 |
Київська рок-співачка дала інтерв’ю міському сайту |
За своє творче життя Suzanna ELPy об’їздила з концертами пів-України, гастролювала в ближнє зарубіжжя. Вона бачила різні майданчики, від вуличних перехресть до великих сцен міжнародних фестивалів. Її енергетика та не підконтрольний нічому драйв не перестають наштовхувати на питання – як в такій маленькій тендітній дівчинці вміщується стільки голосу та запалу? Напередодні Міжнародного жіночого дня Сюзанна відверто розказала про своє життя – про творчість, про двоколісний транспорт, про секрети молодості і про те, що таке щастя.
Сюзанно, перш за все, прийми найщиріші привітання зі святом весни від адміністрації сайту міста Гребінка!
- Дякую! В свою чергу, вітаю всіх жінок, дівчат, дівчаток, які читають це інтерв’ю.
Перш ніж ти розкажеш про свою творчість і любов до вело-мото, розкажи, як почалось твоє знайомство з гребінківською публікою?
- Все почалось у 2009 році. Я тільки розпочинала свою гастрольну діяльність, і мене запросили виступити на байкерському фестивалі «Вольниця» в Дніпродзержинську. Там я познайомилась із Олександром «Ковбоєм» Вельбоєм, він розказав про свій мото-рок-фестиваль. Слово за слово – і з’ясувалось, що постійними учасниками цього фестивалю є мої добрі друзі, група «Цензор». Оскільки це була вже осінь, а фест проходить влітку, Ковбой запросив мене на «Небеса-2010», а Славік Поліщук (гітарист «Цензора») посприяв тому, щоб я приїхала не сама, а з командою. Так я опинилась на «Небесах». З того часу приїжджаю щороку. Там же, на «Небесах-2010» познайомилась із байкерами з різних регіонів, вони теж стали запрошувати на свої фести…
В минулому році ти була не просто учасником, але й допомагала в організації…
- Ну, якщо це можна так назвати – «в організації». Основну роботу, як і завжди, робили Олександр Катруш і Олександр Вельбой. А мене просто запросили до співпраці як людину, яка має досвід в організації концертів. Попросили допомогти підготувати концертну частину фесту. Я погодилась, бо мене попросили хороші порядні люди, які роблять гідну справу. Дуже вдячна їм за довіру! До того ж, із «Небес» почалась гастрольна діяльність моєї тодішньої групи, і це одна з причин, через які фестиваль дорогий мені як пам'ять. Я просто зробила свій внесок, як постійні спонсори та партнери роблять внески фінансові. А організація – це справа Картуша і Вельбоя. «Небеса» - їх проект, вони батьки фестивалю.
Як ти взагалі прийшла у байкерський рух?
- Все з тієї ж «Вольниці-2009». З першого погляду закохалась у мотоцикли, гуркіт моторів, і з того часу тим більше марила мотоциклами, чим більше їздила по фестивалях. Мрія здійснилась, у мене є чесно отримане водійське посвідчення, і я вже встигла відчути самк дороги, який відчувається лише за кермом мотоцикла! Тепер залишилось навчитись їздити і згодом підвищити кубатуру.
До того, як пересісти на мотоцикл, ти їздила на велосипеді. Чи не втратила інтерес до нього з переходом на мотор?
- Чому «їздила»? Я і зараз на ньому їжджу. Велосипед – це своя романтика, свої відчуття, своя взаємодія з іншими учасниками дорожнього руху. Велосипед і мотоцикл не виключають одне одного. Це те ж саме, що спитати у мене, чи не покину я бас-гітару, опановуючи мандоліну.
Отже, знову до музики! Розкажи, як починався твій музичний шлях?
- Спочатку був хоровий спів – з шести років. Але справжній інтерес з’явився років так у десять, коли почула «Плот» Юрія Лози. Я цю пісню з дитинства пам’ятаю, мати часто ставила платівку з нею, і ось через роки я випадково почула її по телевізору. Попросила маму поставити її ще раз, а там закортіло послухати, що ще є у Лози. Це було моє перше музичне враження, і я сама собі захотіла спробувати писати свої пісні. Два роки потому у мене з’явилась перша гітара, і я твердо вирішила, що буду музикантом!
На яких інструментах ти ще граєш?
- На бас-гітарі, вважаю її своїм основним інструментом. Трохи на барабанах, перкусії, оркестровій та блок-флейті, зараз у вільний від роботи час смикаю струни на мандоліні.
Людина-оркестр! У тебе є музична освіта? І, на твою думку, чи потрібна вона музиканту?
- З музичною освітою у мене не склалось. Як і багатьох інших, мене віддали до музичної школи на фортепіано, але звідти мене вигнали – казали, що надто напружені руки, і я не зможу грати на інструменті. З іншої школи сама пішла, бо замість того, щоб навчати мене музики, викладачка розказувала про своїх учнів – лауреатів конкурсів і фестивалів. А вже як з’явилась гітара, то не взяли, сказали – пальці короткі, діла не буде. Акорди на гітарі мені показував керівник вокально-інструментального ансамблю при єврейському молодіжному клубі, який я відвідувала. Саме ця людина першою мені сказала: якщо ти захочеш, ти зможеш усе! Ця ж сама людина дала мені основні навички вокаліста, основи нотної грамоти і віру в себе. Якось під час репетиції ансамблю керівник запитав мене, чого я так тихо співаю, і додав: «У тебе голос, то покажи, що він у тебе є!» Далі – я закінчила школу, у мене почалось інше життя і рок-н-ролл, але та база, що дав мені мій вчитель, залишилась. Навіть більше, ніж за професійні навички, я вдячна цій людині за віру в себе. Бас-гітару опановувала сама – спочатку мимоволі, а потім полюбила цей інструмент. А задля загального розвитку спробувала й барабани.
Про музичну освіту… була спроба отримати її у вечірній музичній школі для дорослих – я півтора роки займалась у класі оркестрової флейти, але на той час мала групу і регулярну роботу в київських пабах і клубах, тому довелось покинути… Чи потрібна музична освіта – думаю, що кожен має обирати це для себе, але знання нотної грамоти і вміння читати партитури спрощує життя музиканту.
А мови де вивчила?
- Англійську і французьку вивчала в школі, італійську – по самовчителю. В шкільні роки я була по вуха закохана в Адріано Челентано, і захотіла вивчити мову тільки тому, що Адріано співав нею.
Ти пам’ятаєш свої перші виступи на сцені?
- Звісно! На шкільних вечорах виступала регулярно, а в 11 класі навіть приймала участь у конкурсах – районних, міських, міжнародних. Співала, в основному, Дассена, Челентано, Піаф, іноді – своє.
Італійська та французька естрада! А як же так сталось, що ти прийшла до рок-музики?
- Моя найкраща подруга дитинства підсадила мене на «Бітлз». Потім, після школи, я вирішила спробувати, як це – співати на вулиці, завела нові знайомства, почала цікавитись, що слухають мої нові друзі. А одного дня випадково почула групу «Емерсон, Лейк і Пауелл». Саме той єдиний альбом із Козі Пауеллом. Ім’я Елпі – на честь цієї групи і, зокрема, Пауелла. Мені настільки запав той барабанщик, що я почала збирати всі альбоми з його партіями (ще не зібрала, бо їх ДУЖЕ багато!). Так я дісталась музики Rainbow, Black Sabbath – і пішло-поїхало!
А була думка стати естрадною співачкою?
- Звичайно ж, була! Я навіть вступала до естрадно-циркового коледжу на вокальне відділення, але для бюджетного навчання мені не вистачило трьох балів, а контрактне, яке мені запропонували, було батькам не по кишені. Та й усі ці естрадні конкурси – суцільний «розводняк». Участь у них платна, не заплатив – лауреатом не будеш, яким би геніальним ти не був. Це не афішується, але факт залишається фактом. Такі конкурси існують не лише на спонсорські гроші… До того ж, естрада – це велике шоу маріонеток. Тебе одягнуть, скажуть співати оце, рухатись отак – і ніякої свободи! Рок-музика набагато чесніша в цьому сенсі. Звичайно, без лайна не обходиться і на конкурсах рок-музикантів, але, принаймні, коли ти сплачуєш реєстраційний внесок, ти знаєш, що не від його розміру залежить, чи пройдеш ти в наступний тур.
Тобто, рок-музика тобі ближче…
- Рок – це не просто музика, це стан душі. Він або є, або немає. Тому навіть попри те, що я обожнюю ретро-естраду і іноді досі співаю ці пісні, я визначаю себе як рок-музикант. І те, щ кажуть, буцімто рокери не визнають поп-музику – не більше, ніж міф і стереотип. Рок – це свобода, і, перш за все – свобода бути собою. Це – створення, а не руйнування. Тому мені смішно дивитись на малоліток, які нап’яли на себе атрибутику, склали пальці в «козу» і верещать «я рокер, смерть попсі». При цьому вони навіть не знають, хто приніс «козу» в рок-музику, і не розуміють, що рокер, який поважає себе, не стане кричати «смерть попсі», його кредо – «хай живе рок-н-ролл».
Ти виступала на різних майданчиках. Що тобі ближче – оупен-ейр чи зала?
- Мені ближче – вдячна публіка! А так… у кожного майданчика свої плюси та мінуси. Відкрита сцена – це відчуття абсолютної свободи, але вона не дасть душевного затишку, який буває тільки в камерних приміщеннях. Вулиця – це окрема розмова, тут всій шарм, який не притаманний жодній сцені. Тому в теплу погоду я іноді повертаюсь на вулицю. Просто заради того, щоб ще раз відчути цей кайф! От іде людина по своїх справах, у неї настрій поганий, обличчя похмуре, як хмара, а тут вона чує мою музику – і одразу посміхається. Вже заради цього варто давати вуличні концерти. Взагалі для мене найвища винагорода – це вдячність людей за мю музику. Час від часу пишуть незнайомі люди, що мої пісні повернули їм смак до життя, а одна людина навіть написала, що передумала вчиняти самогубство, почувши мою музику! Вищої нагороди для мене бути не може.
Як у тобі вміщується стільки драйву? Така маленька – а така енергійна!
- Ніколи не замислювалась на цим. Напевно, вся справа в тому, що я дійсно люблю те, чим займаюсь.
Ти вважаєш себе зіркою?
- Тільки на сцені. Кожен, хто виходить на сцену, зобов’язаний бути зіркою, бо інакше нема сенсу виходити. А за межами сцени – я звичайна людина, яка живе своїм життям, і звичайна жінка, яка має звичайні жіночі потреби. Тому не люблю, коли мені роблять такий комплімент або, навпаки, вішають ярлик і приписують зіркову хворобу. Хоча… чи маю я комусь щось доводити? Хочеться людям чіпляти ярлики – хай чіпляють, моя совість чиста.
Думаєш про запис сольного альбому?
- Думаю, як тільки зможу полагодити свій комп’ютер. Його цілком досить, щоб записати якісний матеріал, та й є друзі, які допомогли б з мастерингом. Але якщо бути об’єктивною, то єдина причина, чому нема досі альбому – я лінива. Це не робить мені честі, але, принаймні, я відверто це визнаю.
Ти дуже молодо виглядаєш, у тебе хороша фігура. В чому твій секрет?
- Теж ніколи над цим не замислювалась. Можливо, це результат відсутності шкідливих звичок і того, що, на відміну від однокласниць, я не користувалась декоративною косметикою в шкільні роки. Я й зараз не користуюсь нею без зайвої нагоди. Плюс те, що я їжджу на велосипеді і тим самим тримаю себе в хорошій формі. Спеціально ніяких дієт не дотримуюсь. Ну, і просто не забиваю собі голову дурницями, намагаюсь не ускладнювати собі життя громадською думкою, люблю його таким, як воно є, і беру від нього все! Коротко – живу в кайф і щаслива, бо обрала для себе – бути щасливою. Чого й вам, любі друзі, бажаю! Життя – чудова річ, яка не варта того, щоб її ускладнювати.
І наостанок: твої побажання читачам цього інтерв’ю?
- Любіть життя, любіть музику, любіть одне одного. Любов врятує світ!
Інтерв*ю брала О. Зінченко.
Редакція сайту не вносить правок, не редагує і не несе відповідальності за матеріали даного блогу.
Схожі матеріали:
Блоги є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться.
Точка зору редакції Grebenka.com може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує роль носія
|
|
НАЙБІЛЬШ ЧИТАЄМІ БЛОГИ
|
|
ЕНЦИКЛОПЕДІЯ КОРИСНОГО
|
|
|
|
| ||||
|
|
|
| ||||
|
|
|
|
|
|