По тому, як Пригара Василь Олександрович (1846-1896) порядно, фахово і уміло виконував свої службові обов'язки, ми вирішили віднести його до групи видатних людей села
Короваї (Гребінківщини). От що про нього написав в своїх мемуарах Сторожеико М.В.:
«До стародавніх земців належав і Василь Олександрович Пригара. Не бувши дворянського походження, він оженився на дочці багатої удови, що мала маєтність у Короваях Пирятинського повіту зі спадщини Марковича. (Це - помилкове твердження. В дійсності Пригари володіли маєтністю із спадщини Свічок. - Прим, авт.). Жінка його (Олександра Михайлівна) була глуха, проте він одержав за неї у віно оті Короваї, до 800 десятин, де вони і осіли.
За освітою Василь Олександрович був технолог, проте він не вживав у своєму житті отих своїх фахових відомостей. Поза-як при ньому непрекидно були двоє його неодружених сестер, то й одній він доручив керувати господарством у оселі, другій - на полі, що вони дуже щиро виконували. А сам віддався садівництву - зайняв велику площу поруч із оселею під садовину та дику деревину різноманітних порід.
Особливо він розсадовив цілісінький гай хвойної деревини, що було зарідко у нашій степовій місцевості. Ще й до того, було його обрано на посаду мирового судді. Збудувавши особливий флігель біля воріт у оселю, щоб помістити тамочки камеру, він і провів у ньому найбільше часу, щиро віддаючися виконанню своїх судових обов'язків.
То й треба помітити, що він так увласиив закони, що торкалися мирового суду, мав такий природний хист щодо постановки, якщо можна так сказати, діагнозу, таке було у нього почуття правди та до усіх одинакове, що був він чи не найкращим суддею у повіті - його постанови були безапеляційні.
Про нього можливо сказати те, що й про Яблонського: він воспитував людність у межах законів. Ще й до того, що він проказував правдиву та відповідну до законів постанову, він звертався зі словами поради та усовіщував винуватого - то й ті його слова навік надруковувалися у мозкові винного.
У Кручі був селянин Антін Тимофійович Білошанський, який судився у нього по справі невиконання ряду про найм, то він того селянина так усовіщував, що той згадував аж до смерті, та не тільки ніколи не ламав свого слова, ще й іншим також наказував ніколи того не робити, то і продражнено його було «Пригарою», а синів його, Захарка та Михайла - «Пригарками».
Коли діти його почали підростати, залишив він посаду мирового судді, та, на загальний жаль, переселився у Лубни. Був він середньої постаті, дебелий, міцний, з великою головою, лисий та з рудим волоссям понад шиєю та у бороді, розмовляв голосно і бадьоро. Старший син його Сергій, скінчивши курс правничого факультету у Петербурзі, служив по судах, та й подався теперечки до Америки, другого - Олександра, чи не вбито на війні, а Михайла, військового старшину, доводилося мені бачити на еміграції Участь В.О. Пригари у земських справах була цінною, бо він добре знав народний побут та усі потреби людності».
Дітей у В.О. Пригари було більше, ніж тих, що показав Стороженко. В одному із документів про власників землі в Короваях в 1916 р. записано:
Сергій, Олександр, Лідія, Борис, Володимир, Михайло і 3 і наїла Васильовичі Пригари - 314 десятин; вдова інженер-технолога Пригара Олександра Михайлівна - 5-десятин. На жаль, і ми не маємо відомості про долю решти дітей Пригар Василя Олександровича та Олександри Михайлівни.
