|
15.02.2014 Безглузда війна забрала 35 побратимів | |
Безглузда війна забрала 35 побратимів Житель села Млини Лохвицького району Анатолій Карабаза – один із тих, хто виконував «інтернаціональний обов’язок» в Афганістані. Через 32 роки він із гіркотою згадує безглузду війну, подекуди додаючи в розповідь невеселого гумору.Після повернення зі служби, де Анатолій Карабаза мав військову професію водія, він продовжує працювати за кермом. Разом із дружиною Наталією Василівною виховав сина й доньку. У колі сім’ї та друзів, як і більшість «афганців», загадувати війну не любить. І лише раз на кілька років дає уроки мужності учням місцевої школи та спілкується з журналістами. Майже щороку отримує грамоту чи нагрудний знак за патріотичне виховання молоді, збереження традицій захисників Вітчизни і наслідування бойового братства, служіння своєму народу в мирний час. – Службу розпочав у місті Хорозі в прикордонному загоні у Гірськобадакшанській області Таджицької Радянської Соціалістичної Республіки, що межує з Афганістаном, – пригадує Анатолій Олексійович. – Це гори Памір. Загін розташовувався на найбільш високогірній ділянці кордону з Афганістаном. Одразу потрапив служити на 16-ту прикордонну заставу Харгуш, що в перекладі з таджицької означає «заєць». Звідти невдовзі наш загін перевели на іншу комендатуру, де я був особистим водієм начальника особливого відділу. А в лютому 1982 року був направлений на територію Афганістану, де провів наступні шість місяців. – Яке завдання виконувала ваша частина? – Я служив на гірському перевалі, який стеріг ущелину. Нас було 60 чоловік, перекривали стежку, що йшла з території Афганістану до нашого кордону в районі 1-ї комендатури. Поряд розташовувався кишлак (назва сільського поселення в Середній Азії. – Авт.) Мадут. Потрібно було не пропускати по стежці в ущелині банди. Вдень було все спокійно, тим паче місця, де могли йти бандити, були заміновані. Але вночі з’являлися лазутчики, які обходили заміновані стежки. У лютому на території Афганістану починають відкриватися перевали. Тоді ними до радянського кордону переходили душмани. Вони несли наркотики, везли боєприпаси, нападали на наші кишлаки, підривали й мінували дороги. Несли загрозу для мирних жителів як на афганській, так і на нашій прикордонній території Таджикистану. – Учасники Афганської війни часто згадують, що наших солдатів полягло б набагато менше, якби їх мінімально підготували до війни в горах. Чи допомогла Вам попередня прикордонна служба? – Нас, солдатів, кинули без будь-якої спеціальної підготовки. Хоча можна було сформувати десантно-штурмові групи, загони підвищеної готовності тощо. Я мав військову професію водія, але потрапив у чужу країну як абсолютно непідготовлений десантник. Після того, як нас спустили з вертольотів, ми вирили окопи й сиділи 6 місяців, практично не вилазячи звідти. Не мали ані наметів, ані казарм. Вдень іде дощ, вночі замерзає. Під час нічного чергування на посту обмерзали. Але за 6 місяців я ні разу не хворів – певно цьому сприяв стресовий стан психіки. – Також кажуть, що нашим було б легше, аби мали відповідну зброю… – Душмани, як правило, пересувалися вночі. Підривалися на мінах, потрапляли під наші кулі. Щоночі нас також обстрілювали. Вранці знаходили вбитих, і наших – більше. Основна зброя – автомат Калашникова і гранати. Важкої техніки не було зовсім.  Майже щороку Анатолій Карабаза отримує грамоти за служіння своєму народу в мирний час Щотижня якесь із наших відділень потрапляло під обстріл. Душмани були озброєні рушницями «англійський бур» на зразок «трьохлінійки», з оптичним прицілом. Влучали на відстані трьох кілометрів. Ми кожен носили по два мішки-«цинки» з патронами, повний рюкзак гранат. Душман ходив із п’ятьма патронами, але їх вистачало – всі вони були призначені потрапити в ціль. Тобто щодня один душман вбивав по п’ять чоловік. Наші автомати АК і АКМС стріляли так, що куля вбивала лиш на відстані до 250 метрів. Тому ми були, як мішені, в горах. – Чи правдиво цю війну зображують у фільмах? – Це зовсім різні речі. Душмани насправді ніколи не ходили «ланцюжком», врозсип, як показано у фільмі «Дев’ята рота» – йшли і стріляли. Вони з’являлися з-за каменів, наче з-під землі, й так само щезали. Це люди, яких було дуже важко передбачити. Мало коли кидали своїх вбитих і поранених, хіба що, коли потрапляли у мінне поле. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Укрзалізниця" назвала причину призупинення використання поїздів Hyundai Тому нам було дуже важко порахувати, скільки вбили. Про кількість жертв взагалі не маю права говорити. Одразу після повернення давали розписку про нерозголошення протягом 5 років. Знаю одне: що з 60 чоловік, із якими я охороняв ущелину, додому повернулися 25. Долю решти досі не знаю. Декому писав листи, але не одержав жодної відповіді. – Як проходили будні? – Бувало, по тижню лежали в окопі. Тільки по їжу виходили. До речі, про нас чомусь забули щодо їжі. Одразу, коли висадили з вертольота, дали сухі пайки на два тижні. А потім залишили на півроку. Довелося харчуватися тим, що добували самі. Полювали на куріпок. Але, якщо куля попадає в куріпку, її розриває на шматочки. Користувались моїм «винаходом» (посміхається): виймали кулю з патрона, висипали з гільзи половину пороху і вставляли кулю назад. Тоді її сила була слабшою, але куріпка діставалась мисливцю цілою. – Якими були стосунки з місцевим населенням? – Поряд із нами перевал нібито охороняли 25 афганців – сарбози. Це були бійці афганської армії, які називали себе революціонерами, були одягнуті в радянську форму, мали нашу зброю – пістолети-кулемети Шпагіна, основну радянську зброю Великої Вітчизняної. Сарбози вдень воювали за нас, а вночі йшли у кишлак і з кишлака воювали проти нас. Так про них наші говорили: «днём – красный флаг, ночью – белый флаг». У найближчому кишлаку, як і в більшості йому подібних, панував феодальний лад. У людей був бай (великий землевласник у Середній Азії. – Авт.), який приходив і давав борошна, сірників, цукру, солі. В обмін йому різали баранів, давали шкури, і він ішов собі. Тим людям було однаково, хто при владі в країні, адже у них був бай. Ми багато допомагали простим людям – давали борошно, сіль. Але вони казали: «У нас є своє». Вдень усі мирні, «перевдягаються» у нещасних, а вночі усі – душмани, брали автомати і стріляли по нас, причому в потилицю. Коли вночі нас обстрілювали з кишлака, то й ми стріляли по кишлаку. Події та коментарі
Схожі матеріали: | |
|
| Всього коментарів: 0 | |
|
СВІЖІ ПУБЛІКАЦІЇ
|
|
|