Заплямоване сумління
Розривається в долоні.
Що це? Гроші чи каміння?
Ми - на рівних чи в поклоні?
Заплямоване довір’я
Розвівається на вітрі.
Що це? Прапор чи ганчір’я?
Чи москаль у новій митрі?
Заплямована свобода
Роздирає кожну душу.
Що це? Зрада, а чи згода?
Хто ж ми є? Я знати мушу.
Заплямований народ
Нишком порпається в хліві.
В нього є двоякий код:
Винні праві - винні й ліві.
* * *
ДЕ МИ ЖИВЕМО?
Що за країна, у якій ти не живеш?
І не тікаєш, не кричиш, не плачеш,
Ти сієш хліб, ти топчеш гній, косу мантачиш.
То що ж це за країна, у якій ти не живеш?
Бо хіба можна це життям назвати?
Коли нема свого ні хліба, ані хати.
А замість одягу якісь буржуйські шати,
І з рідних залишилась тільки Мати,
І ту ми скоро продамо...
Куди йдемо?!
Куди йдемо - цього ніхто не знає,
Лише німий жебрак волає,
Показуючи на моє ярмо.
Куди йдемо?
А ми не розуміємо, а може, вдаємо,
Що ми - дурні - на місці стоїмо,
І очі втупивши побожно в небо,
На всі світи кричим, що так і треба.
Бо ще горілка є, і є шматюра сала,
І ще кістлява нас косою не дістала,
Тож вип’ємо і добре поїмо,
А на похмілля знов закричимо:
Куди йдемо?
То що ж це за країна, у якій ми всі не живемо?
* * *
МЕТАМОРФОЗИ
Коли хронічно вагітна столиця
Сотнями електричок
Випльовує зрусифікований люд
Зі свого сморідного черева,
Відбувається диво.
До оскомини “руські”
Грицьки і Наталки
У своїх Мар’янівках і Тарасівках
На часину стають українцями.
А недільного вечора
Зголодніле черево столиці
Проковтне сотні тисяч
Ще сьогоднішніх українців,
Які при одному доторку ноги
До міської бруківки
Перетворяться у страшного звіра, -
Ім’я йому - “зрусифікований хохол”.
* * *
ЗАБУТА ЗАПОВІДЬ
Агонія пропащих поколінь
Розпочалася ще в 17 році.
Світ навпіл розділила д’яволова тінь.
Ти на чиєму боці?
Агонія пропащих поколінь
У 21 столітті не скінчиться.
Хтось виживе,
хтось перетвориться на тлінь.
Ти на чиєму боці
хочеш залишиться?
А я зостанусь там, де й був.
Крок за тобою, мій нащадку,
Я хочу,
щоб ти заповідь збагнув:
Є - Бог - Бог - є - любов,
а без любові, ні в душі,
а ні у Всесвіті нема порядку.
* * *
«НАШІ» І «ЧУЖІ»
Щось забагато стало «наших»,
а де ж поділися «чужі»?
Чи поміняли швидко шати,
і криють «наших» нишком матом,
ховаючи за спиною ножі?
То де ж поділися «чужі»?
Де тії «славні яничари»,
що нас купляли за гроші!
А ми - зомбовані примари нездари і духовні скнари
Вже позбулися і душі.
Усе поглинула підступна лжа
І розберись тепер, поробуй,
Вкраїна наша, чи чужа?
А хтось таки хова за спиною ножа.
* * *
СТРАШНЕ КІНО
Життя котилося, як дурень із гори,
І торохтіло об бруківку.
Люд виповзав Із комунальної нори,
Аби купити Вічність за готівку.
А потім рвали її, хто як міг.
Там і мені дістався Вічності шматок,
Я продавати його збився з ніг І в шинку проміняв на оковитої ковток.
Життя скотилося, як дурень Із гори,
Стоптали ми свою бруківку,
І, перелякані, чекаємо пори,
Коли кістлява перекусить плівку.
* * *
ФАТУМ
Життя, як вік -За роком - рік.
На лобі виріс новий ріг.
Кров з носа, як з берези сік. Терплю!
За кроком - крок.
Вже на плечі дурниць мішок -Нервовий шок.
Терплю?!
Лице-синець,
Душа - свинець.
Урвавсь терпець.
Іду на герць.
На серці лопає рубець.
Невже кінець?
* * *
НЕВЖЕ?
Німотна тиша в голові.
Такого ще зі мною не бувало.
То гупало у ній, а то стріляло,
А то - не вистачало кисню у крові,
Та тихо не бувало в голові.
А може, я до неї не вслухався,
Бо жив не розумом,
А почуттями упивався:
Грішив - не каявся,
Брехав і насміхався.
Тільки коханню
без останку віддавався,
Тепер німотна тиша в голові.
Невже багато кисню у крові?
* * *
СНИ...
Не просинайся, коли плачеш,
Бо ти нічого не побачиш,
То молодість твоя болить,
А старість спить.
Не плач, коли тобі не спиться,
Навчись у темряву дивиться, Не зазирай у світлі дні,
Вони минущі і нудні.
А як проснешся серед ночі,
І в тебе ще закриті очі,
І вже нічого не болить.
Не відкривай їх ні на мить.
В житті такого не бува.
Ти не жива.
* * *
МОЯ МУЗА
Моя Муза - ваша нелюбов,
Хоч гидка вона і гонориста,
Я її кохаю знов і знов,
Як у склянці бульбашки іскристі.
Зарікаюсь більше не писать,
Але ж Муза... Муза всюдисуща,
Звідки їй підступній знать:
Не для неї я пишу - грядущим.
І хапаю серед ночі папірця,
І строчу на нім несамовито.
Краще спав би... Тільки ж Муза ця! ...
Я щасливий з нею цілковито.
Поцілує ніжно - то любов,
Гляне скоса - то уже зневага,
Заховається за спиною - то кров,
Скаже правду - то уже повага.
Оце так ми з нею й живемо -
Хліб їмо, вино п’ємо,
І щасливі: глянуть збоку, мов,
Та я знаю:
Моя Муза - ваша нелюбов.
* * *
БОЮСЬ Я
Боюся вас, “побожні” і “набожні”,
Бо перед вами всі ми, наче боржники.
Ваші молитви і слова пустопорожні,
А ще страшніший потиск фарисейської руки.
Б’єте поклони перед образами.
Ви - ошуканства мастаки.
Такі, як ви, Ісуса обрізали,
І це вам удалось таки.
А потім розп’яли і розпинаєте,
Щомиті, щохвилини - вже віки!
І за роботу свою маєте
Від Юди нагороду-“срібняки”.
Чому я вас боюсь? Питаєте.
Чи зійдемося у ціні?
Я вам віддам усе, що забажаєте,
Аби не розпинали Бога у мені.
* * *
Я НЕ СЛУГА!
Я не слуга червоної зорі
І білій не служив ніколи,
А коли юність стала на порі,
Я вирішив не покидати школи.
Отак і “школярую” цілий вік-
Учивсь, учу і буду вчитись.
Дай, Боже, нам прожити ще хоч рік
В любові і можливості молитись.
А коли згасне вже моя зоря,
То знай - я тільки твій слуга, Всевишній,
Бо я нащадок Кобзаря,
І так, як він, люблю садок і вишні.
Тож поховайте у вишневому саду
Усі мої надії й сподівання,
І я тоді воскресну і прийду,
Хоч для гріха, а хоч для сповідання.
* * *
ВОРОГ - ДРУГ?
Я поважаю сильних ворогів,
Вони справжніші справжніх друзів
І їхній непідробний гнів
Мене тримає у життєвім крузі.
Щоб не робив, і щоб я не зробив,
Вони уже смакують із невдачі.
Працюю день і ніч.
Сон загу бив.
Вердикт готовий:
Він ледачий!
Із шкіри лізу.
Всіх жінок люблю.
Не пропускаю жодну -скажуть неспроможний,
І на ходу повітря, як горілку п’ю.
Допоки живі вороги -і я непереможний.
Я поважаю чесних ворогів,
Бо вже немає справжніх друзів.
Я їх в останню путь провів.
Вони мене чекають в Дантовому крузі.
* * *
ТИ СУМНИЙ...
Ти сумний, бо маєш 40 років.
Дві медалі й дірку в голові.
Є сім’я, а є ще твій неспокій,
Той, що ти залишив в Лозовій.
Кандагар ти згадуєш щоночі,
Уві сні то плачеш, то кричиш,
А проснувшись, бачиш його очі,
І потому цілий день мовчиш.
А надвечір, випивши чарчинку,
Втопиш сум, полаєш жінку,
І забудеш про свою Гребінку.
І залишаться у хворій голові
Тільки спогади про друга - візаві,
Що помер від ран у Лозовій.
* * *
МИТЬ
Не поспішай,
Не забігай вперед.
Тобі ще довго жить.
Не відставай,
Не поглядай назад.
І Іопереду твій шлях лежить. Все. Зупинись.
Твій час прийшов.
Ти бачиш, що ніхто вже не біжить?
* * *
БРЕХНЯ
Мене сьогодні підло обікрали.
Мою брехню присвоїли собі,
Не сіяли і не орали,
І... на тобі!
А скільки я потратив сили,
Щоб обплювати ваші “двері”,
Мені без неї світ не милий,
Я без брехні, як без вечері.
Без неї сон не йде до мене,
Я стукаю у кожну хату,
А може, хтось мені поверне
Стару брехню - нової варту.
* * *
РОЗПЛАТА
Коли тобі забракне сили
Дожити те, що залишилось,
Судома скрутить твої жили,
Ти зрозумієш: все скінчилось.
І час настав відкрити карти -
Поглянугь ввічі голій правді,
Тепер минуле -просто жарти,
Тепер ти той, ким був насправді.
* * *
С.А.Д.
Хто скаже сам про себе: “Я слабак!
Я все і скрізь робив не так.
Не з тими пив, не тим служив,
Одну кохав, іншу любив!”
І тільки той, хто скаже так про себе,
Достойний відродитися на небі.
І ось тепер, все починаючи з нуля,
Відроджуюсь, як весняна земля,
І якщо буде на те Божа воля,
Я ще зберу врожай з земного поля.
* * *
ВІЧНЕ
Грудні і січні теж не вічні -
Вони не вічні, хоча й одвічні,
Ніщо не вічне у цьому світі,
Лиш люди вічні-
Пройдуть через січні,
Пройдуть через грудні -
В турботи майбутні.
В святкові будні.
* * *
Переживіть зиму свого життя.
Весну зустріньте із веслом в руках
І відштовхніться берега чужого,
Блакитні хвилі хай несуть на бурунах
Благенького човна...
Назад не повертайте!
Вперед, вперед...
Часу свого не гайте,
До рідних берегів пливіть.
Там голос матері болить.
* * *
Щосили, щодуху, щоденно
За щастя боріться буденне!
Боріться за нього уперто,
Хай буде ваш погляд відвертим,
Нехай не страшать вас пороги,
Круті і відверті дороги
Вам друзями вірними стануть,
Бо тільки в путі, у дорозі
Загине зневіра і кволість!
* * *
ДО ТЕБЕ
Лиш очі хай горять,
А руки хай лежать, як мертві,
Нехай прядеться думка в голові.
Спочатку у тоненьку нитку,
А потім у канат товстий.
З каната того зробим сітку
І в ній заплутаєм думки,
Які народяться... пізніше.
* * *
ЗАПИТУЙ
Запитуй про все, що хочеш,
Запитуй про все, що бачиш,
Запитуй своїх знайомих,
Запитуй зустрічних просто,
Запитуй старих і юних,
Запитуй свою кохану,
Запитуй себе самого
І сам же пробуй відповідь дати.
Запитуй...
* * *
НАРОДИЛАСЬ...
Нова зірка спалахнула,
Це з’явилася людина
І на світу скло дихнула
Подивилася навколо,
Посміхнулась у минуле,
Мовчки, дякуючи Богу,
Повернулась у майбутнє.
* * *
У МЕНЕ ЗАПИТУЮТЬ.
Про що ти пишеш,
Любий друже?
Кому ти пишеш?
Куди?
Дня чого?
Та... так...
Нічого.
Пишу для тебе,
Мовчу до них,
Мовчу словами,
Мовчу, як злива мовчить струмками.
Ти розумієш?
Я розумію.
От тільки відповідь дати не вмію.
Мовчу...
* * *
ДРУЖНЯ РОЗМОВА
Не поспішай - не доженеш,
А тільки втомишся. Зажди!
Давай побавимось в розмові.
Ти щось про себе розкажи,
А може, й я слівце підкину,
І непомітно час збіжить,
Бо у минуле я полину,
Усе, що мав, - залишу тут,
Усе, що матиму, - покину,
Згадаю молодість свою -
Літа весняно-войовничі,
І на твоїм старім обличчі Побачу усміх.
Ти чого? -
Не смійся, любий,
Я не здамся,
Бо старості - не визнаю,
Я в юності зостався.
* * *
Я вже писав на землі, Писав на піску,
На деревах писав, Шкоди не бачив,
Злості не знав. Написати б хоч слово На небі синьому,
Було б це слово Заповітом синові...
* * *
ВЕСНЯНЕ
Чомусь аж дивно,
Що весною
Живу надією на осінь,
Люблю ранкову сонця косінь,
І прохолоду, що весною Чомусь нагадує про осінь.
Дзвінкі струмки про осінь мовлять, Про осінь навесні співають пташки, І тільки мій Сашко маленький. Чомусь не думає про... осінь.
* * *
ПОЕТ
Хто сумує - умирає,
Хто радіє - теж,
Хто будує,
Хто руйнує,
Хто вбиває,
Хто лікує,
Хто народжує - вмирає.
Не вмирає лиш поет,
Що правдивим словом дужим
Не дає померти душам,
Як зимовий вітер лютий
Він завжди потрібен людям,
Щоб очиститись від скверни.
Він до вас по смерті верне.
Не вмирає ж бо - поет.
Одному йому відомий,
Хоч тернистий, та знайомий
У безсмертя лет.
* * *
Дзвони дзвонять “дай” і “дам”,
Дзвонять дзвони тут і там,
Дзвони дзвонять кожний день -
“Дзінь”, “дзень”.
Новий день.
Вийди, дівчино, до мене
І скажи: “Добрий день”.
До криниці проведи,
Дай напитися води.
* * *
ВІЧНА ЛЮБОВ
Сину, ти живеш в придуманому світі,
Я його для тебе змайстрував.
Я один перед тобою у отвіті,
Я хотів як краще, я ж не знав,
Що ти виростеш, як я, наївним,
Будеш вірити у дружбу і кохання,
Схожість стане дивом-дивним,
Та у мене є одне прохання.
Сину, назавжди запам’ятай:
Та ні в кого і нічого не питай -
Як настане твій юначий ранок,
І у жилах зануртує кров,
Май сто друзів
І хоч тисячу коханок,
Але вічна тільки мамина любов.
* * *
Моя голова — ящик для сміття.
В міру її наповнення
Я стаю все “мудрішим” і сумнішим,
Бо стільки навкруги всякого мотлоху,
Що я вже не встигаю запихати
Його до голови.
Друзі, а ви таки є,
Користуйтесь персональними клунками
Для сміття,
А може, на горе чи на щастя,
У вас їх немає?
Тоді перепочиньте
І довантажуйте мій.
Адже одна голова - добре,
А дві.... ?!
* * *
АСОЦІАЦІЇ
З секунд складається хвилина,
З хвилин вродилася година,
З години визріває днина.
Із днини виростає рік.
Із сотні років буде вік,
А далі йдуть одні дрібниці,
З яких складаються дурниці.
А із усіх дрібних дурниць
Я зашифрую безліч таємниць,
І, не збагнувши жодну до пуття, -
Піду з життя.
