З маловідомого: Бій за Гребінку

Погодьтеся, завжди цікаво дізнатися, а що знав на протязі десятиліть про твоє рідне містечко світ, чи хоча б діаспора, розвіяна вітрами долі по різних куточках і континентах.

Кілька десятків років тому, завдяки землякові, доктору історичних наук, провідному співробітнику Центральної наукової бібліотеки імені В. Вернадського Академії наук України Івану Гавриловичу Шовкоплясу, у залі рідкісних видань книгозбірні, ми вперше взяли до рук 10-томне видання "Енциклопедії Українознавства", виданої Науковим Товариством імені Шевченка у Франції під редакцією Володимира Кубійовича в період 1955-1984 років.

Сьогодні це видання, перевидане в 1993 - 2000 p.p. Львівським Науковим Товариством імені Т. Шевченка, уже в незалежній Україні, є практично в кожній районній бібліотеці. Але тоді про знайомство з енциклопедією пересічному краєзнавцю годі було й мріяти.

Тож, зрозуміло, що як справжні патріоти -"галушники", ми в першу чергу, " в чотири руки", зробили виписки, які стосувались Полтавщини. Була серед них і стаття про Гребінку. Процитуємо її дослівно:

"Гребінка - с.м.т. над Оржицею, притокою Сули, річка у Полтавській області, залізничний вузол на лінії Київ-Полтава-Гребінка відома боями військ УНР з більшовиками у 1918-1019 p.p., зокрема переможним боєм Ударної групи Січових Стрільців з більшовицьким відділом Хименка в січні 1919 p.".

Зрозуміло ж, про цей бій за Гребінку ми тоді нічого не знали, та й знати в "застійні" роки не могли. Тож повернулись до цієї теми лише через 30 років. І сьогодні ми маємо змогу розповісти гребінківцям про маловідому сторінку історії їх рідного міста.

Січень 1919 року. Ударні частини Червоної Армії, очолювані Антоновим-Овсієнко, Сталінимта Загон'євим, під числом "Допомогти совєтському уряду України" розпочинають наступ "на Київ". їх метою було "усунення ще до кінця незорганізованої Директорії УНР та налагодження свого українського радянського уряду для прикриття агресії" Водночас, більшовики намагалися одержати збройним шляхом український хліб для голодуючої Радянської Росії.

Збройні сили Директорії УНР були нездатні чинити гідний опір агресору. Як розповідав Ісаак Мазепа "Бистро, як гірський потік, виросла армія Директорії, але так само швидко почала потім розпливатися. Це була армія головне з повстанської маси селян, маси неорганізованої, яка боролася проти влади поміщиків і не мала ще потрібної свідомості, для того, щоб боротися за Україну".

Всі спроби українського уряду зупинити агресію шляхом переговорів були безрезультатними. У відповідь на його численні ноти протесту з приводу наступу більшовицьких військ. Москва цинічно відповіла, що "... воєнні дії на українській території в цей момент проводяться з військом радянського уряду України, який є цілком незалежний. Поміж Україною і Радянською Росією немає жодних збройних сутичок".

А тим часом більшовицькі війська, захопивши більшу частину Лівобережної України спрямували свій головний удар на українську столицю. їх союзником стали ворожі Директорії повстанські загони отаманів Махна.Григор'єва, Зеленого, які, зрадивши національні інтереси України, перейшли на бік ворога. До того ж, "хвиля анархії прокотилася через всю Україну", в тилу Української армії спалахнули різні місцеві селянські повстання, які своїми діями нищили боєздатність фронту.

Єдиною силою, яка становила основу Дієвої армії УНР і залишалась найдисциплінованішим і найбоєздатнішим її формуванням на Лівобережній Україні в січні 1919 року були Наддніпрянські Січові Стрільці Євгена Коновальця. А ядром цього війська була Ударна група Січових Стрільців під командуванням полковника Романа Сушка, яка перекривала полтавський напрямок наступу Червоної Армії. Саме вона, наприкінці січня 1919 р. дістала наказ обороняти залізничний вузол Гребінку від більшовицького наступу з півночі, з-під Ромен, і зі сходу - з-під Лубен.

У критичний для оборони Києва час, із Золотоноші, зі значними повстанськими силами вирушив проти Ударної групи і отаман Григорій Хименко, який під впливом агітації перейшов на бік більшовиків. Одночасно повстала залога Переяслава, що приєдналася до повстання Хименка. Зайнявши залізничні станції Переяславська і Яготин, вона відрізала Ударній групі Р. Сушка шлях на Київ.

29 січня 1919 року на південний захід від станції Гребінка, в районі Петропавловської Слобідки передовий відділ групи несподівано зустрівся з ворожими частинами отамана Г. Хименка і відкинув їх. Проте на північ від цього села головні ворожі сили атакували Ударну групу і змусили її відійти в напрямку залізничної станції Гребінка де і відбувся вирішальний бій.

Незважаючи на переважаючі сили Г. Хименка, його військо було розбито, а сам він утік. Ворог зазнав значних втрат: близько 250 убитих, 400 поранених і 500 полонених. Втрати січових стрільців вбитими і пораненими були вдесятеро меншими. Після знищення відділу отамана Г. Хименка, група ще деякий час обороняла станцію Гребінка від нападу більшовицьких йійськ зі сходу, а потім, щоб не бути оточеною, відійшла на станцію Дарниця.

Бій Січових Стрільців з українськими селянськими повстаннями під Гребінкою став яскравим свідченням трагедії українських визвольних змагань 1919 року. "Душа Січового Стрільця відчула тяжко трагедію цієї рідні, це трагічне непорозуміння і прокляття несвідомої української мови", - зазначив Роман Сушко у своїх спогадах "Брат за брата" (Матеріали до Істрії Ударної фупи Січових Стрільців), опублікованих в 1927 р. у видавництві "Червона Книга" у Львові.

Він же згадує, що коли через три роки після цього походу брат на брата під Гребінкою, зустрілися у румунській тюрмі два супротивники, учасники бою: старшина січових стрільців Кичун і повстанський ідеолог Анчел, і, розговорившись пригадали цей бій. Анчел сказав: "Ех, дурні мибулитоді! Не розуміли, не доросли дотого, щоб розуміти вас Січових Стрільців. Лише тепер занавіска над таємністю 1919 р. на Україні розкривається. Упав Великий Богдан, Мазепа, Дорошенко, Орлик - не витримали в 1919 р. і Січові стрільці..."

Та як вважає дослідник з Національного університету "Львівська політехніка" А. Куций: 'Отримавши завдання стримати наступ більшовиків на Лівобережжі, Ударна група Р. Сушка виконала його, не зважаючи на перехід отаманів на бік ворога. Це сприяло керівництву Директорії здійснити певні державницькі заходи, а також на ділі втілили у життя проголошений 22 січня 1919 р. Акт Соборності України, коли галичани і подніпрянці боролись за незалежність і цілісність Української держави".