Андрій Тарасович Денисенко
       нар. (30. 10. 1944)

Журналіст-пенсіонер, член НСЖУ

Народився 30 жовтня 1944 року в селі Сербинівка Гребінківського району Полтавської області в селянській родині.

Закінчив місцеву, на той час, восьмирічну школу, а потім — Львівський кооперативний технікум, служив у армії.

Був направлений на роботу в Гребінку і в 1968 році працював у сфері громадського харчування.

А з грудня того ж року — в редакції районної газети. Журналістській праці віддав 35 років. З дитинства і весь час пише вірші.

Друкувався у різних періодичних виданнях. Добірка творів вийшла в книзі "Сто поетів Полтавщини". Вийшли також друковані збірки поезій "Барви долеграю" та "Дивлюся сонцюв вічі".

Журналістиці віддав майже 35 років. Член НСЖУ. З дитинства пише вірші. Має кілька друкованих збірок поезій, багато друкувався в різних періодичних виданнях. Лауреат журналістської премії імені Героя Радянського Союзу Григорія Кагамлика та літературної премії імені Євгена Гребінки, на пам'ятнику якого в с.Мар’янівка викарбувано чотири рядки з одного з його віршів, присвячених байкарю.

Член Національної спілки журналістів України, член спілки літераторів Полтавщини.

Написав чималеньку автобіографічну повість. Ось деякі фрагменти з неї.

Перші пізнання

Народився я в землянці в колгоспному саду, де батько сторожував той сад і пасіку, що була в підвалі в тій же землянці, а мати працювала в овочевій бригаді. Десь наприкінці сорокових, як я почав дещо розуміти, жили ми вже в хаті, яку покинув якийсь місцевий куркуль, і вона стала колгоспною. Тож і дали її нам та ще одній родині повоєнних безхатченків.

У кутку під стелею стояли чотири ікони ггоееред великого рушника. Побіля висіла лампадка, яку запалювали тільки на великі релігійні свята. Та основним у хаті була чималенька піч. І влітку, і взимку вона для мене ставала тим місцем, де я спав, грався чимось, хоч ніяких іграшок ніколи не мав. Зате був роговий гребінець. Мене мати навчила вставляти в нього якийсь папірець і грати губами, звуки справді з'являлися.

У холодну пору я з печі майже не злазив. Хоч хотілося на подвір'я, але не було в чому. І все ж, коли батька не було, а мати поралася по господарству, я босий і в довгій полотняній сорочці все ж вибігав за поріг, у сніг на якусь хвилинку. А потім захворів запаленням легенів. Викликали лікарку. Як вижив - не знаю.

Якось батько пообіцяв зробити мені візок. Як зараз бачу: випилює з берези коліщата, вистругує ножем інші заготовки. А надвечір мене вже поставив в той візок. Я хитався в ньому і він помалу котився по долівці. Хоч у хаті й було протоплено, але по - під вікнами синювато іскрився мороз, що продерся крізь стіни. Шибки ж у вікнах -ніколи взимку не розмерзалися. І щоб подивитися, що там надворі, доводилося губами розтоплювати лід, щоб у невеличку дірочку одним оком глянути, що по той бік.

На весну чекали всі. Я ж - особливо. Бо можна було тоді побігати по молоденькій траві, по городу, скопаному батьком, попробувати забратися на якусь деревину. Це пізніше мати повідала мені, що було нас у неї аж п'ятеро. Та троє померли в голодовку, лишився лише мій брат Іван, старший від мене більше як на десяток літ. Він в основному й наглядав за мною, бо батьки були на роботі. А потім: самого його взяли в причіплювачі, а коли мені було років п'ять - і в армію. Тож став належати я сам собі. То щось вистругував, то просто бігав по садку, по городу, пізнавав, як мовиться, довколишній світ.

Якось в хижі, де ночували коза й кури, натрапив на копаничку, яку, як згодом дізнався, називали саперною. Викопав нею землянку, накрив чим було і землею, почав травою застилати, але почув тріск. Ледве встиг вилізти, як усе впало. Видно, трухлявою була основна перекладина. Літо вже закінчувалося, то ж наступного дня вирішив спорудити надійніше, ніж це земляне житло.

Не знаю чому, та взявся я за ту роботу вже . аж у серпні. Отож, копаю. Й не помітив, як на подвір’я зайшла якась незнайома жінка. "До школи хочеш?"- запитує. "Хочу!" - кажу я.

На тому моє копання землянок припинилося. Назавше. Гостя пішла. А я забрався на високу шовковицю, щоб глянути, чи не йде мати з роботи, щоб швидше похвалитися, що я стану школярем. Батько приходив пізно і знову йшов сторожувати сад. Нарешті побачив, як з ярка піднімається нагору мати. Побіг їй назустріч. Хвалюся, що мене до школи записали. А вона: "Нікуди ти не підеш, малий ще, та й ні в чому".

Так першого вересня до школи я й не пішов. Але невдовзі прийшли зі школи, і з сільради, щоб все - таки мене пустили батьки вчитися. Згодом мати пошила вручну штани з домотканого полотна, покрашеного бузиною, таку ж торбу, принесла з сусіднього села від сестри якийсь піджачок дещо старшого від мене двоюрідного брата і батько повів мене до школи. Прийшли. Уроки вже почалися. Зайшли до класу. Учитель Петро Іванович Горбик представив мене: Андрій Тарасович Денисенко. На мене дивилися більш як тридцять пар дитячих очей. Хтось вигукував: "Івасик - Телесик", інший хтось додав: "Тарасик". Відтоді й живу з прізвиськом "Тарасик", але не ображаюсь...