|
31.01.2014 У 14 років Валентина Левченко уже керувала сільським клубом | |
У 14 років Валентина Левченко уже керувала сільським клубом В артистів свої примхи долі: якщо ти не на сцені, то тебе немає і в житті. Колишній художній керівник самодіяльності Гребінківського локомотивного депо Валентина Левченко вже 38 років у ліжку, хворіє поліартритом, але вона збирає друзів у своїй квартирі в Гребінці й разом співають, декламують. Вона не здалася! Вона не здається! Вона артистка! - Валентино Олексіївно, кажуть, вас запрошував навчатися в інститут ім. Карпенка Карого сам міністр культури, а ви відмовилися?! - Так, було таке, але я не знала, що то був міністр культури України. Ми приїхали в 1977 році до Києва на республіканський фестиваль художньої самодіяльності і вже збиралися назад, залишився один день - конкурс читців. Я читала гумореску «Козир-дівка», яку написав спеціально для мене й про мене Володимир Нагорний з Укрконцерту. Прочитала я зі сцени: «Любила хлопців кучерявих, а вийшла за лисого...», і тут підходить до мене за куліси дядько, такий солідний, каже, що хоче мене взяти без екзаменів до театрального інституту. А я йому кажу, що в мене квиток уже куплений додому. Він розвернувся й пішов. До мене підходять люди й питають, чи знаю я, хто зі мною розмовляв? Кажу: «Ні!». А виявляється, то був міністр культури Бабійчук, забула вже, як його звати. - Де ж ви все-таки вчилися? - У Харкові, на режисера. Там теж була історія. Крім всього іншого, на вступних екзаменах треба було здавати й декламування. Я прочитала байку «Лебідь» Євгена Гребінки. А хтось із комісії питає після виступу, чи я за адресою прийшла, може, мені на акторський? Та я не передумала. А потім мене залишали в Харкові працювати в театрі. - Чому ж ви не залишилися? Там же більше було б можливостей для реалізації вашого таланту. - Мені один викладач порадив повернутися додому в Гребінку. Каже, там ти будеш шанованою людиною, а в Харкові тебе з’їдять і викинуть на смітник. Я й послухала. - І не жалкуєте? - Що тут сказати, у тому ж 1977 році я захворіла поліартритом, і всі плани пішли шкереберть. Уявляєте мій стан: лежить диплом, і я лежу ...уже 38 років. Правда, мене тричі піднімали на ноги. І як тільки мені трохи легше ставало, я починала концерти ставити, наш відділ культури очолювала. Дякую всім, хто допомагав і допомагає мені зараз. - А як ви виявили в себе артистичний талант? - Люди виявили, а не я. Жила я з батьками у невеличкому селі Паризька комуна і змалечку брала дуже активну участь у художній самодіяльності школи, то коли в наш клуб привезли кіноустановку мені запропонували закінчити курси кіномеханіка. А потім призначили мене завідуючою нашим клубом. Це мені було тоді 14 років. Шість років я була завклубом у Паризькій Комуні, поки мене не запросив до себе начальник Гребінківського локомотивного депо Борис Миколайович Леонович. Тоді наше депо славилося на весь Союз. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 25 голів на двох: «Ніка» перемагає у дербі Я була зарахована малярем, а займалася художньою самодіяльністю. І ставили там інколи серйозні вистави. Ми, до речі, одні з перших поставили п’єсу Е.Брагінського і Е.Рязанова «Сослуживцы», яку всі знають за фільмом «Службовий роман». Трагічно починалася доля цієї п’єси. У Харкові її поставив один режисер, прізвища, на жаль, не пам’ятаю. Гарна була постановка. Але в райкомі компартії сказали, що цей твір шкідливий, що він створений не в комуністичному дусі чи щось таке. Дозволили поставити тільки один раз і тільки для спеціально запрошених глядачів та студентів. Режисер після вистави прийшов додому й повісився. - А як ця п’єса потрапила в Гребінку? - Я саме закінчувала вчитися на заочному відділенні і взяла цю п’єсу для дипломної. Мені від руки переписали текст, і я поставила «Службовий роман» у клубі локомотивного депо. Мій чоловік, Юрій Левченко, грав Новосельцева, а я - головну героїню, «мимру». - А чим займаєтеся зараз, у вас у квартирі багато дітей? - Я їх вчу правильно декламувати вірші. Приходять і ті, хто готується до вступних іспитів у театральний. Після недавньої смерті моєї доньки я була довгий час у депресії, а це трохи відійшла та надумала проводити в себе дома літературні вечорниці. Уже відбулася зустріч, присвячена творчості Василя Симоненка. На вечорі до дня народження Євгена Гребінки ми читали його вірші, байки, співали «Очі чорні», а також читали «Гребінчики» нашого місцевого автора Миколи Катруша. Готуємося до 200-річчя Тараса Шевченка. Пирятинська правда
Схожі матеріали: | |
|
| Всього коментарів: 0 | |
|
СВІЖІ ПУБЛІКАЦІЇ
|
|
|