Ну, а білі лебеді увесь світ вітали.
А як місяць сходив в небі погуляти.
Лебеді виходили зорі рахувати.
І лічили зорі, клекотіли щиро,
А любов прекрасна в серденьку щеміла.
Бути разом птахам завжди так хотілось,
Та не знали птахи, що їм не судилось...
Лебедя коханого ранили до болю.
І лилася кров по чорному полю.
І сльозами мила лебедя кохана,
І шептала ніжно: "Не іди, ще рано".
Та не слухав лебідь і сказав востаннє: "
Я вернусь до тебе сонцем на сві ганні.
Я вернусь снігами, росами впаду.
Вмию я дощами вроду молоду.
Не журись за мною, та мені пора,
Бачиш, з неба впала зіронька ясна".
І полинув лебідь, і покинув любу,
А вона сказала: "Ні, я не забуду".
Здійнялася в небо, тихо покружляла
Й грудкою важкою на землю упала...
Не полинуть більще разом в небо птахи,
Не побачать сонце, не попестять хмари.
І не будуть зорі більше рахувати,
І всі квіти в світі будуть сумувати.
А співали ж разом білокрилі птахи
І летіли в небо сонечко стрічати,
І, зустрівши сонце, хмарки лоскотали,
Та не буде щастя - смерть його украла.
Та любов до ближнього ніколи не згасне
І буде сіяти, мов те сонечко ясне,
І ніколи люди птахів не забудуть, їхні вічні образи поруч завжди будуть.
(Світлана Гавриленко)
Вже в цьому впевнились не раз.
Наосліп бродячи світами:
С Бог над нами, часом - в нас.
Але його немає з нами.
(Олександр Яненко, 1971р.н.)
* * * * * * * * * *
На роздоріжжі камінь...
Давня казка...
Там напис напівстертий розбереш.
Куди завгодно ти іди - будь ласка.
Та знай одне:
Від долі не втечеш!
(Олександр Яненко, 1971р.н.)
* * * * * * * * * *
Устав от наших, человечьих драм.
Бог отмахнулея фразой: "Аз воздам!"
Кто слепо верит - очереди ждет,
Другой, не ожидая, воздает.
(Олександр Яненко, 1971р.н.)
* * * * * * * * * *
Коль падать в грязь, не жди, когда толкнут.
Уж лучше поскользнешься сам.
К тому же
Есть преимушества паденья в лужу:
Не страшно, ссли грязью обольют.
(Олександр Яненко, 1971р.н.)
КОМЕРЦІЙНІ СЕРЦЯ
Сучасний жарт
Знайома добре нам сільська картина:
Ніч, біля клубу крики, тобто спів,
А ось на лаві під високим тином
Свою кохану обійма Василь.
- Марусю, я з дівками знався мало
І тому, не втаївши нічого,
Тобі сказати хочу, що ти стала
Монополістом серця мойого.
- Василику, - Марічка відказала,
-І я тобі признаюся тепер:
Знайомих хлопців маю я чимало,
То ти - лише дрібний акціонер.
(Олександр Яненко, 1971р.н.)
РАННІЙ СНІГ
Занадто рано випав перший сніг...
Зелено - жовте листя опадає
На білий бруд ріллі, асфальт доріг
І впале листя перший сніг вкриває.
Ще в жовтня тиждень є.
Цей сніг розтане.
Та осінь вже не верне прав своїх,
Зеленим знов опалий лист не стане... ...
Занадто рано випав перший сніг.
(Олександр Яненко, 1971р.н.)
ПРАВДА - ГІРКА
То скільки можна жити у брехні?
Де є межа лукавості людської?
Не кров'ю з леза отікають дні,
А краплями отруйного настою.
Пливуть у чашу далі...
Прийде час,
І кожен, хоче він, а чи не хоче,
Ковтне із неї і відчує враз,
Що часто день бува темніший ночі.
І невідомо, чи хто буде радий.
Коли пізнає гіркоту правди.
(Олександр Яненко, 1971р.н.)
НЕ ВАРТО
Не варто шкодувати ні за чим,
Однаково - ніщо не буде вічним.
То ж не шкодуй за тим, що стало звичним,
Для жалю і турбот нема причин.
Проте не варто в розпачі чи гніві
Те передчасно піддавати змінам,
Що в мить твого життя бувало цінним
І що могло зробить тебе щасливим.
(Олександр Яненко, 1971р.н.)
НЕ ОСТАННЯ
Недовго я тебе своєю називав,
Та вірив, іцо не може все скінчитись.
Гарячий липень зустріч нам подарував,
Туманний листопад звелів нам розлучитись.
Холодним поглядом тебе я проведу.
Хоч в серці біль пекучий і туга прощання,
Але до тебе знов нізащо не прийду
-Не перша ти в моїм житті і не остання.
Давно утрачене кохання віднайти
Я мріяв. Ти ж усе інакше розуміла.
Минуло літо.
- Прощавай, - сказала ти,
- Я не люблю тебе і не любила.
Не звинувачую я літо, що зійшлись,
Не винна й осінь в тім, що розлучила,
Та, сподіваюсь, пожалкуєш ти колись
За те жорстоке - „не люблю і не любила".
Холодним поглядом тебе я проведу.
(Олександр Яненко, 1971р.н.)
* * * * * * * * * *
Талановитий художник
З невідомим ім'ям
Подумав: "Чи можна
Намалювати життя?"
Він взяв ніде не зазначені
Своєю чарівністю барв,
Раніше ніким не бачені
Дивні суміші фарб.
Він узяв від зими снігу білого
Й розтопив його променем,
Осіннє листя рукою вмілою
Розбавив літнім дощем».
Він узяв від озер спокою
І бурхливості від струмків,
Розмішав все це трояндою —
Взявши ніжність її пелюстків.
Які ще він змішував кольори -
Це його особистий секрет.
Якщо хочеш портрет побачити,
Подивися - він у цім вірші.
А художник, небом призначений,
Живе у моїй душі.
(Наталія Марченко, 1982 р.н.)
* * * * * * * * * *
Прискорюй кроки -
До здійснення бажань
Один - єдиний.
Лиш сліз потоки
Причудливих кохань -
Ніхто не винен.
Нехай усе, як є,
Бо я не вмію
Щось змінити.
Беру і чую - не моє,
Чуже: не смію,
А треба жити...
Гучним потоком -
Так день за днем -
Біжить вода.
Повільним кроком
Надходить смерть -
Чиясь біда.
І стогне тихо
Над білосніжним олтарем,
Як сон зими,
Колюче лихо,
Порубане чиїмсь мечем -
Не прокляни!
Бо пройде все -
І з берега холодна тінь
Не знає меж.
Кіно просте
Безбарвних маячінь
Заплаче теж.
(Наталія Марченко, 1982 р.н.)
* * * * * * * * * *
Приходить день...
Моя. І ніч - моя.
Поплачу із собою наодинці:
Тремтить від схлипувань земля.
Не так багато треба для...
Самотній жінці...
А що, якби так довелось
Спросоння обійняти ніжно
Його...
Тепло перелилось І залишилося:
- Навіщо?
Для радості її... думок,
Для глибини сердець манірних
Обох...
Збентежило обох,
Заполонило щоб обох,
Колись спокійних...
Проходить сум.
- Моя.Любов моя.
Я посмішки чекать не смію.
І знову схлипує земля:
Вона не вірить, як і я,
А тільки мріє...
(Наталія Марченко, 1982 р.н.)
* * * * * * * * * *
1
Цілувала руки твої, худорляві бліді пальці.
Ти відривисто жмакав холодне моє плече.
У нещирості слова, як приблудній коханці.
Шепотів аж до ран, аж самому тобі пече.
Обриваєш! Півруху...
Півпогляду...
Напівслові!..
Затамовую подих.
Чекаю. Ось постріл впритул:
- Що мовчиш? Дуже хочеш палкої любові?
Тоді кожен твій жест потребує своїх коректур!
Я віддамся стороннім, я буду із ними чемна.
Обійматиму міцно і вимагатиму свят...
Але ж навіщо мені розтрачати себе даремно,
Коли мить - і вже хочу до тебе назад...
Я, мабуть би, простила тобі всі на світі болі,
Перетоптану совість і зовсім утрачений глузд.
Мені страшно без тебе - обривки душі зовсім голі
Лише поруч з тобою нічого уже не боюсь.
Може краще сильніший хай нарешті поставить
крапку?
Та досвідчений досвід знов домалює гри...
Сподіваюсь, ти прийдеш якогось раннього ранку,
Щоб ніколи від мене уже не піти.
2
Цілувала руки твої... худорляві бліді пальці.
Ти відривисто жмакав холодне моє плече
І нещирі слова, як приблудній якійсь коханці,
Шепотів аж до ран, аж самому тобі пече.
Обриваю! Півруху...
Півпогляду...
Напівслові!..
- Затамовуй подих!
Чекай, буде постріл впритул!
Ти мовчиш?
Мабуть, хочеш палкої любові!
Але сутність моя вже не стерпить твоїх коректур...
(Наталія Марченко, 1982 р.н.)
|
