У тлумачних словниках вказується, що слово "городище" означає місце, де в стародавні часи було місто. На терені нашого Городища колись теж було укріплене місто, але, за згадками істориків, було зруйновано дотла татаро-монгольськими (Батиєвими) ордами в 1240 р. Більше 4 століть це місце не заселялось; на карті Боплана (1650 р.) Городище не показано, бо його тоді ще не було. І тільки в другій половині 17 століття тут почали знову поселятися люди.

В Рум'янцевському описанні 1767 р. зі слів власника с. Городища Петра Олексійовича Свічки записано: "село предками моїми на куплених і частково зайнятих грунтах засноване від створення світу 7198 року (а за літочисленням від Різдва Христового - 1690 р. - Прим. авт.), 25 серпня, жалуваною грамотою великих государів князів Івана і Петра Олексійовича, дані прадіду моєму Лубенського полку полковникові Леонтію Свічці" (ЦДІА м. Києва, Фонд 57, оп. 1, кн. 421).

Цей запис треба розуміти так: в 1690 р. за Л. Свічкою були закріплені царськими грамотами землі, ним куплені і зайняті (чи захоплені). А придбання земельніЛеонтій Свічка проводив, будучи ще полковим осаулом (1682-1688 р.р.) і значно розширив їх, коли був Лубенським полковником (1688-1699 р.р.). Засновником городища треба вважати Леонтія Свічку, за часів володіння якого цими землями почалося їх заселення.

Городище швидко заселялося. В 1721 р. тут налічувалося посполитиї (селян) "достатніх" - 7 сімей, "бобилів" (селян, які не мали земельних наділів, часто одинокихх) - 16 сімей. В 1740 р. тут було "тягло-убогих" - 19 сімей, "піших надто убогих" - 14 сімей, "привілейованих" (поміщик, староста, віт, попи, осаул, писар) - 7 сіме, наймитів ( в більшості одиноких) - 4.

А за переписом господарств і населення, який проводився в 1767 р., уже після скасування гетьманства під керівництвом першого генерал-губернатора Маолросії фельдмаршала П. О. Рум'янцева (тому і книги цього перепису часто називають Рум'янцевськими описами) в селі налічувалося 155 хат (у тім числі 3 хати поміщицьких і 2 попівських), в яких проживало 940 душ.

Серед численної кількості прізвищ селян у цей час тут зустрічаються: Захарченко - 1 сім'я, Коломієць (Коломійченко) - 3 сім'ї, Линовицький-1 сім'я, Рябоконь - б сімей, Романенко - 1 сім'я, Стеценко - 2 сім'ї, Сердюк (Сердюченко) - 2 сім'ї, Туник - 1 сім'я, Якименко - 4 сім'ї.

Всі вони віку молодшого і старшого до 80 років - уродженці с. Городища, за винятком: Григорія Линовицького, віком 50 років, який був уродженцем с. Линовиць Прилуцького полку, Омеляна Туника, уродженця с. Макіївки Прилуцького полку, і Онисія Сердюка віком 55 років, уродженця с. Митлашівки Яблунівської сотні. А Семен Рябокінь, віком 80 років, теж був уродженцем с. Городища. Отже, в 1687 р. тут уже жили люди.

Переважна більшість селян, записаних в Рум'янцевському описові, «промислу і ремесла ніякого не мають, а прожиття мають від заробленого на панській землі хлібові». Майже кожне селянське господарство мало своїх коней, волів, корів, овець, свиней.

Були такі селяни, які жили із заробленого у своїх селян-односельців, а інші займалися ремеслом. Так, наприклад, Семен Шаповал (віком 69 років) і його син Єлисей Шаповал «промислу ніякого не мали, а прожиття мали з ремесла шаповального. А циган Павло Кондратенко (36 років), займався ковальським промислом.

Усе його господарство складалося з трьох коней, шатра (своєї хати він не мав, хоча була у нього і сім'я з п'яти чоловік), міха, ковадла, трьох молотів, трьох кліщів, точила.

Земельні володіння поміщиків Свічок при с. Городищі в 1767 році були такі: орна і сінокісна земля тягнулась від с. Городища в напрямку містечка Пирятина і була довжиною три версти (1 верста - 1,067 км) 420 саженів (1 сажень - 2,13 м), а шириною 4 версти 240 саженів.

На другому боці Сирої Оржиці (нині с. Загребелля) - земля від с. Городища довжиною 4 версти 80 саженів, шириною 3 версти 40 саженів. На всій цій землі висівалось у рік різного хліба до 250 четвертей (1 четверть містить в собі 152 кг зерна пшениці) і сіна ставилось більше 100 скирт.

Для вигону скоту від с. Городища в напрямку Пирятина використовувалась земля мірою в довжину 3 версти 360 саженів і в ширину 2 версти 80 саженів. На другому боці Сирої Оржиці для вигону скоту - земля мірою в довжину 1 верста 380 саженів, а в ширину 1 верста 320 саженів. Як бачимо, значна частина землі не була орною і використовувалась для сінокосу або під толоку (випас).

У поміщицькій садибі, яка була там, де тепер знаходиться школа №2, в 1767 р. були будівлі: будинок дерев'яний ветхий, обнесений навколо земляним валом (в ньому було 7 кімнат для господарів), 2 будинки рублені (для двірні) і господарські будівлі (комори - 4, конюшня - 1). За двором біля річки була баня рублена. Цю садибу, очевидно, спорудив старший син Леонтія Свічки Василь Леонтійович, якому батько відписав у 1699 р. городшценську маєтність.

Василь Леонтійович тут не жив, і садиба використовувалась, як приїжджий двір. За його господарювання Городище стало швидко заселятися, рости. І не даремно Городище до 1823 р. носило його ім'я - Василькове, а частіше його називали Городовасильковим.

Після смерті Василя Леонтійовича (1714 р.) Городовасилькове було за його сином - Степаном Васильовичем, який помер молодим (в 1720 р.), а його овдовіла дружина Ірина Петрівна одружилася з грунським сотником Гадяцького полку Іллею Олександровичем Милорадовичем, який облишив сотництво і з дружиною та пасинком Олексієм Степановичем Свічкою поселився в Городовасилькові (до цього часу Свічки жили в Пирятині).

І. О. Милорадович кваліфіковано вів судові справи Свічок проти Марковичів за с. Короваї. Після його смерті (1760 р.) ці судові справи вів його син Семен Ілліч. За це Свічки віддали їм свій хутір на р. Суха Оржиця, в якому став жити Семен Ілліч з сім'єю і який довгий час називався хутір Семени, а після - Сербинівкою (на честь його володарів Милорадовичів, сербів за національністю).

Син Степана Васильовича - Олексій Свічка (1718-1754 р.р.) на частині городищенської землі близько 1747 р. заснував слободу, яку на честь народження сина Петра назвав Петрівкою і яка заселялась в основному селянами, які втікали з маєтностей інших поміщиків.

Олексій Свічка та його син Петро Свічка (1747-1802 р.р.) жили в Городовасилькові і продовжували розширяти і збагачувати свої маєтності. Тут на Сирій Оржиці в кінці XVIII століття був уже водяний млин (споруджений Свічками) на шести борошномельних колах (колесах) і трьох крупорушних; був винокурний завод, а також кінський і вівчарний заводи.

В 1782 р. Петро Свічка повернув у свою власність село Семени (в той час там була кладовищенська церква і воно називалось уже селом) з хуторами Куриловщиною і Мотузковщиною - купив їх у синів Семена Милорадовича. Крім цих сіл, він володів також частиною с. Короваї, Корніївкою, Каївкою, слободою Петрівкою, хуторами Лутайкою і Котовщиною - в Пирятинському повіті та деякими маєтностями в Лубенському і Золотоніському повітах. Своїм синам миколі та Якову в спадщину Петро Свічка залишив більше 13000 десятин землі і близько 4000 селян.

Сини його (особливо Микола Петрович) не знали лічби грошам, їх "витівкам", пов'язаним з грошовим марнотратством, не було кінця.

Про одну з "витівок" Миколи Свічки розповів Т.Г. Шевченко в своєму щоденникові 20 липня 1857 р., пригадуючи розповідь Левка Миколаовича (сина Миколи Петровича), з яким автор щоденника був у Ромнах на на Іллінському ярмарку 20 липня 1845 р. (Тарас Григорович помилково називає розповідача Павлом Вікторовичем).

"Это был сын того самого полковника Свички, что шутки ради закупил во время контрактов в Киеве все шампанское вино без всякой коммерческой цели, а так, чтобы подурачить польских панов, приехавших в Киев с единственной целью покутить.

А в своем местечке Городище (Пирятинского уезда) он учредил заставу, чтобы не пропускать никого, ни идущего ни в берлине едущего, не накормив его до отвала й не напоив до положения риз. После таких шуток натурально, что после большой Свички едва остался маленький огарок. Да и тот скоро погас. Мир праху твоему, мой благородный друже!" Через місяць через цієї зустрічі 25 серпня 1845 р. Левко Миколайович помер від сухот.

В історичній літературі полковником називають тільки родоначальника знатних Свічок - Леонтія Назаровича, який був Лубенським полковником з 1688 р. до 1699 р. В цій розповіді Микола Петрович теж зводиться в ранг полковицький. І в цьому немає помилки.

Під час Вітчизняної війни 1812-1815 р.р. він, будучи в статському чині надвірного радника (що відповідав військовому чинові підполковника) командував шостим полком Полтавського ополчення, який в закордонному поході російських військ вів облогу фортеці Нове Замостя.

Брати Свічки обросли великими боргами, вчасно їх не повертаючи. До кіпця 1805 р. за Миколою Петровичем значилося боргу 169765 карбованців, а за Яковом Петровичем - 35696 карбованців. З кожним роком ці суми боргу зростали. Для повернення боргів вони продавали свою власність (а потім продавали з публічного торгу судові виконавці): землю, кріпаків або маєтність в цілому (землю з кріпаками і будівлями). Менше ніж за 20 років Микола і Яків розтринькали величезні землеволодіння, накопичені кількома поколінними Свічок.

Щодо маєтності с. Городища (Городовасилькова), то її купив десь у 1823 р. колезький радник (цей чин відповідав військовому чинові полковника) Іван Олексійович Горбовський, який в 1815 р. працював полтавським губернським прокурором, а в 1829 р. звільнений у відставку через хворобу з пенсією 1500 крб. на рік.

В с. Городище (після купівлі його Горбовським назва Городовасильків була знята) в 1824 р. залишилось 400 чоловік селян обох статей. А в кінці XVIII ст. ще за життя Петра Свічки в Городовасилькові було близько тисячі чоловік селян обох статей. Більше 500 кріпаків з Городовасилькова Микола Свічка продав іншим поміщикам.

Після зміни власника життя в с. Городищі стабілізувалось, почався повільний ріст населення. За переписом 1859 р. тут налічувалось всього 463 чол. обох статей. Незважаючи на його малолюдність, з 1846 р. Городище стало іменуватись містечком.

Щонеділі тут відбувалися торги (базари), а 3 рази на рік - ярмарки: всеїдний, Георгіївський (ІОр'ївський), Іванівський (26 вересня), кожний по 1 дню, а пізніше - по 2 дні, крім Іванівського, який тривав три дні.

У 1843 чи 1844 р. дочка І. О. Горбонського Любов Іванівна вийшла заміж за Леонтія Михайловича Гербаневського, сина майорщинського поміщика. Як придане вона отримала трохи землі і кріпаків 85 душ обох статей.

І з тих пір в Городищі володарями були не тільки Горбовські, а й Гербаневські. У 1852 р. Іван Олексійович помер, і його син Микола Іванович став господарем маєтності, у своїх неодружених сестер Олександри і Надії він викупив їх спадкоємні частки землі.

Реформа 1861 р. скасовувала кріпосне право, а з 1863 р, вводилася земельна реформа, яка торкнулась і Городища. В 1862 р. за Горбовськими (в тім числі і за Любов'ю Іванівною Гербаневською) при Городищі рахувалося 1451 дес. землі. З них 599,5 дес. в ході земельної реформи відводилось під селянські наділи, які підлягали викупу селянами, Всього в Городищі селян чоловічої статі (ревізьких душ за переписом 1859 р.), які мали право на земельні наділи, було 218 чоловік.

Правобережна частина земель с. Городища заселялась повільно. Відповідно з «Описами Лівобережної України кінця XVIIІ початку XIX ст. ст.» тут значились хутори Линниківський з населенням 13 душ чоловічої статі і Яровський з населенням 4 душі чол, статі.

Згідно з Рум'яневським описом 1767 р. десь близько Городища знаходився і хутір Селище, в якому жили 9 душ працівників тут же розміщеної скотоферми (в офіційних документах це були кінний і вівчариий заводи), В другій половині XIX ст. правобережні хутори входили вже до складу с. Городища. Це видно із договору на викуп землі селянами м. Городища у поміщика Горбовського, складеного в 1862 р. (РДІА в м. Петербурзі Ф. 577 оп. 30 справа 1507). В цьому договорі м. Городище поділене на чотири складові частини, перша Із яких - правобережна частина Городища (нинішнє с. Загребелля).

«Лервая часть на правой стороне реки Сырой Оржицы у исхода плотины по дороге, ведущей из Пирятина на Золотоношу, далее идет по разливу реки С. Оржицы, потом границей болотного сенокоса помещика Горбовского, еще далее - его же пахотпыми землями и перерезывая тут же дорогу проходит мимо кладбища, пахотных и болотистых земель г. Горбовского до р. С. Оржицы, по которой приняв вверх и образуя течением реки полукруг приходит до помещичьих водяных мельниц.

В зтой части в средине усадеб находится собственная усадьба крестьянина Федора Андреева Стеценка, величина которой 14674 кв. саж., между усадьбами крестьян Леонтия Кубрака, Игната Кривохата, Григория Рохманейка и Федора Кириченка»

Населення правобережних земель в районі хуторів Линниківський і Яровський проводилось новим господарем - Горбовським І. О., який за розповіддю одного із старожилів Загребелля, багато кріпаків із свого володіння на Сумщині переселив сюди, поширивши село Городище і на правий берег Сирої Оржиці. В просторіччі ця частина Городища набула назву «Загребелля», а після приєднання основної частини Городища до Гребінки, вона стала офіційною назвою новоутвореного села.

«Вторая часть крестьян усадебной оседлости с выгоном и пустопорожними местами имеет начало свое от плотины на гору вдоль по дороге, ведущей на Пирятин с 2-х сторон имея в средиие своей ружную церковную землю мерою 1 десятина 330 кв. саж.

И продолжая идти по той же дороге оставляет с левой сторони торговую площадь местечка, а потом спускается вниз до болотного сенокоса г. Горбовского, на который граничит вдоль направлення всей низменной части всех крестьянских усадеб до самой реки С. Оржицы.

Третья часть начинает с одной сторони по дороге, идущей на Короваи, с другой, спускаясь вниз к р. С. Оржице, имеет с левой стороны болотистий сенокос г. Горбовского, далее идя вверх по р. С. Оржице до поступивших в надел крестьянам полевих земель и рва, обозначающего черту местечка, по которому снова идет вверх до кладбища, оставляя с правой стороны своей выгон, а с левой - кладбище и упираясь почти перпендикулярно в дорогу.

Четвертая часть крестьянской оседлости имеет начало у дороги в месте соединения крестьянского выгона и рва, отделяющего селитренную леваду помещика, по рву которой по прямой линии идет вниз к ставу помещика Стороженка, оттуда взяв направление вверх по берегу става, доходит до границ земли помещика Стороженка же и чертой местечка, продолжая идти - оканчивается у той же дороги».

Тут була згадана селітряна левада, на якій свого часу розміщався селітряний завод. Його заснував Ілля Олександрович Милорадович, потім володів його син Семен Ілліч, а його сини Василь і Іван Семеновичі продали цей завод генерал-майорові Селецькому Дм. Петров., поміщикові села Малютинці. В 1844 р. за часів володіння Селецьким продуктивність заводу становила 500 пудів за рік.

Після смерті Якова (1818 р.) і Миколи (1825 р.) Свічок синові останнього (у Якова дітей не було) Левкові Миколайовичу залишилось 1405 десятин землі і 241 ревізька душа (селян чоловічої статі; приблизно стільки ж було селян жіночої статі) і велика сума боргів. Ці борги погасила Левкова мати Феодосія Прохорівна з допомогою своєї лубенської рідні.

Але ще не була закінчена судова справа з Марковичами за с. Короваї, по якій Свічки повинні були повернути нащадкам Марковичів (Василеві Івановичу Марковичу і Ганні Павлівні Гребьонкіній, мати якої була з Марковичів) 222 душі кріпаків і 50000 карбованців грошей. Повернути цей борг означало позбутися останньої маєтності - слободи Петрівки. І Левко Миколайович вирішує одружитися з Ганною Павлівною Гребьонкіною.

6 жовтня 1827 р. вони повінчались. Цим самим Левко Миколайович поставив крапку в судовій справі Свічок з Марковичами, яка тягнулась з 1720 р., і зберіг за собою слободу Петрівку.

Городищенські поміщики виділяли на кожну ревізьку душу максимальний наділ, передбачений умовами земельної реформи - 2,75 десятини (мінімальний наділ установлений цими умовами був 0,92 десятини), проявляючи цим свою ліберальність. В Городищі в той час було 83 селянські двори, в тім числі: городників (які мали тільки присадибний наділ, а польовою землею не користувались) - 4, піших господарств (в яких не було коней чи волів) - 63, тяглих господарств - 16. А за переписом господарств 1767 р. (Рум'янцевським описом) майже всі селянські господарства були тяглими! Що зробило з селом кріпосне право!

Кількість селянських господарств в Городищі зменшилась із 150 (в 1767 р.) до 83, адже Микола Свічка більше 500 кріпаків продав іншим поміщикам. Тому й записано було в «Уставній грамоті» (Договір селян з поміщиком на викуп землі) в 1863 р.: «пустопорожніх» присадибних місць - 11 десятин, які ввійшли в 599,5 десятин селянських наділів. Сюди ж увійшли 11,25 десятин вигону, який знаходився в користуванні селян.

Залишаються в безпосередньому користуванні поміщика участки землі, які знаходяться в межах містечка:

- панський двір, сад з прилеглим до нього болотним сінокосом в кількості 13,17 дес.;
- селітряна левада - 17,8 дес.;
- торгова площа - 7,3 дес.;
- водяний млин на С. Оржиці.

Два водопої залишаються в спільному користуванні власника і селян: один водопій - в р. Сира Оржиця, а другий - в ставкові поміщика Стороженка. Через торгову площу дозволявся прогон скоту до водопоїв. Шість селянських вітряних млинів, знаходились на селітряній леваді в межах містечка повинні бути перенесені їх власниками на громадську землю не пізніше одного року.

Уставною грамотою також передбачалось, що в господарських посадах при поміщицькому маєтку перебувають два селянина: Федір Андрійович Стеценко на посаді управителя і Кузьма Вакулович Якйменко на посаді прикажчика. Перший одержує утримання 10 крб. сріблом щомісяця, має польовий наділ і вся його родина звільняється від повинностей; другий одержує сотий сніп із зібраного хліба, має польовий наділ і садибу, утримання 1 крб. на місяць і родина звільняється від повинностей.

В зв'язку з реформою 1861 р. в повітах створювались волості. Була створена і Городищенська волость з центром в м. Городищі: тепер «розкріпачені» селяни для вирішення своїх питань звертались не до пана, а до волосної управи.

Головний власник Городищенської маєтності Горбовський Микола Іванович в 1859 р. одружився з Юлією Олександрівною Мокрицькою, дочкою пирятинського повітового лікаря, племінницею відомого художника Аполлона Миколайовича Мокрицького. Виходець із небагатої сім'ї, Юлія Олександрівна, мабуть, сприяла утвердженню ліберальних підходів свого чоловіка при проведенні земельної реформи. Після смерті чоловіка (1881 р.) вона сама господарювала' в своїй маєтності (дітей у них не було). Після її смерті ^дб 1910 р.) всією Городищенською маєтністю заволодів внучатий племінник Миколи Івановича, онук його сестри Любові Іванівни - Левко Михайлович Гербаневський і був її володарем до самої революції 1917 р.

Не зважаючи на зміну господарів містечка, Городище продовжувало розвиватись, в чому допомагала і Пирятинська земська управа. В 1898 р. Пирятинські повітові земські збори винесли постанову «Про поправлення в 1889 р. греблі через долину Сирої Оржиці в м. Городищі по транспортній дорозі із м. Городища на Переяслав (через м. Ташань) і про улаштування бруківки на цій греблі шириною 2,66 сажнів (5,67 м) на протязі від мосту в сторону Пирятина 80 сажнів (170,6 м) і в сторону Переяслава 160 саж. (341,2 м)».

А в 1899 р. земські повітові збори прийняли рішення про продовження цих робіт в 1900 р. з метою приведення до належного стану доріг для проїзду до залізничної станції Гребінка. На початку XX ст. в м. Городищі крім водяних поміщицьких млинів було 14 селянських вітряків, дві кузні, 5 крамниць (одна мануфактурна і 4 бакалійні).

Реформи 1861-1862 р.р. сприяли збільшенню темпів росту населення містечка. В 1884 р. тут мешкало вже 613 чол. обох статей, в 1900 р. - 856 чол., в 1910 р. - 1141 чол. В перші роки радянської влади ці темпи росту не зменшувались: в 1922 р. тут налічувалось 1417 чол., а в 1926 р. - 1583 чол.

Населення міста Городища обслуговувалось Сербинівською лікарнею, в самому Городищі від Сербинівської лікарні був фельдшерський пункт, в якому працював з початку його заснування (1882 р.) Гавриленко Михайло Васильович, в 1914 р. він ще тут працював.

Мабуть, на початку 1930-х років в попівському будинку с. Городища відкрилась лікарня на 10 ліжок.

Перша церква в Городищі побудована дуже давно, про її наявність у 1739 р. свідчить Яків Маркович у своєму щоденнику. Заповзятливі Свічки, полковник Леонтій Свічка та його син Василь Леонтійович, могли збудувати її значно раніше. Перші церкви тут були дерев'яними.

В Полтавському обласному архіві зберігається «Прошение надворного советника Петра Свечки от 23 февраля 1797 г. о постройке в с. Городище вместо деревянной обветшалой Георгиевской церкви новой каменной на другом мес-те». Мабуть, Петро Свічка і починав її будувати, а його син Микола Петрович закінчував це будівництво в 1807 р.

Що кам'яна церква була побудована на іншому місці, свідчить документ, складений у 1810 р.: «Николай Свечка допущен к продаже всех хозяйствешшх обзаведений, как-то: хлеба, сена, разного скота й церкви деревянной». (Над його господарством у цей час було встановлено опікунство, і самостійно проводити продаж свого майна він не мав права).

Отже, в Городищі було в 1810 р. дві церкви: одна стара дерев'яна, а друга нова кам'яна; звичайно вони стояли в різних місцях. Кам'яна дзвіниця будувалась у 1902р. на кошт Миколи Левковича Свічки, який помер у 1899 р. А користувались до 1902 р., мабуть, старою дерев'яною дзвіницею. Це дає право гадати, що нова кам'яна церква з такою ж дзвіницею була збудована недалеко від старої дерев'яної.: Кам'яна церква з дзвіницею були розвалені в 1936-1938 р.р.

Перша школа, «дячківська», була відкрита, мабуть, відразу ж після побудови першої церкви в Городищі. До 1802 р. «дячківські» школи відмерли повсюду, в тім числі і в Городовасилькові. У 1870 р. була заснована церковно-парафіяльна школа, яка проіснувала до революції 1917 р. і містилася в приміщенні біля церкви, що було знесене після побудови нинішньої церкви.

Земська школа заснована в 1879 р. Цього ж року побудоване і приміщення для школи з однією класною кімнатою, а в 1896 р. побудоване нове - з двома класами.

У 1896 р. в шкільній бібліотеці, якщо можна так назвати місце знаходження книг, було аж 140 брошурок і книг. Газет і журналів школа не виписувала, а в містечку 7 чоловік спільно виписали 1 примірник «Недели», таким же побитом 6 чоловік виписали 1 примірник «Сельского вестника».

Після революції 1917 р. школа стала перетворюватися на семирічку, і в 1921 р. тут навчалося вже 7 груп. Для класних приміщень використовувались приміщення волосної управи, яка містилася поряд зі школою, селянські хати. Мабуть, через відсутність у містечку відповідного шкільного приміщення в 1922 р. школа повернулася знову до трирічки.

Завідуюча школою Оксана Степанівна Головко (родом із с. Корніївки) весь час ставила питання перед керівництвом різних рівнів про приміщення; у 1924 р. це питання поставили перед Г. І. Петровським (головою ВУЦВК), який проїздив через Гребінку і зробив тут зупинку. Лише в 1927 р. в колишній садибі панів Свічок почалося будівництво шкільного будинку, яке тяглося до осені 1929 р. 1929/30 навчальний рік починався вже в цьому приміщенні.

А городищани, мабуть, до кінця виконали «пролетарський заповіт» («До основания разрушим старый мир»), адже в панській садибі були:

• будинок житловий цегляний розміром 18х9 кв. саженів на 4 кімнати, критий соломою;
• сарай цегляний розміром 36x9 кв. саженів під соломою;
• кузня на сохах розміром 6x4,5 кв. саженів;
• комора цегляна розміром 7,5x7,5 кв. саженів.

Очевидно, з цього часу (1929 р.) школа стала перетворюватися на семирічку. Пізніше тут закладалися основи Гребінківської районної середньої школи: у 1937р. тут відкрився 8-й клас, в 1938 р. - 9-й клас в 1939 р. - 10-й клас. А коли було побудоване приміщення районної школи, то ці класи переведено туди. Це сталося в перших числах січня 1940 р.

Дуже приємно, що і нині колишня Городищенська школа, а нині Гребінківська школа №2, розвивається, що там хороший педколектив, який продовжує добрі традиції цієї школи.

Колективізація в Городищі, як і в. усіх селах Полтавщини, проходила дуже важко. За повільні темпи колективізації голові сільської ради та секретарю 23 лютого 1930 р. висловлено догану. Навесні 1930 р. цю роботу активізували: більш заможних селян «переселили» із обжитих місць у ліси Вологодської області. Решта селян, наляканих цим «прикладом», «добровільно» записувались до колгоспу.

Будівлі розкуркулених використовувались для громадських потреб. Так, будівлі Г. С. Туника та його сина Івана Гавриловича використовувалися для колгоспного клубу і бібліотеки (вони довго служили односельцям), колгоспної контори, а їх сараї - для колгоспних конюшень.

До речі, ці будівлі знаходились недалеко від земської школи і волосної управи - де пізніше були комунгосп і сільгоспхімія. В Городищі було 2 колгоспи: в центральній його частині - «Ленінський шлях», а на Загребеллі - «Колос».

Голодомор 1932-1933 років в селах городищенської сільради за. свідченням старожилів обійшовся без людських втрат. Краєзнавець с. Городища, нині вже покійний М. П. Садовниченко благополучний вихід цих сіл (Городище, Тінь, Купріянівка, які входили до складу Городищенської сільради) із голодомору пояснював піклуваннями чуйних голів Городищенських колгоспів.

Нам здається, що городищан рятувало те, що багато із них працювало на залізниці, в будівельних і інших її установах. Вони одержували там робітничий пайок, а також, мали можливість вибратись залізничним транспортом за межі голодомору (в Росію), щоб купити чи виміняти продуктів харчування для своєї сім'ї та сімей рідних і близьких.

Голови колгоспів не мали можливості допомогти голодуючим колгоспникам і їх сім'ям: кожний кілограм зерна в колгоспних коморах був на обліку, і за його «розбазарювання» вони могли поплатитися як не життям своїм, то довгими роками тюремного ув'язнення.

За рішенням Полтавської обласної ради від 30 вересня 1958 р. лівобережна частина Городища була приєднана до Гребінки, яка 21 листопада 1959 р. стала містом районного підпорядкування. А правобережна частина Городища отримала назву Загребелля. А назва «Городище» відійшла в минуле, від неї залишилась тільки назва вулиці, яку назвали Городищенською.

Так сталося, що колишнє містечко Городище з багатолітньою історією, де протягом 60 років був волосний центр, було приєднано до селища міського типу, яке й існувало трохи більше 60 років.