Павло Деркач народився 1939 року в Полтаві. Закінчив Гребінківську середню школу № 4, Харківський політехнічний іститут.

Працював інженером на заводі, старшим науковим співробітником, завідуючим сектором в науково-дослідних інститутах, редактором "Укртелефільму", кореспондентом заводської багатотиражки. Друкувався в газетах "Молода гвардія", "Літературна Полтавщина", у журналі "Ранок", у альманасі "Поезія", у районній пресі. Казку "Про Козлика і про Орлика" показували по телебаченню.

Має публікації з питань економіки і естетики. Перекладає з німецької і китайської. Член Полтавської Спілки літераторів.

Поет М. Сингаївський про Павла Деркача писав: "Павло Деркач народився на співучій Полтавщині, у краю великих і давніх традицій. І хоча вибрав він собі дорогу інженера... - не міг таки не зазвучати притаманний йому природний поетичний голос.

У голосі отім, здається, вирують емоційні спалахи його душі. З одвічного руху, з дії, з барвистих вражень життя влітають його поетичні рядки... І, природно, що в його віршах звучить музика дощу, пломіняться обрії надій та звершень, у сяйві зорі знаходить себе людська душа".

ЖНИВА Розкидане на пагорбах село, Городи килимами підвело Над озером у заростях осоки, Що відбиває чисто, яснооко Ласкавість неба з легкими хмарками, І пагорби з городами й садками, І лиця хат, і помахи лелечі, І берег цей, що я по нім іду, Собі синка підкинувши на плечі, В села, у неба, в сонця на виду. І що там мій синочок розглядає, До чого так захоплено гука? Йому, як мовить тещенька метка, Йому іще і "годіка" немає, А він гука, аж рученьку здіймає. Роззуті ноги жалить кропива, Весела стежка повела у гору Й спинила раптом, бо відкрились зору Між перелісків в мареві - жнива! Жнива! Жнива! Прийшла вона, пора, Могутній, життєдайний подих літа, Від тебе бути нам, від тебе — жити, Говорить тиша кожного двора. Щастя, любові, добра. В ЗОРЯНУ НІЧ Як приємно дивитись У зоряний світ Й відчувати, Що шле він привіт Звідусюди, Здрастуйте! Здрастуйте! Здрастуйте, люди! Ні, не можу собі уявить, Уявляю, так серце щемить, Що ота глибочінь Без опори і стелі То - холодногаряча пустеля. Якщо так, то яка ж бо прекрасна земля І яке ж бо прекрасне Наше світило, Що вирує життям стобарвисто, Стосило! Якщо так, То назначення наше святе — Розіллятись життям У бездонне оте! Сотворити із мертвого світу Всесвіт вічного квіту! ЛІТНЯ ПІСНЯ Іду, торкаю колосочки, Що зацвіли в широкім полі, Вітаю срібні голосочки У піднебесному роздоллі. Мені цілюща даль відкрита, Я на землі, неначе вдома, Бо у наливі молодому Буя навкруг розкішне літо! Приспів: Ах, літо, черешневе літо, У змаху лелече крило, У серце моє перелито, У пісню мою перейшло. Заходжу в гущаву лісову, Де ми з тобою зустрічались, Гарячі спомини зостались, Хоч не зустрінемося знову. Добридень вам, дуби й берізки, Колючі зарості ожини, Добридень, дружний спів пташиний Із віт, крізь котрі сонце бризка. Приспів. Духмяно віє з косовиці, Гребуть, співаючи, дівчата, Бо нове літо розпочато, Бо парубки кладуть копиці. Плямує піт сорочки білі, Дай боже, знов жнива багаті, Дай бог достатку кожній хаті, Хай восени шумлять всілля! Приспів. СВІТИСЬ КРАСОЮ. КИЇВСЬКА ЗЕМЛЯ Як радісно відкрити вікна в світ, Впустить в кімнату спів з квітучих віт, Розгойданих у дзвонковім промінні, Потежить, як примхливо грають тіні На шовковистій, на густій траві, Як білі хмари линуть в голубіні, Й відчути подих сонця у крові — Гаряче свтіло, що пульсує в крові, Щоб вихопитись полум'ям у слові. У дивнім світлі світ - мов на долоні: Веселі квіти на моїм балконі, Каштанами затінені двори Із золотим метлянням дітвори. І ці прадавні, аж за обрій, кручі, Й потойбіч соковита низина, І серед них усміхнено-блискучий Дніпро, що наче з неба вирина. І гулу сьогоденного орган, І чистого повітря океан, І в ньому ген масиви, мов брильянти У переливах, в сонцесяйній грі, І в мареві невтомні димарі, - Заводи трудяться, робітники - гіганти... І ці зеленошумні острови, Обведені гарячими пісками З засмаглими тілами, моб разками, І в свіжій хвильовиці рукави Дніпрові, і мости летючі, І сонце, сонце, молоде, співуче. Воно, здається, світить-промовля: Світись, красою, київська земля! ВІТРЯНИЙ ДЕНЬ Линуть хмари білим пухом, Теплий вітер добре дмуха, Все жене, жене хмарини, Ніби витрусив з перини. Ген в поклонах тополини, На дубах — в розхиллі віти, Хвилі грають, річка рине, Ах, який хороший вітер! Човен наш - зелена хвиля То опустить, то підкине. В воду — весла! Ще зусилля! Бризки — зливою на спину. Ти смієшся, блиск у зорі. — Ми часом не в Чорнім морі? Ні! Ще п'ють твої зіниці Сяйво Лаврської дзвіниці! ХРИЗАНТЕМИ Хризантеми на згадку лишила, Шість червоних квіток, одну білу, Я тебе поряд з квітами бачу, Ясний погляд і серце гаряче. Чую чари, квіток таємницю, Що любов'ю навкруг промениться, Як уміємо вас зрозуміти, Ви до серця торкаєтесь, квіти. Шість червоних квіток, одна біла - То любов на довірливих крилах. Від тонкого, п'янкого дихання, Розквітає, мов квітка, кохання. Чую чари, квіток таємницю, Що любов'ю навкруг промениться, Як уміємо вас зрозуміти, Ви до серця торкаєтесь, квіти. ПЕРЕКЛАДИ Еріх Вайнерт МИРУ ПЕРЕМОГИ Як ми раділи сонячно тоді! Ми вірили: фашизм навік розбитий, Не буде місця війнам і нужді, Кінець поклавши вселюдській біді, Народи світу в мирі будуть жити. Ми помилились, в той великий час Ми жар від вогнища не погасили, Бо лад старий лишивсь тієї ж сили, Не всіх, хто розв'язав війну, судили І знов війною повіва на нас. Оскільки світ збудовано ще так, Що над правами зведено кулак, Світ, де еліта капітал копичить, Живе на братові, його й калічить, Світ, де криваво панував маньяк. Вставайте ж всі, щоб землю зберегті Щоб ядерну загрозу відвести! Вставайте у священнім договорі! Що не побачать, не почують зорі Той крок, що може все живе змести! Йоханес Конрад ПІСНЯ ПРО КУЛЬБАБКИ Як погляну на кульбабки, Серце солодко щемить, Ех, весела ця блакить, Ці гарячі, жовті крапки! Скільки їх мені малому Попадалось на лужку! В місті бачу з мого дому Лиш бетон, та скла луску. Задивились сотні вікон На коробки для сміття, Не рахуйте — їх без ліку... А було ж колись життя! І Саксонію я бачу: Підеш лугом навпрошки - Від кульбаб пече неначе! Ей, було!.. А все-таки... І у нас в дворищі голім Посадили деревце, Он шумить, як в чистім полі, З сонцем гра під вітерцем! Он дзьоби, цупкенькі лапки, - Позліталися дрозди. Ех, злетілись би сюди, У Берлін, іще й кульбабки! Хельмут Прайслер МОЛОДИЙ СНІГ Дивовижне біле диво Сиплють, сиплють хмурі хмари, Ледве видно дім. От, нарешті, вже санчата На снігу провірить можна, Та на молодім! Всюди дзвони-голосочки. На снігу сліди в'юняться, Аж туди за луг. Пада, пада сніг, та наче Від дітей отих завзятих Сяє виднокруг.

ПІСЛЯ ДОЩУ Як весело іти в сліпучих блисках! Повітря свіже. Яре сонце - в очі. Вода у ринвах лопотить, дзюркоче. Машини мчать у сріблошумних бризках. І свіжо так, і чисто так на серці, Як в тій воді у золотім відерці, У тій тремтливій, у живій воді, Що в лад хлюпоче молодій ході. *  *  *  *  *  * *  *  * *  *  * Як світиться лапате гарбузиння Серед пахкого квіту картоплиння! А як палають маку пломінці! Немов рум'янець в тебе на щоці, Моя ти радосте смагляволиця, Що так засмагла, мов оця пшениця! Прислухайсь, що шепочуть колосочки, Єднаючи під небом голосочки — То переджнивна музика Звучить, пливе вона від поля і до поля У музиці родючого роздолля, Що шелестить, буяє, колоситься, Пахтить, дзвенить без краю і кінця Під раде сяяння твого лиця, Моя ти невгамовна трудівнице! ВІТЕР НАДІЇ Коли відчуваю, що валять з ніг, Ламають неправедно крила, Якась потаємна, вкріпляюча сила Веде на скелястий поріг. І от перед зором - лиш море і море... Далеко, далеко воно розіллялось, Ліниво по гальці воно розплескалось, Невтомно світило палає в зеніті, Розсипались чайки на сірім граніті, Під берегом хвилі у сонному глянці, А далі півморя у срібному танці... І от хвильовиця танцює в зіницях, Розкрилився дух понад води, мов птиця, І груди розширились, тіло вкріпилось, І серце повніш і спокійніш забилось. Дивлюся на море, на хмари-вітрила, І гадка-здогадка зрина з забуття: Так от звідкіля ця зачаєна сила - Від тебе, праматір людського життя, Від тебе! Ходжу понад морем завзято, — Поглянути з боку -- людина сміється! Так мріянь над маренням моря багато! Як мовив Тадейович, — серце порветься! О, світла хвилина цвітіння думок! Та раптом під серцем вчуваю льодок, Вчуваю, як душу зсудомлює жах, - Які ще там мрії, думки романтичні, Картини буремні і поетичні, — Планета стримить на ракетах-ножах. О, вбивчим знаряддям начинене море, Ти дивишся в душу, як матір, суворо, В безмежжі чекання, в безмежжі терпіння Ти ждеш вселюдського прозріння. Ні, ти не вколисуєш, тиша морська. Ти мовиш під сонячним сяянням грізно: Людино, на сполох! Бо буде запізно! Над світом звелася убивча рука, Що Землю черка конвульсивно і сліпо, Аби запалити її смолоскипом. Не стримать безумство — Земля спалахне, І холодом смерть на планету дихне, І вмерзнуть у товщах мовчазної криги І фауна й флора, будівлі і книги, Аж страшно подумать — круг сонця кружля Між Марсом й Венерою мертва Земля!.. ... Дивлюся на море -- яке воно рідне! Воно нам усе віддає й віддавало, Із цього скелястого берега видно, Як перше життя на Землі проростало З живої рідини у первісних водах І буйно зросло в племенах і народах, Як чіпко воно піднімалось по сходах На землю, до неба, до сонця, до зір, Аби розгорнутися сонячним квітом, І буде цей квіт, не вмираючи, жити, І буде у всесвіт життям пломеніти, Життя таки вистражда мир, Цей вітер, що з моря так лагідно віє, Тут смертю не диха, це — вітер надії! ТЕПЛИЙ ВІТЕР тіло і пройма, І обіймає Ласкава прохолода... Ах, ріка! Жива вода, зелена, блискотлива, Киплячим склом — аж ген до берегів, Що теж, мов у зеленому кипінні! У березі ходжу я по піску. Он сонце й хвилі в срібному танку Розплескують розлуння солов'їне. Проносяться хмарини, мов пір'їни. А онде птах, Ма-ах! Ма-ах! Ма-ах! Ах, теплий вітер! В двигтінні — віти, В тремтінні— тіні, В буянні — літо! ЖАВОРОНОК Он за озерцем Жайворонок звивсь! І наче заіскривсь Круг себе. Тріпоче крильцями, Підводить ввись Сріблисту, Променисту Пісню неба. Як високо! Та де ж він? Он бринчить! І трель, немов Під вітерцем примхливим У сонячнім промінні майорить! Над лугом; над озерцем, над гаями, Вони неначе слухають співця, Замріявшись: "Співав би без кінця!" ТОПОЛИНИЙ ПУХ Осіда на воду пух... Поміж верб вербовий дух, Аж задуха... Сонце, наче в молоці. Мліють блиски на ріці... Та послухай! Он крізь верби, з того краю, Крик і сміх з води лунає, От пора! Тополиний пух летить, Бір під сонцем наче спить, Загора... Я між лілії пірнаю І до тебе допливаю У веселий круг, В бризки, в піну колотнечі, А на голови і плечі Осідає пух... СПЛИВА ПО ГРАНІТУ ВОДА Сплива по граніту вода, Пилує цвітінь водограю, Чекаю тебе й не чекаю... Та ось ти! І світ розцвітає! Твоя некваплива хода, Мов вітром до тебе здіймає. Спиваєм з-над київських гір Роздолля краси річкової, Й, здається, злилися обоє В єдине дихання і зір. А потім ішли під дощем, Ти сповіді-вірші читала, А серце жадало-прохало: — Читай-но, читай-но іще! А потім ділились теплом, Бо змерзли до дрожі, до сміху. А потім трамвай із тобою поїхав, І відсвіт дощем занесло. Я радий. Що б там не було, — Але ми глибинно зустрілись, - Торкнулось крило об крило - І наші серця засвітились. ... Шумить у граніті вода, Киплять, як тоді, водограї, А в серці хоролом лунає Моєї дружини хода, І легко стискає рука Гарячу долоньку синка. МАТЕРІ Дощі... Дощі... Між небом і землею... Заносить теплий вітер На балкон Зелені пахощі Старенької алеї і навіває Світлий літній сон... Не сон, а мрії В дощовій завії. Як солодко Відчуть себе Землею, Спивати воду, Шелестіть ланами, Чи садом, Чи нуртуючим городом, Чи, навіть, у яругах Бур'янами. Дощова музика... Дощова музика... І плюскоту і грому, Дощова музика І серця, і огрому Землі і неба — Музика для тебе! НА БЕРЕЗІ Знайшов на березі старезний пень. Сиджу собі, під сонцем мружу очі. Вдивляюся, вслухаюсь в літній день. Над головою ясен щось шепоче, З Дніпра веселий гамір долина, У мареві струмує далина, У небі десь літак гримить-гуркоче. Зигзагами мателик пролетів, Парк розсипа навкруг пташиний спів, А на ріці бурунить хвацько воду Завзятість тут засмаглого народу. Ет, скільки того захвату в плавбі! От я дивлюсь і думаю собі: Снаги замало в сонячної днини, Без сильної, веселої людини, Без ферм сталевих, що в марево летять, Несучи струм співучий понад воду, Без корпусів славетного заводу, Що в небеса неквапливо димлять. Без тих мостів. Без баржі із гранітом. Без гулу під розпеченим зенітом. Блакить сліпить. Вода сплива у блиску, А з неї сміху, плескоту і виску!.. Як по мені, -- нема світліш музики, Ніж на воді дитячий сміх і крики, Це юність, це життя одвічний квіт, О, як ти квітнеш, красен білий світ!