Олексій Афанасійович Овсій народився 8 лютого 1950 року с селі Шкурупії
Решитилівського району Полтавської області.
Подальше його життя пов'язане з Гребінкою, що на Полтавщині. Тут у 1967
році закінчив середню школу №1, а через рік - Зінківське електротехнічне училище.
З 1969 року по 1971 рік перебував
у лавах Радянської армії.
Свою трудову діяльність Олексій Афанасійович розпочав у Гребінківській дистанції сигналізації
і зв'язку, де пропрацював до кінця свого життя, пройшовши шлях від монтера зв'язку до заступника начальника дистанції.
Без відриву від виробництва закінчив Київський філіал Харківського інституту інженерів залізничного транспорту.
13 грудня 2003 року після тяжкої операції на серці помер.
... Читаю ці слова, і туга стискає серце: людини, яка написала їх, уже немає в живих. Якою жорстокою і несправедливою буває доля!
Про людей цікавих і талановитих — музикантів, художників, поетів часто говорять: у нього (чи в неї) є Божа іскра. То чому ж Бог не захотів, щоб ця іскра горіла якомога довше, радуючи сім'ю, знайомих, при-носячи любителям поетичного слова естетичну насолоду.
... Читати поезію Олексія Овсія без хвилювання не можна — кожне слово, написане ним, виважене, обдумане, пропущене через серце. Тому так гостро зачіпає воно і наші душі, заставляє думати, пильніше придивлятися довкола, бути кращим і добрішим.
Доскіпливий читач скаже: у віршах поета звучать мотиви Олександра Блока, Сергія Єсеніна чи Володимира Сосюри. Знову і знову перечитую їх і пересвідчуюсь: ні, це стиль, творча манера саме його — Олексія Овсія. І хай деінде порушуються рими і віршований розмір, хай ямб сперечається з хореєм, а дактиль з анапестом — не це головне. Головне - думка, образ, метафора, головне — ті почуття, які викликає поезія в душі читача.
А вона, поезія, у автора, багатопланова, теми, які піднімає він, гострі, актуальні, злободенні, і головна з них — краса рідного краю, винятковість рідної України, яку поет любить до нестями:
Мій солов'їний хлібодарський край,
Люблю безмежність я твоєї ниви.
Свою наснагу, силу всю віддам,
Моє життя з твоїм навік єдине.
Україна для нього — це й мала батьківщина — місто, в якому навчався, жив, працював, батьківська хата, тихоплинна Оржиця, залізнична колія, рейки якої біжать за горизонт, мов запрошують у далеку мандрівку:
... Його щирість я серцем сприймаю
І в пошані вклоняюсь землі,
До натруджених ніг своїй мамі,
До натруджених батькових ніг,
До подвір'я, де квіти буяють,
До хатини, де перший поріг.
Або:Отцовский дом! Как стал ты мил,
Как мал ты стал и стал велик!
Мне сердце памятью наполнив,
Рассветных зорь чудесный миг
И спелых яблок запах знойный —
Как много ты в себя вместил,
Как много смог ты мне напомнить,
Вернуть забытый детский мир...
Автора хвилює доля України, доля народу: яким буде майбутнє рідної держави і що чекає нас завтра, через кілька десятків літ.
Ми не живем — в агонії б'ємося,
Весь світ коробить від смертельних мук.
І страшно нам подумать про онуків,
Про те, який для них ми вистелили путь.
Йому болісно і сумно, бо:У всіх розтерзані уми і зранені болящі душі.
На перехресті знову ми — Пани і вічно неімущі.
Чому народу живеться так важко? Чому і в третьому тисячолітті панує неправда, злидні і несправедливість, і хто в цьому винен. Чи не самі ми?
Гей, сучі діти, земляки!
Яка проклята вража сила
Змогла в "кравчучки" вас впрягти.
Нехай би трясця її било!
Яка ж то вражая душа
Вас, козаків і хліборобів,
Перетворила в лихварів,
В запроданців своєї долі.
Запитує автор і підтверджує:і монголи були, і шведи,
Й німців бачили люту рать.
Ой, Вкраїно, сивенька нене,
Чи побачиш ти благодать.
Та ще й діти, бодай пощезали
Й ворогів не треба мати!
Розтягли, продали за безцінь
Землю, волю, батьківську хату.
Поет не належав ні до якої партії, його партія, його віра — народ, соціальна справедливість, торжество правди. Геть тих, хто знущається над народом! Гнівно і прозоро звучить його застереження:
Вставай, народе, годі спати!
Чого ж іще ти можеш ждати
Від тих, хто шкіру з нас дере
Та вільно дихать не дає.Він не дожив до помаранчевої революції, але знав, що щось подібне має відбутися. При житті він обов'язково був би на майдані Незалежності. Автор — людина тонкої душі і гострих відчуттів. Він любив природу, спілкувався з нею, умів бачити в простому красиве і величне:
Я видеть хочу, как солнце садится,
Я видеть хочу, как вьется дорога,
Я видеть хочу, как лес багрится,
Я видеть хочу, все то, что есть предо мною.* * *
Ведь зто все признаки милого края,
В котором я рос й живу.Природа для нього — не просто об'єкт для милування красотами навколишнього світу. Вона вливає в його душу нові сили, енергію, допомагає долати сумніви і прикрощі, які ще, на жаль, трапляються у нашому житті.
Чи не найбільше поетичних творів присвячено жінці — матері, трудівниці, берегині домашнього вогнища, і, звичайно ж, дружині, в якій він вбачає не просто кохану людину, а й соратницю, мудру і вірну порадницю:
Ты хочешь знать о чем порой молчу,
О чем мечтаю й о чем грущу?
Ты сколыхнула душу мне до дна.
Ты — первая, поверь, лишь ты одна.Ліричний герой шукає дівчину своєї мрії, але всі пошуки закінчуються одним: на світі багато вродливих жінок, але така, як його дружина, — одна — єдина.
Свою любов і ніжність, неопалиме часом і негараздами кохання він проніс через усе життя. Тому так бентежно і схвильовано звучать слова, написані ним перед смертю:
... Моя любовь, моя любовь
К тебе навеки
Й ей дано уйти с моей
Душою вместе.
Я буду плакать, жить й петь
С моей любовью.
Одна лишь смерть все зачеркнет —
Покой загробный...Багато поетичних творів присвячено друзям — товаришам, колегам по роботі, сусідам, і хай не всі вони відповідають високому класу, читати їх цікаво, бо в них розповідь про конкретних людей, по їхні думи і настрої. В них — почуття приязні і близькості, симпатії і доброчинства.
Окремо хочеться сказати про філософське спрямування творів автора, в яких він шукає відповіді на багато запитань: що таке людина і яке її призначення на цьому світі і в чому смисл її буття і віри:
Скажи, Творець, за що нам кара, —
з біллю в серці запитує він, —
Які ми вдіяли гріхи
Що нам нема в жадобі краю
Чому продажні ми такі
Автор — глибоко віруюча людина. Цю віру в Бога, в спасителя Христа йому прищепила рідна бабуся. В одному з віршів він зізнається:
Її в дитинстві ще знайшов
В молитві трепетній бабусі,
Коли молилась, щоб любов
Нам дав Господь й забрав спокуси.
А заздрість є одна із них,
Вона — душі і серця мука.
Тож тільки Господа любов
Дасть зцілення і тілу й духу.Віра в Бога вела його по життєвих дорогах, допомагала в тяжку хвилину. В своєму останньому вірші він пише:
Так, я боявся. Страх, як дим,
Що роз'їда сльозою очі,
Мене спустошував, труїв,
Нашіптував страшні пророцтва.
Та тільки Господа любов
і Матері Святої руки
Дають нам змогу пережить
Душевні і тілесні муки.
Я так у розпачі моливсь,
Просив простити грішну душу...Поета не стало. Та залишилися його твори, його думи і мрії, його бачення нашого сьогодення.
Звичайно, дати відповіді на всі запитання, які піднімає автор у своїй книжці, в короткій анотації складно і не можливо. Це справа часу, досвідчених критиків і літературознавців.
Я ж просто запрошую тебе, шановний читачу, прочитай їх і ти знайдеш багато такого, що сьогодні потрібне тобі, — дзвінку поезію, правдиве слово, що кличе до кращого життя, до очищення душі від скверни і духовного непотрібу, стати кращим, чистішим, благороднішим.
Микола КАТРУШ, поет. 2003 рік.* * *
Потомки будут, как в белье,
В моих стихах достойно рытся.
Им интересно будет знать,
Чего я в жизни смог добиться.
Что волновало душу мне,
Каким я мир воспринял этот,
И сколько женщин я любил,
И видел все в каком я цвете.
Им интересно будет знать
Все то, что ищут между строчек.
О чем и я боюсь писать,
Спеша поставить много точек...
ВибориДовкола цвірінька, пугукає, квокче
«Пташиним» базаром розбурхана площа.
Не в вирій летіти зібралося птаство,
То пре в депутати «шановане панство».
Біжать комуністи, біжать демократи,
І інші, і інші, й хороші, і кляті.
Біжать на майдан, до простого народу,
Несуть на плакатах і «хліб», і «свободу».
Клянуться в любові до рідної хати,
В якій зубожілі і батько, і мати.
І що православні, і вірують в Бога,
І в тім, що з народом одна в них дорога.
Клянуться, що всі вони «слуги народу»,
І більшого щастя не треба їм зроду...
От тільки б попасти скоріш в депутати
Та серце зігріть «неспалимим» мандатом.
А зараз б'ють в груди себе і сусіда.
За рідний народ їх «здавила обида».
Всі правду говорять, але не про себе.
Усі кругом крадуть, от їм лиш не треба.
І діти у інших давно за кордоном,
І нафта, і хліб – то не в їх ешелонах.
Бо їм же чужого не треба і крихти...
От тільки б скоріше у «спікери» вийти.
Мій щирий, згорьований, битий народе,
Століттями дурять тебе верховоди.
Подумай, за що голосуєш ти нині,
В руках твоїх доля й дітей, й України!
Нелегко обрати сьогодні нам буде.
Тому не спішіть, добре думайте, люди!
Хай злагода прийде в серця і в країну
І буде єдина моя УКРАЇНА!
Рідний крайЗ дитинства пам'ятаю вишень цвіт,
Закоханих у батькове подвір'я,
І той казковий неповторний світ,
В який ступив я з маминих обіймів.
І де б не був, і що б я не робив,
В житті, в думках ти завжди поруч мене,
Мій рідний край, перон моїх надій,
Гребінківщино, рідна моя нене.
Летять роки, мов потяги, у даль,
Їх дим ляга на скроні сивиною.
І в серці за минулим раптом жаль
Щемить мені при стукоті вагонів.
В твоїх полях я росами ходив,
З твоїх джерел я пив снагу і силу.
І вперше щиро Бога я просив
Простить гріхи в ім'я отця і сина.
Своє кохання перше тут зустрів,
І перший біль розлуки тут я звідав...
Iз книги «Олексій Овсій. Запах зов'ялих квітів.», ПП Видавництво «Теза», 2005