Ле́нін Володи́мир Іллі́ч (справжнє прізвище: Ульянов; рос. Владимир Ильич Ленин (Ульянов); * 22 квітня 1870, Симбірськ, Російська імперія — † 21 січня 1924, Горки, Московська область, СРСР) — російськомовний публіцист, політичний діяч, революціонер, лідер російських більшовиків, філософ Російської імперії і Радянського Союзу -матеріаліст; організатор збройного Жовтневого перевороту восени 1917 р., ініціатор Громадянської війни в Росії та червоного терору; перший Голова Раднаркому — уряду РРФСР, один з головних творців СРСР, теоретик комунізму, один із засновників більшовицької партії Росії, лідер міжнародного комуністичного руху.
Як політик був послідовним супротивником розподілу і децентралізації влади у суспільстві і отже такого політичного інституту суспільства як демократія, яку він називав «буржуазна демократія».
Робив все можливе для зосередження, централізації влади у власних руках, для цього використовував такі поняття як «демократичний централізм» та «диктатуру пролетаріату», яка на думку критиків комунізму, була евфемізмом диктатури партії більшовиків.
Узявши участь у революції 1905 року, був змушений виїхати з Російської імперії після її поразки і жив у Швейцарії до 1914. Ленін повернувся в Росію лише після Лютневої революції 1917. У листопаді 1917 року очолив збройне захоплення влади — Жовтневий переворот, що призвів до приходу більшовиків (комуністів) до влади.
Очолював радянський уряд (1917—1924), уклав мир із Німеччиною, організував успішний опір повстанням білої й іноземної інтервенції в 1918—1920. Його модифікація традиційної доктрини марксизму, відповідно до специфічних російських умов, стала називатися марксизм-ленінізм — основа комуністичної ідеології.
У радянській історіографії і комуністичній пропаганді іменувався «вождем світового пролетаріату» та «основоположником ленінізму», та всіляко оспівувався; про колишній культ Леніна досі свідчать численні пам'ятники на центральних площах міст і містечок на території колишнього СРСР; його портрет був зображений на радянських грошових банкнотах.
Походження та ранні роки
Серед предків першого керівника Радянського Союзу є представники багатьох різних народів і культурних традицій Російської імперії. Серед його предків виділяють великоросів (православні), німців і шведів (протестанти), євреїв, чувашів (православні і мусульмани) та калмиків (буддисти). Тому не дивно, що Володимир Ілліч називаючи себе росіянином, мало придавав значення національним особливостям у своєму житті, знав багато мов.
Народився у губернському місті Симбірську у сім'ї високопосадового губернського держчиновника і особистого дворянина. Батько — Ульянов Ілля Михайлович (1831-86) — інспектор народної освіти; мати — Ульянова Марія Олександрівна.
Сім'я, в якій виховувався майбутній революціонер, в основному складалася з інтелігенції та була за родоводом різноманітною; виділяють у ній представників різних національних груп: росіян, калмиків, чувашів, євреїв, німців і шведів. Сам дід Леніна по батькові, Миколай Васильович Ульянов, чуваш за національністю, був кріпаком із Нижньогородскої губернії, який переселився в Астрахань, де працював ремісником; він одружився із Анною Олександрівною Смирновою, батько котрої був калмиком.
Ленін у п'ять років навчився читати, з дев'яти років відвідував Симбірську гімназію, де виявився відмінником: переходив з класу в клас із нагородами. Не останним чинником успішних випускних оцінок молодшого Ульянова було те, що директором гімназії був Федір Михайлович Керенський — персональнальний друг сім'ї Іллі Миколайовича і батько майбутнього голови Тимчасового уряду Росії О. Ф. Керенського.
Після передчасної смерті голови сімї Ульянових Ф. М. Керенський піклувався про майбутнє молодшого Улянова — відверто настояв на тому, щоб вчителі виставили Володі в випускному гімназичному Атестаті найвищі оцінки та йому було видано «Золоту медаль», що об'єктивно не зовсім відповідало реальним знанням та здібностім майбутнього «вождя Революції». Але «Золота медаль» надавала можливість поступати до університету поза конкурсом і вступними екзаменами.
Також Ф. М. Керенський допоміг В.Ульянову вступити до Казанського університету — написав позитивну персональну характеристику та власне запоручився перед владою та керевництвом університету за лояльність Володі Ульянова, котрому після страти його старшого брата Олександра за участь у терористичному угрупуванні і плануванні вбивства царя Олександр III, вступ до університету було закрито як «політично неблагонадійному елементу». Запорука Керенського-старшого зіграла позитивну роль і для Володимира було зроблено виняток.
1887 року вступив на юридичний факультет Казанського університету, але власне навчанням цікавився мало. У грудні цього ж року його виключено за участь у студентському страйку. У 1887—1889 знайомився з творами К.Маркса, в 1888 брав участь у роботі нелегальних марксистських гуртків. У 1891, згідно з ним самим написанною автобіографією, склав екзамени екстерном за курс юридичного факультету Петербурзького університету.
Після отримання диплому, між роками 1892-93, записався як помічник присяжного повіреного Хардіна, у Самарі, та декілька разів виступав по дрібних процесах. Восени 1893 переїхав до Петербурга, де записався помічником присяжного повіреного адвоката Волкенштейна[5]. У квітні-травні 1895 за дорученням петербурзьких марксистів виїздив до Швейцарії, де познайомився з Г. Плехановим, В. Засуліч, Аксельродом. Після повернення до Росії об'єднав марксистські групи Петербурга в організацію під назвою «Союз боротьби за визволення робітничого класу». У 1895 заарештований, у 1897-99 перебував на засланні у с. Шушенське Єнісейської губернії.
Після відбуття заслання виїхав за кордон, де заснував і співредагував російську соціал-демократичну газету «Іскра» (1900-03). Організатор другого з'їзду РСДРП (1903). Позиція Леніна з питань побудови та організації діяльності партії призвела до розколу РСДРП на «більшовиків» і «меншовиків». Очоливши «більшовиків», Ленін вів безперервну фракційну боротьбу.
У листопаді 1905, у період піднесення російської революції, повернувся у Росію. Під час революції відмовився від співробітництва з ліберальними політичними течіями, виступав за радикалізацію революційного руху та встановлення «диктатури пролетаріату». Після поразки революції у грудні 1907 знову емігрував за кордон. Вже перебуваючи у еміграції, 1909 року Ленін опублікував свою головну роботу «Матеріалізм і емпіріокритицизм». Робота була опублікована після того, як Ленін усвідомив, наскільки широку популярність отримали махізм і емпіріокритицизм.
Під час Першої світової війни 1914-18 проголосив гасло поразки свого уряду у війні і перетворення війни з імперіалістичної у громадянську. Однак ці гасла йому не вдалося нав'язати ні більшовикам, ні соціал-демократичним партіям Європи. Позиція Леніна та його прихильників була вигідна державам Троїстого Союзу, тому вони (в основному Німеччина) надавали більшовикам матеріальну підтримку.
1917—1924
З початком квітня 1917 року Ленін повернувся в Росію, розпочинаючи діяльність спрямовану на повалення Тимчасового уряду та ліквідацію двовладдя. Проголосив під час виступу поблизу Фінляндського вокзалу у Петрограді гасло
«Вся влада радам!», яким передбачено мирний перехід влади до рад; одночасно висунув лозунги про припинення воєнних дій, передачу землі селянам, а заводів і фабрик — робітникам. Завершив свій виступ словами
«Хай живе світова соціалістична революція!». Однак з липня 1917, з провалом невдалої спроби більшовицького перевороту в Петрограді, поставив питання про перехід влади до рад шляхом збройного повстання: розробляв план збройного перевороту у Фінляндії, де переховувався від арешту й суду.
У жовтні 1917, щоб безпосередньо керувати підготовкою повстання, Ленін нелегально перебрався до Петрограда, а вже 24-25.10(7-8.11) 1917 в Петрограді захопив з більшовицькою партією владу.
З перших днів радянської влади і до самої смерті — голова більшовицького уряду, Ради Народних Комісарів (Раднаркому). Незгідний із передаванням влади законно обраним Установчим зборам, розігнав їх у 5.1.1918 та спровокував у Росії громадянську війну.
У роки війни — Голова Ради робітничої і селянської оборони (створено 30.11.1918). Незважаючи на те, що на нього здійснено 30.8.1918 невдалий замах есерки Фані Каплан (за однією з версій, замах був містифікований більшовиками з метою розв'язання масового терору), Ленін став натхненником й організатором не лише перемоги більшовиків у Росії, а й радянського завоювання майже всіх незалежних держав, які утворилися на руїнах колишньої Російської імперії.
Цієї перемоги вдалося добитися лише внаслідок поєднання тотального терору та репресій проти політичних противників, з одного боку, — та тимчасових компромісів із дрібним та середнім селянством і національними рухами, з іншого. У березні 1919 для керівництва усім комуністичним рухом з метою здійснення світової революції Ленін заснував Комуністичний Інтернаціонал. У 1921 наполіг на переході від політики «войовничого комунізму» до т.зв. нової економічної політики. У 1922 виступив ініціатором створення СРСР.
З середини грудня 1922 Леніна — після різкого погіршення стану здоров'я і до самої смерті — фактично усунено від керівництва партією і країною. Похований у Мавзолеї на Красній площі у Москві.
Ленін та Україна
В Україні Ленін не бував ніколи, не володів українською мовою, українську культуру та історію вважав достатньо самостійною, щоб вважати українське національне питання таким, що може бути розглянутим відповідно до проголошеного ним права націй на самовизначення, тому публічно підтримував український національний рух.
Це проявило себе під час боротьби з політичними опонентами під час заборони святкувань ювілею Шевченка у 1914 та конфлікті між Тимчасовим урядом і УЦР влітку 1917, але ж багато хто вважає, що він послідовно виступав проти ідеї української окремішності, зокрема щодо проведення цього принципу в побудові робітничого руху і більшовицької партії: здатний був, за свідченням очевидців, погодитися на створення окремої литовської чи єврейської соціал-демократичної партії, але утворення окремої української партії вважав неприпустимим, та з цих позицій критикував Михайла Драгоманова, Лева Юркевича, дотримуючися думки, що «при єдиній дії пролетаріатів великоруських і українських вільна Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути мови».
Вважав питання контролю над Україною, її хлібом та донбаським вугіллям питанням життя і смерті російської більшовицької революції.
З цих міркувань видав 3.12.1917 «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Центральної Ради» та організував більшовицьку інтервенцію в Україну взимку 1917-18. Однак контролю над Україною не зміг втримати через воєнні обставини і укладення УЦР Берестейського миру 1918. У липні 1918 під тиском обставин дав згоду на утворення КП(б)У в межах російської Компартії (діяльність РКП(б) в Україні була б порушенням умов Берестейського миру).
Зазнав критики від українських комуністів (зокрема Сергія Мазлаха та Василя Шахрая) за нехтування українським рухом і українськими національними інтересами. Безпосередньо винний в організації голоду 1921-22 в Україні, видавши наказ насильно вилучати і вивозити хліб з України в голодуючі райони Поволжя, одночасно затягуючи з дозволом Американській адміністрації допомоги та ін. організаціям надати допомогу голодуючому українському населенню.
З іншого боку, невдалі спроби російських більшовиків встановити контроль над Україною та розмах українських антибільшовицьких повстань у 1919-21 змусили Леніна змінити ставлення до українського селянства та національного руху, що, зокрема, позначилося на його концепції побудови майбутньої договірної федерації радянських республік. Ленін активно протидіяв ідеї «автономізації» незалежних республік (прибічником якої був, наприклад І. В. Сталін), висунув план створення єдиної союзної держави на федеративних засадах, в якій українцям та ін. неросійським народам гарантувалися б ширші політичні й культурні права.
Зміна поглядів Леніна на національну державність республік призвела до гострих дискусій з ін. лідерами комуністичного руху: Розою Люксембург, Йосифом Сталіним та іншими, які залишалися на центристських позиціях. Оскільки ані Ленін, ані його опоненти ніколи не згоджувалися провести федеративний принцип щодо самої Комуністичної партії, автономний статус УРСР та національні права українців залишалися лише формальністю.
Основні твори
