Дитячі роки Євгена Павловича Гребінки
Євген Павлович Гребінка народився в хуторі Глибокий Яр, а не в хуторі Убіжище, як вказували його біографи. Хутір Убіжище не існував раніше, і з'вився вій не одразу після одруження батьків Євгена Павловича, а в зв'язку з видачею заміж у 1827 р. Павлом Івановичем своєї дочки від першого шлюбу Ганни Павлівни, яка мала право на одержання основної частини материнської спадщини - Глибокоярівської маєтності.
Розуміючи своє становище, Павло Іванович заздалегідь готував для себе «убіжище»: скраю села він поселяв посполитих, яких одержала від своїх братів його дружина Надія Іванівна, а згодом в цих місцях заснував нову, уже власну садибу.
Ця окраїна хутора Глибокий Яр, маленька його частина (відділена від основної частини в'їзною дорогою і її продовженням - неширокою ґрунтовою доріжкою, що тягнеться до кладовищ: справа - глибокоярівського, тепер уже закритого, а зліва - убіжищенського, нині діючого) була названа Павлом Івановичем хутором Убіжище.
Перша згадка про хутір Убіжище нами знайдена в архіві поміщиків Свічок, який зберігається в Чернігівському облдержархіві (Фонд 667, опис 1). В справі №4, аркуші 13 цього Фонду міститься лист Павла Івановича до Миколи Петровича Свічки, господарство якого збанкрутіло.
Павло Іванович був опікуном збанкрутілого господарства М. П. Свічки і написав цього листа 5.11.1824 року із хутора Убіжище. Це свідчить про те, що Павло Іванович з сім'єю ще до видачі заміж дочки Ганни Павлівни і передачі їй володіння Глибоким Яром переселився із Глибокоярівської садиби в щойно побудовану Убіжищенську.
Ранні дитячі роки Євгена Павловича пройшли в Глибокоярівській садибі. Про це він писав в листі до батьків 16.03.1827 р.: «...как вспомню отлогие берега Оржицы, пространные луга, опушенные зеленью и цветом, дом и сад, где первые дни моего младенчества летели, как приятные сны,... то невольный вздох вылетает из груди моей...»
Про дитячі роки Євгена Павловича писав перший його біограф М. Л. Михайлов: «Раннє дитинство Євгена Павловича йшло під домашньою покрівлею.
Враження дитячих років, проведених посеред патріархального сільського побуту, посеред прекрасної природи, в зближенні з народом, багатим самородною поезією, відбились на багатьох творах Гребінки.
Імовірно, не одна із народних билин, не один із переказів, попереказуваних ним потім, були почуті ним дома, і змушували сильніше битися його дитяче серце.
Родинні спогади указують як на перше джерело, яке живило жваве уявлення дитини, на розповіді няні Євгенової. Оповідань у неї були невичерпні запаси, і вона передавала їх охоче і з любов'ю.
Євген був дуже прихильний до неї, часто потім, в зрілі роки, згадував її теплу турботу про нього, і будучи вже на службі в Петербурзі, прийняв, в пам'ять цих турбот, сердечну участь в долі її сина, якого сам улаштував у столиці.
Безпосередньо за цією першою вихователькою Євгена слід назвати домашнього учителя, який підготовляв хлопця до майбутнього громадського життя. Учитель цей був Павло Іванович Гуслистий, якому Євген Павлович був дуже вдячний за труд в його розвиткові».
А редактор повного зібрання творів Є. П. Гребінки, виданого у 1862 році, М. В. Гербель в прикладеній біографії письменника помістив деякі подробиці із дитинства Євгена Павловича:
«Дитина розвивалась досить швидко. Домашня родинна хроніка, яка зберігає звичайно різні риси тямовитості розумних дітей, розповідає, що Євген, будучи п'яти років, любив малювати крейдою на підлозі різні фантастичні букви і зображення, а шести років уже вельми порядно читав».
На звернення Н. В. Гербеля до рідних і знайомих Євгена Павловича прислати йому спогади про нього в різні роки його життя відгукнувся Кудрицький, замінивший Гуслистого в ролі домашнього наставника дітей Павла Івановича Гребьонкіна. «Під час мого перебування в домі Гребінок, - розповідає Кудрицький, - Євген, роздягтись і улаштувавшись в постелі, не міг заснути без книжки.
Мати, яка любила його переважно перед всіма дітьми, страшилась за його здоров'я, яке, за її думки, розладнував він читанням в постелі, співчувала і радилась з іншими, яким би побитом позбавити цієї звички, але він залишався з нею до самого мого від'їзду.
Павло Іванович мав особливу пошану до вчених людей і завжди повторював при гостях і в сімейному колі, що єдине бажання його - побачить Євгена професором; для військової служби він назначав третього сина Аполлона, який зовсім схожий був на нього, а Євген схожий був на матір. Павло Іванович призначив для Євгена верхового коня, але не дозволяв йому їздити до певного часу; на 14-му році його життя подарував йому рушницю...
Взагалі Павло Іванович турбувався про популярність Євгена у дитинстві. Одного разу він просив приїхавшого до нього парафіяльного священика Івана Яцуту прислати «Деяния Апостольские», щоб Євген зумів прочитати із них у церкві в обідні часи, як доказ для селян і інших простолюдин, що син його уже грамотний. «Без цієї гласності, - говорив він, - народ дивиться на нього без уваги». Потім Євген не соромився уже читати в парафіяльній церкві.
Пам'ять покійного Євгена була щаслива: він вивчав швидко і розказував уроки завжди своїми словами. Допитливість його була неймовірною. Часто уроки починалися і закінчувалися його запитаннями, а моїми відповідями.
Його особливо захоплювали слов'яни, малоросійські гетьмани, Котляревського «Енеїда», повір'я про чародійок, відьом і т. ін,».
|