11.07.2014 Поранений під Слов’янськом старшина: «Нас обстрілювали з усіх видів зброї…» | |
Поранений під Слов’янськом старшина: «Нас обстрілювали з усіх видів зброї…»27-річного старшину міліції Олега Лозу з Миргорода було тяжко поранено під Слов’янськом. Прострелена нога досі лишається нерухомою, хоча больові відчуття потроху повертаються. Інші поранені миргородці вже вдома, Олега ж чекає довга реабілітація і надія, що втрачені функції колись відновляться. Йому вже зробили три операції, на черзі – четверта. Про поранення Олег говорить без пафосу, зауважує тільки, що при влучанні зі зброї відчуваєш не так біль, як ейфорію і бажання заснути – у зв’язку зі стрімкою втратою крові. - Олеже, розкажи трохи про себе. Як довго ти в міліції? - Я служу в міліції 5,5 років – пішов одразу після армії, де проходив навчання на посаду командира зенітно-ракетного комплексу у військовій частині «Десна». А під час служби в міліції закінчив Полтавський інститут економіки й права. 24 травня мене відкликали з відпустки й, за наказом генерала МВС України в Полтавській області, відрядили до м. Ізюм на Харківщині для охорони громадського порядку та захисту кордону України від терористів. - Вас забезпечили необхідним? Ми були споряджені формою, бронежилетами, зброєю, касками, сухпаями. По прибутті дислокувалися в м. Ізюм у спортшколі. Із Миргорода до Полтавського батальйону нас тоді відрядили одинадцятьох. З інших районів - по-різному, залежно від кількості людей у райвідділах. З Лохвиці, пам’ятаю, було троє. У нас був зведений батальйон (батальйон – це 200 чоловік – Авт.), який скошлався із працівників міліції. Жили у спортзалі – усі 200, спали на матрацах. Це не перше моє таке відрядження. І порівняно з попередніми, скажімо, коли охороняли громадський порядок на «ЄВРО-2012» у Харкові, умови тут були кращі за середні, а зважаючи на ситуацію в країні, то майже ідеальні. - Скільки ти там пробув? - Відрядження було по 2 тижні, потім проводилася ротація кадрів. Ми там займалися охороною самого міста Ізюм, охороною автостанції, робили фільтрацію між областями: терористи й сепаратисти намагалися проникнути в сусідні області, тож проводилося так зване відсіювання - Як ви їх розпізнавали? - Це дуже важко. У Донецькій, як і в Харківській областях кожна людина зробила свій вибір. Ми здійснювали огляд речей підозрілих осіб, перевірку документів, багажу, ноші тощо. Намагалися не дати завозити в інші області вибухівку, зброю, небезпечні предмети. Заступали на блокпости: на центральний блокпост за Ізюмом перед ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Російський бізнесмен, чиє ім’я пов'язують з терористами Гіркіним і Бородаєм, контролює підприємство на ПолтавщиніОдеською областю на трасі Харків – Ростов, це був перший блокпост поблизу Антитерористичного центру, а другий знаходився на Красному Осколі, де був об’їзний шлях з Донецької області, і третій блокпост, стратегічно важливий, знаходився біля дамби. Охороняли водосховище, яке забезпечувало водою майже половину Донецької області, а в разі вибуху половина Харківської області могла попливти. - Стріляти доводилося? - Доводилося показувати свої реальні можливості. Не всі авто зупинялися. - Серед агресивно налаштованих були місцеві чи “гості” з сусідньої держави? - Це було корінне населення. Загалом у ставленні співвідношення десь 70 на 30. Відсотків 70 ставилися позитивно, 30 – негативно. Пролітали фрази: «Чого ви сюди приїхали? У нас порядок, їдьте до себе, там і живіть». А 70 відсотків, коли ми чергували на блокпостах по 12 годин, привозили туди і їжу, й воду, і мед, і полуниці. Приносили й казали: «Спасибі, що захищаєте, бо не було б вас тут, вони б нас грабували й усе забирали б у нас». У Красному Осколі люди навіть гвіздки приносили – ми ж будували огородження на блокпосту вручну. Допомагали усім, чим могли. - Служба була спокійною? Нюанси були: блокпости перекривали доступ до Ізюма й Антитерористичного центру, де знаходилося вище керівництво. Кожну ніч цей центр обстрілювався. А щоб обстріляти його, слід було зайти на територію Харківщини повз нас. Вони робили це щоночі: обстрілювали на неблизькій відстані, для залякування, і повертались назад. Поруч із блокпостами в лісі стояли військові. - А окрім чергування? - Хлопці літали вертольотами на гору Карачун, допомагали там військовим. Виїжджали, і коли на кордоні з Донецькою областю підстрелили КАМАЗ з військовими, ліс треба було зачищати. Такі операції проходили доволі часто, але їхали на них добровільно, примусово ніхто не їхав. У нас був старший від Полтавської області, який отримував прямі вказівки від Антитерористичного центру. Другого червня він нас усіх зібрав, окрім охорони блок-постів і периметра, і дав вказівку на цілковиту екіпіровку, зброю взяти, по 4 ріжки, і ще видали нам додаткові набої. Повідомив, що їдемо для спільного навчання з внутрішніми військами. У селі на межі з Донецькою областю була розгорнута воєнна база десантних військ. Там ми чекали кілька годин. Підійшов до нас інший інструктор, сказав що ми вирушаємо в Донецьку область, місце не назвав, щоб не було витоку інформації, був наказ вимкнути мобільні й витягнути батареї. Ми повинні були супроводжувати протитанкові ракети системи ПТУР, а після того, як військові зайдуть і зачищатимуть місто, лишатися на виходах із нього, не випускати і не впускати туди сепаратистів. Він детально інструктував як діяти, як поводитися з мирним населенням тощо. Близько другої ночі сформувалася колона з військових, ми сіли до авто ГАЗ-66, в кузові були ящики, вочевидь, із ракетами. І нам сказали, що ми їдемо на зачистку міста Слов’янськ. На трасі Харків-Ростов нас уперше обстріляли в русі – це було близько третьої ночі. На мою думку, бойовиків було заздалегідь попереджено про нашу колону: при обстрілі сепаратистами було випущено 7-8 сигнальних ракет червоного кольору. Такі ракети нам видавалися і на блокпостах, щоб сигналізувати про напад чи рух ворога. Ми пройшли ще два блокпости, і на під’їзді до Славянська на дуже вузькій ділянці дороги, де по обидва боки йшов ліс, біля покинутого села нас почали обстрілювати. Підірвали головну машину… - Там загинув хтось? - Вони посипали вогнем. Звідки і як вівся вогонь – визначити можна було лише за іскрами й звуками. З образів людей – одного-двох можна було помітити, хоча їх було набагато більше. Обстріл здійснювали з усіх видів зброї: як з автоматичної, так і з гранатометів, і з кулеметів. Бо БТР з автомата не пошкодиш. А в нас вибухнув один БРТ. Бій ми тримали хвилин 40. Колона почала відступати, бо це не мало сенсу, ми зазнали втрат, а з їхнього боку втрати якщо й були, то шквал вогню не зменшувався. БТРи почали потроху відступати заднім ходом, зчинився невеликий хаос, декого пом’яли. А нашого водія від початку сильно поранили, машину теж пошкодили, вона застрягла посеред колони, всі відступили, а наша машина залишилася одна в полі бою. І ми одинадцятеро в кузові. Ми вийшли з авто й намагалися тримати кругову оборону. Військові побачили й старалися якомога ближче під’їхати БТРами, а сепаратисти не давали можливості нас евакуювати. Вони навмисно вели прицільний вогонь по них і по нас. Врешті-решт одному БРТу вдалося наблизитися, військові забрали водія, ми почали рухатися перебіжками до БТРа. І під час цього мого товариша, Руслана Турбабу, з гранатомета поранило осколками – перебило барабанні перетинки й ноги ушкодило, у Валєру Коваленка теж осколок влучив, а мені до того черкнула куля по руці, а потім влучило в ногу. Усі побігли вперед, я лишився позаду… - Думав, що тебе не побачать і залишишся лежати там? - Ні, хлопці затягли в БТР. Фельдшер там був, намагався поставити крапельницю, всі руки мені сколов (сміється), потім нас довезли на блокпост, де надали більш кваліфіковану медичну допомогу, повантажили у вертольоти і – до найближчого госпіталю в Харків. - А водій вашої машини вижив? - З водієм я в Ірпені потім в госпіталі в одній палаті лежав, його звати Віталій Самойленко, він із Миколаївщини, резервіст. У нього вогнепальне з переломом ноги поганим, а так живий. Нас тоді офіційно поранили тринадцятьох і один вбитий, та неофіційно, за моїми спогадами, цю кількість можна помножити на два. Коли нас, поранених, вантажили, то біля мене лежала накрита мертва людина, а ми вже були другою партією поранених, яких вивозили. І після нас іще було… - Що ти отримаєш? - Медаль «Захисника Вітчизни», президентську. Колега, який може ходити, був на нагородженні, казав, що нас називали у списках. - Пільги обіцяють? Там ще питання вирішується про статус учасника бойових дій. На словах обіцяють. Але по факту… За законом, це дає багато пільг, включно з матеріальною допомогою. І це – просто учасникові, а якщо тебе ще й було поранено… Бюджет наш може луснути. Допомоги ніякої я від МВС поки що не отримував. Ні страховки, ні надходжень на картку абощо. Хоча обіцяли, зам генерала приїжджав, але поки що – нічого. Так, піклуються, спершу часто приїжджали, запитували, що потрібно, куди перевести… Валєра Коваленко вже навіть на роботу ходить, телефонує, а Руслан Турбаба поки що лікується. - У тебе «вогнепальне наскрізне поранення верхньої частини стегна з ураженням сідального нерва». А з чого тебе поранено? - Як казав хірург, із крупнокаліберного. Скоріш за все, з кулемета. Стандартна куля в автоматі – 5, 45 мм, а тут отвір великий – більше 12 мм, і багато клопоту наробило всередині, сильно ушкоджені тканини й нерви.
- Як думаєш, це швидко скінчиться? - Побувавши там і побачивши їхню тактику ведення бою й озброєння, думаю, це все закінчиться не так швидко - Повторно поїхав би? - Руслан точно поїде (сміється). Я поїхати в принципі психологічно готовий, хотілося б тільки трохи іншої підготовки. У тій ситуації ми опинилися у несприятливому для бою становищі. - Гіркін – стратег, як думаєш? - Думаю, що стратег. Хто з них тоді напав на нас, ми навряд чи дізнаємося. Але ведення таких боїв і розбивання таких колон – це не збіговисько випадкових людей, це гарна тактика. Якби їх далі не накрила наша авіація, вони б зазнали копійчаних втрат, а при цьому розбили нашу колону, припинили її рух, повністю зірвали план операції, яка готувалася місяць. І їх там було не дві, а півсотні максимум. - Скоріш за все, їх добре попередили… Інформація – це само собою. Не все ж так просто. Спробуй, скажімо, збити вертоліт. Без підготовки і знання, що він тут пролетить, зробити це неможливо. Це ж не за горобцями по полю ганятися. - На яке покарання заслуговує людина, яка зливає інформацію? Може, це негуманно, та я вважаю, що вона не заслуговує на помилування. Може, вона збагатилася, але за що покалічило людей? Політика – нехай, але за що загинули солдати, які могли б жити? Записала Інна Стальчук Від автора: слухаючи живі історії про війну з уст поранених, яких так неймовірно багато зараз у військових госпіталях, розумієш, що сила хоробрості і їхніх подвигів на полі бою зараз нічим не поступається подвигам , здійсненим у Велику Вітчизняну. Героїзм звичайних бійців – людей, які не знали одне одного до того, як їх зібрала разом війна, – ВВ-шників, військових, спецназівців, добровольців; які раніше могли недолюблювати одне одного , але в найстрашнішу мить рятували товаришів з-під прицільного вогню, витягали поранених, забирали тіла загиблих, самі наражаючись на небезпеку; те, як ці бійці підтримують одне одного вже зараз, як діляться з товаришами в лікарнях останнім, як не тримають зла на долю і знову рвуться на передову, безперечно заслуговує на місце в історії. Друзі, зараз по всій Україні є люди, постраждалі від війни. У більшості з них немає особливих статків, а рідні живуть далеко і не можуть провідувати часто, багатьом бійцям допомагають випадкові люди чи кияни-волонтери. Олегові Лозі лежати в лікарні, не маючи можливості вийти за поріг палати, з непевними прогнозами іще довго. Обіцяна допомога досі не прийшла, а кожен день лікування потребує видатків. Прохання до тих, кому не байдуже, допомогти і по змозі, підтримати земляка, чия медаль “Захисника Вітчизни” здобута під кулями й кров’ю. Перерахувати кошти можна на картку «ПриватБанку»: 6762 4663 0126 6811 (особиста картка Лози Олега Миколайовича). Схожі матеріали: | |
|
Всього коментарів: 0 | |
СВІЖІ ПУБЛІКАЦІЇ
|
|