Народився Петро Линовицький у селі Паризька Комуна Гребінківського району, виростав на березі оспіваної колись Євгеном Гребінкою річки Оржиці. Дитинство, що припало на повоєнні роки, було тяжке, але, за словами самого поета, «барвисте і прекрасне».

  Далі рядки з автобіографії поета: «Багатила мене любов’ю до рідного поля баба — співучої душі людина. Скільки себе пам’ятаю, на її чорних руках були ми з моїм дядьком (її сином), майже ровесником мені». Разом з ним і до школи пішли (а школа — «невеличка хата в центрі села, що мало до ста обійсть»).

Учителька була одна на всі чотири класи, наука засвоювалась одразу за чотирикласною програмою. Це цікавий факт з історії освіти на селі в повоєнний час.
Далі Петро навчався у сусідньому селі Мар’янівці (таки ж Гребінчиній!) - там учителювала його мати. Згодом переїхали на станцію Гребінка, де працював залізничником батько.

  Там закінчив середню школу. Спроба вступити до університету не увінчалась успіхом, і юнак пішов працювати: пробував себе у газеті, був на «ударній» будові в Кривому Розі, навіть намагався вчителювати. Вступивши до Черкаського педагогічного інституту, недовго був студентом, бо мусив іти до армії. Там захворів, лікувався в шпиталях. Повертаючись додому, в Саратові на вокзалі написав вірш «Над Ташанню», присвячений Григорові Тютюнникові (він вміщений у його першій збірці). Це було 6 лютого 1963 року. І хоч на той час Линовицький уже друкувався в різних газетах, але «саме з цього вірша, - як пише він в автобіографії, — гадаю, почався я як поет». В республіканській пресі уперше надрукувався в 1965 році.

  Не закінчивши педагогічного інституту, почав працювати в районних газетах Черкащини, потім газетярював у Кіровограді та Черкасах. В 1970 році почав заочно навчатись в Українському поліграфічному інституті на відділенні редагування масової літератури.

   Поет закінчив Львівський поліграфічний інститут, за освітою - редактор. Має п'ять поетичних збірок. Збірка «Оржиця » — це духовний погляд поета на рідну землю, її красу; в ній — коріння любові до України.

  Звертаючись до річки свого дитинства, Линовицький пише:

  Другою збіркою була книжка «Громаденки» (1973), потім вийшли: «Зоряна далечінь» (1975). Збірка "Зоряна далечінь" вийшла в  Києві, у видавництві "Радянський письменник", вона розкриває розмаїтий світ молодого сучасника, стверджує в .і його характері мужність, любов до життя.
«Свято надії» (1977). Вийшла у видавництві "Промінь" (м. Дніпропетровськ") 1977 року. Збірка «Живої пам’яті багаття»  вийшла в столичному видавництві  "Радянський письменник" 1988 року. Вона пройнята відчуттям неповторності часу, його нерозривного зв'язку з історичним минулим. У книжці чимало поезій про людей різних професій, різних доль і характерів.

  В останні роки (1990 — 93), після повернення в рідні місця, в Оржицю і Гребінку, поет друкується в полтавських виданнях — альманасі «Криниця», журналі «Добромисл», газетах «Літературна Полтавщина», «Зоря Полтавщини» та ін. В його творах оспівується минуле і сучасне рідного краю, люди, що творять добро, краса природи. В останній час виразніше зазвучали громадянські мотиви, тема осмислення історії, яка позначена гірким досвідом, так званого, пожовтневого періоду.

  Одна з останніх поем — «Коріння грому» (1993). В її основу лягли факти з життя шкільного вчителя Антона Ковтуна, пам’яті якого й присвячено цей твір. Через долю цієї людини проходить гірка доля народу в той час, коли «словом партії — судами скорими, колективізаціями, голодоморами правду вишкребли, мов коросту, і — порядок на одну шосту».

  І хоч людські долі були «перекручені, посічені, пожовані кагановичами та єжовими», життя не скінчилося, люди вірили, що «корінь грому» прокинеться від сталінського дурману. І він прокинувся, настає інша доба для України, правда, тяжка, бо «склерозом червиним уражена пам’ять».

До 1994 року Петро Линовицький працював радіожурналістом у Гребінці, друкувався в полтавських журналах «Криниця» і «Добромисл». Вся його діяльність спрямована на відродження української національної культури. В 1994 році знову повернувся до Черкас, редагував газету «Тарасові джерела».

Помер 16 квітня 2002 року у Черкасах.

Свою першу книжку він назвав "Оржиця". Назвав так, бо "устає над урвищем Гребінка і гука: "Хто знає Оржицю?". Нишкне присоромлена округа, і діди змовкають на завалинці, бо пройшло ж століття! Зачалося друге, а ніхто чомусь не обзивається. Може, так і треба? Може, слава ділиться, як здобич, між великими?" Болюче питання – та не безвихідне, бо "Скільки у серці викопую зілля, а серцю родить не обридло (...) Пісні тієї онук не забувся – це значить, що пісня та справжня".

З самого початку Линовицький говорить своїм вагомим голосом, у якому природність мовної витонченості витворює спокійну, вартісну глибину художності: "Бродять очі дорогами, бродять очі стежинами, бродять очі невиплакані і шукають мене. Бродять очі на цвинтарях і на братських могилах, бродять очі знесилені – і не зрадять мене. Не розшукуйте, очі! Краще станьте на вигоні і дивіться. Сьогодні сам до вас я прийду", "Вона паде над сивим садом на соловейкову тремтінь... Над будь-яким новим фасадом – моя прозора тінь", "де ти ще є і вже нема", "Я помилився... Я хотів... А хто мою надію скорить?", "Ноги йшли по світу і топтали вітер – молодий, зелений, радістю повитий", "і зібрав я у хаті вітер і віддав. І стою. І мовчу.", "Я всміхнуся: Дніпро – мов Ніл".

Цей голос засвоїв ритмомелодику Тичини, але вдихнув у неї своє, посутнє, новітнє, свіже: "Бігла біла балерина між подругами, ще й коліньми говорила круглими (...) Бігла біла балерина – задихалася, ще й бентежно говорила в галасі (...) Бігла біла балерина з вітром-легінем, ще й грайливо говорила леготом (...) Бігла біла балерина поміж веснами, дивне диво говорила весело", "Сумує шум. Шумує сум. Уста жовтіють сухо. "Усе... Усе..." – дзвенить шосе, зашушкалося жухом. "Шу-шу, шу-шу" — сахає жовть – і киць гасає з жаху. "Ха-ха! Хо-хо!" – вітрець пройшов, з дерев здирає лахи".

Любов у нього – щаслива, але гірка. В ній присутній третій – як чиста, уявою виткана тінь: "Чому приречений навічно ввижати, слухати крізь тлінь? Іване? Де ж твоя Марічка? .. То тінь шукає тінь", "А ти вже іншого кохала. А ти вже іншою була. О, знаю: не мене шукала, та вірю, що мене знайшла. Якби його не загубила, до мене б не судилося іти. Дивись, біля його могили безмовних двоє. Я і ти.", "Найдорожча моя людино, це до болю звичайно – або неймовірно, прекрасно, дивно, що на світі є наша любов."

Завершує свою першу книжку поезій Петро Линовицький чи не заповітом – начеб боїться не встигнути сказати це читачеві потім. Ось цей заповіт: "Не забудь мою давню адресу... Правда, сам я сто літ не живу, і давно пересохла криниця, і нема коло хати верби. Не згадає ніщо тут про мене: ні стежини засмучений струм, ні моя заніміла кімната, ні похилий пустий голубник... Напиши... Хай старий листоноша розпитає статечних сусідів – і заходяться, всівшись на призьбі, нашу юність вони воскрешати... Не забудь мою давню адресу: може, знов я туди повернусь і почищу цілющу криницю, посаджу коло хати вербу – і співатиме все тут про мене: і стежини закоханий струм, і весела столунна кімната, і стокрилий гінкий голубник. Напиши... Хай старий листоноша не минає зачахлу господу. Я чекаю, присівши на призьбі. Не забудь мою давню адресу."

Поет просить не забути його, написати про нього йому, прочитати витворене ним – передовсім затаєний у плоті його вірша нескорений і незникомий дух ритму – життя. Але це завчасні благання, бо попереду ще кілька книжок віршів і поем.

Свою другу книжку поет розпочинає сонетом. Потім – раптом – поема. Сповнена мами, дитинства і українного. "...хати – а між ними моє білоброве, несповите моє гоготить, недобігане, босоноге", "з плавень легіт летить легкий", "мов ракети, хати безкрилі пориваються нас нести". Дитинний зачин, тяжка жіноча доля і українець в польоті – Громаденко ж. Але літак паде на рідну землю. І тут автор знаходить коректні, сильні, людяні тони, півтони, вишовки свого слова"Кого планета народила – того планета забере". "То просто випадок думок", "І він побачив не деталі – саме життя, що пролітало, налітало: мазки дерев, разки дитят, все місто, чудернацькі куби... Ще мит – і він усе злама. Померли переше губи, правічно видихнувши :"Ма..."" "Он люди ходять. І сміються. Не знають, що вони вже мертві. Вони вже мертві". Після трагічності – виправдання-пересторога кожному – "Дніпро без тебе не зміліє" Але чудо сталося – Дніпро порятувало місто і людей у ньому, але ця метаморфоза не пройшла для них даремно, бо навіть "заплакало дівча, збагнувши вічність". А читач разом з героєм, через його досвід збагнув, що "Ми всі Дніпром живі".

Після важкої психологічно але світлої художньо поеми читач має насолоду посмакувати штивним сонетом, рівно ж як і секстиною. Автор витворює світлий безмір тривожного ритму, що потаєм проникає в підготовлену поемним щемом підсвідомість думного читача: "біжать, мов близнюки, весна і осінь", "Сьогодні мій сонет чомусь інтимний, хоча не знаю навіть, що повість – за мить він потайки до мене йтиме, як трепетно жаданий пізній гість. Я відчинив – і з потемку, як з диму, що десь іще клубочиться із гільз, він глянув повними очима сліз і зник, як і прийшов, безмовно й дивно", "та навзаводи цвіркуни", "троянди гарні-марні", "І ти у собі розібратись не зміг, чому так незатишно, душно і тісно", "не схожу на смуток, не схожу на сміх відчути ще вчора, відчути як пісню", "Укутав квітницю задумою сніг".

Линовицький пристрастний максималіст ("І тільки так, щоб тільки так життя прожити!"), вдячний учень у саду Максима Рильського ("бо знову прокинувся Ваш виноград"), тонкий маляр найтоншої павутинки змислу у вимерхлім присмерку буднодення ("І вже не сон, і ще не день", "Краса води", "А в пальцях ще сміявся вітер, а в пальцях вітру не було", "Минає нас притишений Дніпро", "хтось, на тебе дуже схожий – мов луна сумного сміху").

Він полишив небагато – тільки посутнє. Він не боявся смерті, як і неслави. Він боявся лише кредиторів, яких мав чимало.

Тепер, коли Петро відійшов у вічність, кредитори можуть вважати себе повноправними меценатами, а ми маємо усвідомити себе свідками дива дивного – його поезії