Ми пам'ятаємо ваш подвиг!

Пожовклі від часу фото старого родинного альбому, наче фантастична машина часу, повертають із небуття ще зовсім юні обличчя пращурів, зв’язують в єдиний ланцюг долі поколінь нашого древнього козацького роду.

Ось серйозно, трішечки стурбовано, дивиться в об’єктив чи не єдиного тоді на всю Решетилівку фотоапарата 15 - річний Василь Куян. Це його перше і, як виявиться згодом, останнє "доросле" фото. Не маючи змоги продовжити навчання (матері-вдові, виховательці дитсадочка, не під силу було навчати його водночас з двома старшими доньками-студентками), Василь на початку 1941 року залишив школу і на "відмінно" закінчивши короткотермінові курси з оволодіння азбукою Морзе, влаштовується на роботу на телеграфі у місцевому райвузлі зв'язку.

Коли розпочалася війна, юнака, який володів дефіцитною на той час на фронті спеціальністю, прямо з робочого місця, не давши, навіть, попрощатись з ненькою, мобілізують: направляють до діючої армії. З липня 1941 року комсомольцю Василю Куяну райвійськкомат вручив секретний пакет і терміново направив його "для виконання надзвичайно важливого завдання" на станцію Гребінка.

На новому робочому місці Василь одягнув військову форму, прийняв присягу і отримав особисту зброю-пістолет. Протягом двох з половиною місяців молодий боєць ніс службу на бойовому посту, керуючи невеликим підрозділом телеграфістів. За цей час польова пошта принесла до рідного дому всього два солдатських трикутники, підписаних нетвердим дитячим почерком. В одному з них Василь заспокоював матусю, стверджуючи, що у нього "все в порядку" ("навіть шинель уже видали"). В іншому - обіцяв, що він, разом з товаришами, "обов'язково зупинить наступ нахабного фашиста".

Та не судилося... Потрапивши в оточення, юнак загинув поблизу Гребінки. Про цей трагічний епізод, вже після звільнення Полтавщини, повідомилав листі рідним Василя колишня телеграфістка з його підрозділу: "Наша група зв'язківців того вересневого дня залишалась на робочому місці до особливого розпорядження.

Ми почули стрілянину та через вікно побачили, що на станцію увірвались фашисти, а червоноармійці, відбиваючи їх атаку, відступали. Ми всі, зв'язківці і залізничники, вискочили з вокзалу і побігли у бік річки Оржиці до переправи. Василь, як і інші бійці, відстрілювався до останнього патрона.

Ворожа куля наздогнала його вже в річці. Німці розстріляли усіх, хто не встиг переправитися на протилежний берег. Вода у річці була червона від крові. Все це я бачила на власні очі, сидячи у воді під кущем, де мене не помітили фріци. А як добре стемніло, я вибралась з річки і переховувалась деякий час у чужих, але чуйних людей. Фашисти не дозволяли жителям Гребінки діставати з води трупи загиблих... Яка жорстокість, яке блюзнірство!"

На жаль, пізніше зв'язок з цією дівчиною було втрачено. Вона вийшла заміж і кудись виїхала.

А це єдине довоєнне фото на покуті, поруч з образами і чорною тарілкою репродуктора - нагородою, яку Василь отримав "за ударну працю" перед початком війни, - так і залишилося найдорожчим скарбом у старій селянській хаті. Горем зігнута до землі матуся (наша бабуся і прабабуся) сховала за цей портрет останні листи сина та його похоронку і до останнього дня життя все чекала і чекала повернення Василя "всім смертям на зло".

Саме в ті дні вересня 1941 року, коли поліг геройською смертю Василь Куян, його старша сестра - русокоса красуня Віра, студентка третього курсу геофаку Харківського університету, стала в стрій добровольців студбату. Плечем до плеча з філологами Олесем Гончарем, Григорієм Тютюнником, Дмитром Білоусом, істориками Степаном Королівським і Борисом Миголем, фізиком Миколою Барабашовим і десятками інших добровольців.

Це про них потім у своєму романі "Людина і зброя" схвильовано розповість Олесь Гончар. Разом з ними безстрашна дівчина ступила на дороги війни. "Сестрою милосердя" пройшла Віра цими дорогами, врятувавши на полі бою життя десятків поранених. Чудом вирвавшись із пазурів смерті після важкого поранення у боях за Харків, здобувши більше ран, ніжбойових нагород, вона повернулася в стрій і дійшла все-таки до самого Берліна, щоб залишити свій автограф на стіні підкореного рейхстагу. Поруч з власним ім’ям вона написала і ім'я полеглого брата...

На жаль, до цього часу ми не знаємо точно, де у Гребінці знаходиться та братська могила, в якій, разом зі своїми полеглими побратимами, похований Василь Куян, котрий навіки залишився шістнадцятилітнім. Але дуже часто, маючи кілька десятків хвилин між електричками, ми приходимо до меморіального комплексу Слави у центрі Гребінки, щоб віддати данину глибокої поваги і вічної, вдячної пам’яті усім полеглим на благодатній землі Гребінчиногокраю та уродженцям цього містечка, розкиданих на фронтах вогняним вихором війни, які також не повернулися з кривавих полів війни до отчого дому. Вічна їм пам’ять!