Сергій Степанович Савелій, заслужений журналіст України спортивний коментатор
Сергій Степанович Савелій - заслужений журналіст України, спортивний коментатор, почесний працівник Національного телебачення України, заступник директора творчого об'єднання «Спорт» Національної телекомпанії України.
С. С. Савелій, народився 27 вересня 1955 року, в селі Кулажинці, Гребінківського району, Полтавської області.
У 1972 році закінчив середню школу в с. Кулажинцях, а у 1981 році — факультет журналістики Київського Державного університету, ім. Т. Г. Шевченка, спеціалізація - радіожурналістика.
Спорт любив завжди, це з дитинства, яке провів у селі. Сам грав у футбол на рівні першості області з товариству "Колос". В юності захоплювався вільною боротьбою, став срібним призером чемпіонату Полтавщини 1973 року (товариство «Трудові резерви»).
Цікавився всіма видами спорту. Коли навчався в ПТУ, і там учитель фізкультури послав Сергія на змагання з боротьби, також долучився до цього прекрасного виду спорту.
Потім закохався в настільний теніс, і так поступово долучався до різних видів спорту.
У жіночий гандбол привів Юхим Шарпанскій. Одним словом, саме життя залучала до спорту.
Єдиний з українських телевізійників побував на всіх десяти Олімпійських іграх за участю спортсменів незалежної України (1994 р.- Ліллехаммер/Норвегія/, 1996 р. — Атланта/США/, 1998 р. — Нагано/Японія/, 2000 р. - Сідней/Австралія/, 2002 р. - Солт-Лейк-Сіті/США/, 2004 р. - Афіни/Греція/, 2006 р. - Турин/Італія/, 2008 р.- Пекін/Китай/, 2010 р.- Ванкувер/Канада/, 2012 р.- Лондон/Великобританія/).
Коментував перший матч 1-го чемпіонату України з футболу — «Чорноморець» — «Карпати» (1992), провів перший прямий репортаж з Олімпійських ігор (12 лютого 1994 року, відкриття Олімпіади в Ліллехаммері, разом з Сергієм Лифарем).
Сергій Савелій має троьох дітей. Старшому 1 грудня 2010 року виповнилось 32 роки, а молодшому теж 1 грудня 17 років.
Доньці 24 роки, закінчила торгово-економічний університет, зараз вона навчається в Парижі в Європейській школі бізнесу.
Коментував матчі київського «Динамо» в Лізі чемпіонів в найуспішнішому сезоні 1998—1999 років. Був віце-президентом федерації настільного тенісу України.
Член президії Асоціації спортивної боротьби України.Близький друг братів Савлохових - головного тренера збірної України з вільної боротьби Руслана і нині покійних заслужених тренерів України Бориса і Тимура.
Почесний працівник Національного телебачення України.
Нині працює заступником директора творчого об'єднання «Спорт» Національної телекомпанії України.
МОКРА ОЛІМПІАДА НА ЗЕЛЕНІЙ ТРАВІ
( Син спортивного телекоментатора Сергій Савелій - молодший взяв інтерв"ю за підсумками ігор.)
Ванкуверська Олімпіада багатьом запам'яталася провалом спортсменів пострадянських країн, тріумфом господарів, феєричними шоу відкриття і закриття. А твої враження?
- Якщо відверто не феєричні й не райдужні. Можливо тому, що вже з перших хвилин перебування на канадській землі нас зустріли не надто гостинно прикордонники і митники. Після 10-тигодинного перельоту Франкфурт -Калгарі, ми місцевими авіалініями мали ще півтори години летіти до Ванкувера. І при проходженні паспортного контролю склалося враження, що не всі навіть знають,що у них буде Олімпіада,що в олімпійців - і спортсменів, і журналістів у паспортах візи немає, а візою є їх акредитація.
Через це непорозуміння з прикордонниками,тяганину з документами і багажем, наша група ледве встигла на літак. А вже у Ванкувері нас зустрів проливний дощ і висока некошена трава на деяких газонах. Як кажуть, снігом і зимою й не пахло. А коли до Сірості в погоді додалася ще й трагедія в день відкриття Ігор,коли під час останнього передолімпійського тренувального заїзду загинув 21-річний грузинський саночник Нодар Кумаріташвілі - то, взагалі, хотілося повернутися додому.
Перша ж моя поїздка на змагання фрістайлістів у Сайпрес Маунтін /Кіпарисову гору/ за 35 кілометрів від Ванкувера ще додала негативу. Після коментування я змушений був зі своїм колегою з Бєларусі Володимиром Новицьким йти до спеціального автобуса для преси у натовпі уболівальників і зрозумів,що не встигну ні на цей автобус,ні на наступний - адже це з кілометр - півтора. Перелажу через невисоку огорожу і швидко йду далі. , Підбігає волонтер з палицею-жезлом і показує,щоб я знову повертався в натовп.
Не знаю, чи він мене зрозумів, але коли я сказав пару міцних слів і пояснив,куди, йому треба йти і куди засунути палицю, - зупинився і більше і не прагнув загнати мене назад в колону глядачів. Ще мене здивувало лояльне ставлення у Ванкувері до бомжів під час Ігор.
Адже з"їхався весь світ,і здавалося, варто було б їх не світити. Ніхто на них не звертав уваги, бомжі спокійно спали в пошарпаних спальних мішках на вході до і фешенебельних готелів, потім там же просили милостиню. Недалеко від центру у них був своєрідний центр, де збиралися сотні таких людей, здавали пляшки, папір, а в обмін одержували якісь пайки, ношений одяг.
Були, зрозуміло, приємні, несподівані враження. Уже після Олімпіади ми поїхали метро,у них називається Скай трем, в Річмонд /це з Ванкувером, напевно,так,як Городище і Гребінка/. Там значний відрізок колі? йде на поверхні, і от ми сидимо в першому вагоні і бачимо, що метропотяг іде... без машиніста. Виявляється, цю нову лінію відкрили у 2007 році спеціально до Олімпіади, і тут все автоматизовано керується з диспетчерського центру.
.(Канада однією з перших визнала незалежність України. відомо, шо саме в цій країні олна з найбільших українських діаспор. Чи відчувалося це у Ванкувері?
- Якщо зважати на те,що у Ванкувері майже 70 відсотків населення -китайці, то недуже відчувалося протягом всіє Олімпіади безпосередньо в місті, але в Українському домі, що постійно діє у Ванкувері, а до ігор особливо активізував свої акції -то відчувалося.
Український дім -це такий великий, впорядкований будинок з рушниками,портретами Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, інших відомих українців. Знаходиться він поруч з католицькою церквою, і тут же неподалік є притулок для українців похилого віку, організований і фінансований місцевими бізнесменами,переважно українського походження. Мені поталанило тричі побувати в Українському домі - і в день підняття нашого прапора в олімпійському селищі, і в ДеньУкраїни на Олімпіаді, що традиційно організовується на кожних Іграх,запрошуються спортивні Зірки з багатьох країн,відомі спортивні функціонери і політики.
Цього разу на українські борщ і вареники завітав почесний президент Міжнародного Олімпійського комітету Хуан Антоніо Самаранч, який тепло говорив про Україну, про свого молодшого друга Сергія Бубку, і щиро побажав нашій державі успіхів не лише у спорті. Був я і на урочистому вечорі, я б сказав,не закриття Українського олімпійського дому, а щемного, до сліз, розставання нас,представників материнської України і діаспори. Наше спортивне відомство і Національний Олімпійський комітет вручили місцевим українським волонтерам символічні призи за допомогу нашій збірній і у Ванкувері, і у Вістлері, де проживали і змагалися біатлоністи, лижники, саночники.
I треба було бачити,як світилися радістю обличчя людей різного віку, і як з'являлися сльози на їх очах - вони відчули Україну, таку далеку, але рідну для них землю. Вони прагнуть протягом уже кількох поколінь зберігати в собі українство - і мову,і пісні,і звичаї. І треба сказати, що багато в чому це залежить від роботи мого доброго знайомого, Надзвичайного і Повноважного Посла України в Канаді Ігоря Осташа. До речі, років з 20 тому,коли Ігор був аспірантом інституту мовознавства,він одного разу спробував на запис коментувати футбольний матч на радіо. Потім ми вдвох прослухали репортаж, Ігорю не сподобалося,як у нього це вийшло, а пізніше він пішов у велику політику,але спорт любив і любить. А вже в Канаді ми з'ясували,що його теща, Галина Михайлівна Гримич, була викладачем української мови у мене ще на підготовчому відділенні університету в 1976 році.
У Ванкувері зустрічав кількох ,так би мовити,сучасних українців,які по років 10 і більше живуть уже тут. І більшість була з Черкащини,Донецької і Луганської областей. Наприклад,одна молода жінка з Донецька уже 11 років живе в Річмонді, працює у Ванкувері у банківській структурі. Минулого року, за її словами, заробила 80 гисич канадських доларів /нині це практично один до одного з американським/. Для Канади це не так і багато, адже життя дороге.особливо оренда житла.
-Яким був обсяг телетрансляцій на Першому Національному. якщо не секрет?
- Вся наша творчо-технічна група була не дуже великою - 19 чоловік /8 жили і працювали у Вістлері, що за 125 кілометрів від Ванкувера, а 11,так би мовити,в столиці Олімпіади. Але зроблено багато - тільки трансляцій було 103, а окрім того ще і щоденні 20-тихвилинні огляди "Світ спорту. Хроніка Ванкувера", що йшли в оригіналі практично відразу після закінчення змагального дня вранці за київським часом, а потім увечері,в зручний для працюючих глядачів час у повторі.
- У2002 - му на Олімпіалі в Солт -Лейк-Сіті ми були без медалей і от у Ванкувері знову?
- Тоді в Америці - без нагород,нині - в Канаді. Все далеко від України,як кажуть, за океаном. Це -10 годин різниці в часі. Окрім того,біатлоністи,від яких очікували медаль,виступали на висоті майже 1000 метрів над рівнем моря. Я гадаю,що адаптуватися до цього не можна ні за тиждень,ні за місяць. Я, наприклад, там так , жодної ночі нормально й не спав. Звичайно, спортсмени молодші, треновані. Скажете,а як же інші європейці здобували медалі? Це ще залежить від рівня і якості законного фармакологічного забезпечення. У нас воно на дуже низькому рівні, і не випадково ще перед Олімпіадою президент НОК України Сергій Бубка,говорячи про медальні перспективи, підкреслював,що й одна буде за щастя.
-У тебе позаду 9 Олімпіад. У футболістів влучний удар- це дев"ятка, але у стрільців - кращий постріл - це десятка? .
- Казала моя теща, а твоя бабуся, царство їй небесне, - день прожили, дякувати Богу. То ж,забігати наперед не варто. Але, звичайно, хочеться ще попрацювати і в Лондоні у 2012-му, хоча я і був там кілька разів на інших спортивних змаганнях. Та Олімпійські ігри - це Олімпійські Ігри. Тим паче масштабні літні,де буде і моя улюблена боротьба. Якщо дозволить здоров'я, довірить керівництво - не відмовлюсь.
СЕРГІЙ САВЕЛІЙ-молодший
align="left">Під супровід його голосу українські вболівальники дивились перші Олімпійські ігри, в яких брала участь незалежна Україна. Він коментував фінальний поєдинок із греко-римської боротьби, в якому В'ячеслав Олійник здобув першу золоту олімпійську медаль нашої держави.
Із рукою на пульсі й карвалолом у кишені він був біля мікрофону й під час історичного поєдинку Ірині Мерлені, яка стала першою в історії олімпійською чемпіонкою з боротьби серед жінок. Коментатор і заслужений журналіст України Сергій Савелій в гостях у "Чоловічого клубу".
Окрім пам'ятних моментів у своїй коментаторській діяльності, Сергій Степанович розповів ще й кілька цікавих, маловідомих, фактів своєї кар'єри. Наприклад, що колись він був срібним призером Полтавщини з вільної боротьби (до "золота" не вистачило кількох кілограмів ваги) та віце президентом федерації настільного тенісу України.
Олімпійська нагорода Сергія Савелія
На ХХХ Олімпійських іграх у Лондоні за копітку працю нагороди отримують не тільки спортсмени. 2 серпня Міжнародна асоціація спортивної преси (AIPS) нагородила більш ніж 100 журналістів і фотографів, які висвітлювали події 10 і більше Олімпіад. До когорти цих журналістів увійшов і працівник Національної телекомпанії України Сергій Савелій, який цього року працює вже на десятих Олімпійських іграх.
Церемонія нагородження відбувалася у P&G Family Home у Лондоні, де зібралися представники засобів масової інформації з різних країн. На церемонії був присутній президент Міжнародної асоціації спортивної преси Джанні Мерло, який, до речі, сам працював на 20-ти Олімпіадах. Усі журналісти та фотографи, на рахунку яких 10 і більше Олімпіад, були нагороджені зменшеними копіями олімпійських факелів, виготовленими в обмеженій кількості компанією Honav.
Grebenka.com щиро вітає Сергія Степановича Савелія з нагородою і бажає наснаги у роботі, подальших творчих звершень та підкорення нових журналістських вершин!