Відходить у небуття час і забирає з собою частинку нашого життя. Хоч те, у що ми вклали свою душу, все-таки залишається надовго. Ось і Катерина Андріївна Медведенко зоставила по собі на цій землі чіткий слід. Ще тоді, до війни, педагогічних кадрів не вистачало, і вчити малечу бралися вчорашні випускники школи. Осінньої пори прийшла з Жовтневого у Михайлівку, що поблизу Стукалівки, і вона.

Тут завідуючий початковою школою Б. Л.Федяй у першій половині дня вчив перший та третій класи, а в пообідню пору - другий і четвертий. Стомлювався, тож підмозі дуже зрадів.

- Першокласників ще треба зібрати, - розсудив Борис Ларіонович, - бери комплект "другий-четвертий”, думаю, впораєшся.

А у четвертому навесні іспити ледь не по кожному предмету - хіба не випробування для початківця?! Рятувало, що малеча в ті часи тяглася до знань. Тридцять шість пар очей дивилося на неї з такою повагою і довір'ям, що вона не могла не платити їм тим же. Невдовзі й сама вступила на заочне відділення Гадяцького педучилища.

А життя у школі вирувало. Після уроків читали з дітьми цікаві книжки, разом готувалися до святкових ранків, ходили під зелені шати верб, котрі потрісканими стовбурами підпирали сільський ставок, гуртом збирали довгоносика. Із сільською молоддю готували вистави. Завідувач школи керував драматичним і хоровим гуртками.

Високі жита того літа хвилювалися на вітрі, немов море. А у михайлівських механізаторів і жатки вже напоготові. Ось-ось задзвенять вони хліборобською радістю. Коли б не ота страхітлива звістка... Якби не ота війна... Сонячне село спохмурніло, спорожніло, на жнивне поле потягнулися молодиці, діти, старенькі...

...Після окупації завзяту вчительку перекидали із села в село, щоб трохи підтягла до іспитів четверті класи. 1949 року знову на четвертий, але у місті, у залізничній школі, нині тут гімназія. Звідси пішла й на пенсію. Виховала багатьох гарних людей. А ті, для кого вона за життя була, як мати, продовжують торувати свій слід на землі. Підсвічується те добро вірністю обраній професії інших педагогів тих далекихчасів. Завідуючим райвідділом народної освіти тоді був Микола Іванович Пилипенко. Директором залізничної школи - Дмитро Павлович Дахно. завучем - Іда Яківна Гудзь.

На молодших класах - Надія Петрівна Біла, Галина Іванівна Саган, Надія Данилівна Пипенко, Марія Йонівна Стеценко, Тетяна Василівна Лащенко, Тетяна Григорівна Воробйова, Олександра Єлисеївна Немлій, ін. Що не ім'я, то людина високого педагогічного подвигу. Всього у школі було 12 комплектів, 12 вчителів молодших класів. Працювала вона у дві зміни, а ввечері діяла вечірня.

Відлік історії цього закладу починається з 1917 року. До революції діти залізничників ходили до Городищенської церковно-парафіяльної школи. Потім для навчання пристосували казарму, що знаходилася за три кілометри від залізничної станції, і 137-учнів підвозили сюди вузькоколійкою. Навесні 1919 р. під школу переобладнали одне з приміщень паровозного депо. 1928 р. діти вже навчалися у новій школі, збудованій залізничниками. 1934 р. вона стає середньою. 1938 р. - піднялося чудове приміщення десятирічки.

Колишній вчитель школи Ю. А. Тарасюк розповідав якось, що під час війни німці заповнили всі класні кімнати першого поверху зерном. А коли тікали з міста, пшеницю запалили. Вони, хлопчаки, знаходили потім там собі утіху: стрибали з другого поверху в обгоріле зерно. Додому приходили в сажі та куряві.

Тим часом, скомплектували тут учнівську бригаду, котра під керівництвом вчительки В.М. Ландар заготовила поблизу м. Сміла необхідні для ремонту будівельні матеріали. 1945 р. залізнична школа №23 була повністю відбудована.



До цього навчання велося у пришкільному саду та в житловому будинку поблизу залізничної поліклініки. Першим директором став Г. Г. Ручко.

Дещо пізніше школа зветься 55-ю залізничною, а 1960-61-го навчального року переходить від Міністерства шляхів сполучення до Міністерства освіти. Стає середньою школою №3.

Слід віддати належне, що історія ж розвитку освіти на Гребінківщині починається з появи на городищенському пагорбі першої дерев'яної церкви. А, як пише краєзнавець О. І. Припутень, про наявність останньої свідчить у своєму щоденнику ще 1739 р. Яків Маркович. Найвірогідніше, що збудували її ще раніше цієї дати заповзятливі Свічки. На той же час, де церква, там і школа, в якій виховувалися майбутні церковнослужителі.

Трохи пізніше таким чином навчалися діти в Овсюках, Кулажинцях, Короваях.

До 1802 р. дячківські школи зникли, бо був визначений новий порядок підготовки служителів церкви. Цього ж року створене Міністерство освіти. Тепер кожній парафії запропоновано створити свою школу. Але на ці потреби ні державних коштів не було виділено, ні вчительських кадрів не підготовлено. Всі сподівання покладалися на "освіченість і добропорядне опікування з боку поміщиків". А ще на церковнослужителів, котрі, яксподівалися, безкоштовно вчитимуть дітей. Та чи комусь потрібні були освічені кріпаки?!

Тому така школа з'явилася у нашому краї тільки в с. Чепурівка (сучасна Сербинівка). Ще 1799 р. поміщиця Наталія Чепа віддала двох своїх селян до повітового вчительського училища. Школу організували тут у двох хатах, де навчалося 23 діток.

У Рудці школу відкрито вже 1847 року - на кошти Гребінок - Євгена Павловича і Марії Василівни. Через рікЄвгена Павловича не стало. Дружина можливості на таке опікування не мала, і школа закрилася 1849 р. Освітній заклад відчинив двері тут лише 1886 року, в статусі церковно-парафіяльного. Законовчителем став священик Микола Зубков, а вчителем - диякон Василь Стасевський. О. І. Припутень розповідає у своїх дослідженнях, що сумлінність останнього не раз відзначалася у періодичному виданні "Полтавские епархиальные ведомости". Син його Іван Васильович Стасевський у 1920-х роках учителював у залізничній школі

Скасування кріпосного права (1881 р.) стало початком заснування багатьох сільських шкіл. Вони створювалися громадами та повітовими земствами і називалися земськими народними училищами. У Рудці, зокрема, таку школу на чотири класи побудували аж 1911 р. Дещо раніше, 1873 p., з'явилася школа у х. Сотниківка (нині с. Жовтневе), у х. Салівка (Ульяновка) - 1875 p., уМайорщині-1915р. Слободо-Петрівка належала до Городищенської церковної парафії, тож, можливо, що дехто з її мешканців навчався у церковно-парафіяльній школі Городища, котра діяла з 1870 р. У Слободо-Петрівці її збудували 1911 p. І хоч за кошти земства, але церковнопарафіяльна діяла тут аж до революції. Такі ж навчальні заклади були засновані в Овсюках (1863р.), Короваях(1886p.), Кулажинцях(1890 p.), Стукалівці (1820 p.), Олексіївці (1883 p.).

У віданні духовенства були ще й так звані училища грамоти для дорослих. Вчилися таким чином читати, писати, рахувати у с. Іванівка (Березівка) - 1892 p., Григорівка - 1893 р. .В останній навчання велося за програмою церковно-парафіяльної школи, тільки у скороченому вигляді. Школа вважалася кращою серед інших цього типу у Пирятинському повіті, і навіть у Полтавській губернії. Визначався вчитель Вакула Прогрущенко. Пізніше працює тут у 20-х роках його син.

Сучасна Короваївська школа має записи старожилів про їх церковно-парафіяльну школу: "Дівчинкою я ходила до попа няньчити його дітей. За це мала дещо з одягу й годували. В одній з кімнат попової хати містилася школа на 10-13 учнів. Діти були різного віку, учили не одне й те ж, хоч сиділи за одним довгим столом. Дяк завжди ходив з лозиною, або крутив за вухо так, що "горіло" весь день. Піп ставив на гречку. Вивчали слов'янську та російську мови, української не було й в помині".

Земська школа на одну класну кімнату будується 1879 р у Городищі. 1896 р. з'являється тут нове приміщення на два класи. Після революції (1917 р.) ця школа перейшла на семирічне навчання. 1921 року набирається уже сім груп. Для навчання використовуються ще й кімнати волосної управи, селянські хати.

Питання про розширення приміщення ставилося навіть перед Г. І. Петровським (головою ВУЦВК), який 1924 р. проїздив залізницею через Гребінку і зробив тут зупинку. Але, лише 1929-1930 навчальний рік почався у новозведеній школі. Вона є складовою сучасної. Середньою школа №2 стала 1957 року. Добудовувалася двічі: три класи, їдальня та майстерня. У роки окупації тут стояв військовий госпіталь, біля школи були захоронения тих часів. У 1964-65 p.p. останки перенесені до братської могили.

Про особливості перших років повоєнного навчання розповідав якось колишній учень другої школи Ю. М. Садовниченко. Він вчитель за освітою, довгий час працював у міськраді: "У вересні 1945-го зійшлося до школи нас, першокласників, тридцятеро. Це діти 34, 35, 36, 37,38-го років народження. Я прийшов із сестрою Жанною, хоч вона була старшою. Директорував Григорій Григорович Попович. До старших класів прийшли діти з Корніївки, Березівки, Гулаківки, Слободи, Оржиці, Короваїв, радгоспу, де були тільки початкові. Школа пам'ятається холодною, голодною, у заростях лицїї. Ми самі собі склеювали з гумових камер так звані чуні, щоб у негоду хоч щось було на ногах.

Вже й кінець вересня, вже й густа паморозь придавила спориші, а ми до школи - босоніж. Торбина (шанькою звали) через плече, а в ній замість зошитів - газета, на ній і писали чорнилом із маленької пляшечки, яку щодня носили і берегли, як зіницю ока.

На клас 3-4 керосинових лампи. Електрика з'явилася, коли ми уже закінчили школу - у 1956-1957-у. Уже при директоруванні Миколи Антоновича Россіхіна протягли водопровід.

А яка холоднеча стояла у класах! Деякі вікна мішками з соломою були заткнуті. Скло - дефіцит. Вчителі та учні самі завозили торф, складали у підвалі, що зберігся до цього часу. На перервах гризли макуху та печені буряки. Вдома з їжі - не більше.

Але як нам усім хотілося вчитися, мати якусь професію! Я з вдячністю згадую своїх вчителів. Після уроків працювали фізкультурний, хоровий, драматичний, мічурінський, історичний гуртки. Я назвав тільки ті, в яких сам брав участь. І все на добрій волі та ініціативі педагогів. Багато вчителів грало на музичних інструментах, співали разом з нами. Хором керувала тоді молода вчителька німецької мови Марія Дмитрівна Соляник, Віктор Антонович Бондаренко грав на гармошці. Які прекрасні часи!
Мовником став тільки завдяки зусиллям вчителів цієї дисципліни: Надії Йонівни Стеценко, Марії Павлівни Ланіної, Тетяни Петрівни Пасічної. Тоді не було такого, щоб відчитав урок і - побіг..."

Справді, то був час, я б сказала, не тільки високого, а й глибокого патріотизму, що йшов і від школи, і від сім'ї, і від суспільних замовлень на освіченість. З яким завзяттям учительство працює над формуванням суспільної особистості: багатогранної, самоорганізованої, вірної своєму народові. Хоч мав тодішній учитель за свою працю трохи більше від селянина: той - трудодні, а цей - копійки.

Схожу у цьому плані, цікаву розповідь маємо про Кулажинську школу. Хоч, правда, про дещо пізніший період життя. Приміщення її зведено 1955 року.. Першим директором був Павло Григорович Батрак - людина тоді ще молода, фронтовик. Так з осколками в легенях та біля серця й приступив до вчителювання. Цікава історія з будівництвом цієї школи. Стару ворог, відступаючи, знищив, а на нову коштів не було.

І ось від імені Петрика з Кулажинець написали листа до газети "Правда". Невдовзі з'явився у ній фейлетон "Петіна школа". І Микита Хрущов на одному із високих партійних зібрань пообіцяв, що у Кулажинцях школа буде. Не зразу, а все ж обіцянку виконав. Прототипом героя газетної публікації був тоді ще хлопчак, а потім шанований у селі Петро Павлович Бідненко.

Біля витоків цієї школи стояло вчительське подружжя - Олена Іванівна Яновська та Федот Петрович Гапон. Це сестра відомого письменника Юрія Яновського. 1943-го року він разом з Миколою Бажаном (на той час обидва були військовими кореспондентами) побували у цьому селі. У післявоєнній творчості М. Бажана є розповідь про випалені війною Кулажинці.

На час директорування П. Г. Батрака гриміла на весь Союз учнівська виробнича бригада - врожаями кукурудзи. У нагороду отримали від ВДНГ комплект духових інструментів та поїздку до Москви.

Випускники школи у всі часи знаходили у своєму житті справу до душі, корисну людям. Серед них і Л. І. Савельева, працювала початківцем разом з О. І. Яновською. Випускник 1974 р. І. М. Софієнко закінчив один з Київських інститутів, працював директором "Укргазбуду". Гордиться школа і Сергієм Савелієм. Він нині завідує редакцією трансляції тематичних програм творчого об'єднання "Спорт" Національної телекомпанії України.

Звичайно, не перелічити всіх кулажан, хто досяг трудових вершин. І в цьому заслуга й сучасного педколективу. Насамперед директора Миколи Івановича Дяченка, котрий разом з дружиною Ольгою Степанівною присвятили школі все своє трудове життя. Така сімейна вірність позначається й на діяльності шкільного колективу. Він завжди стабільний, дружній, цілеспрямований. Залюблені у свою справу тут М. Ю. Безугла, В. І. Гавриленко, Ю. П. Марченко, Н. М. Терещенко, О. М. Марченко, ін.

Серед шкіл, де визначальною в їх діяльності є постать директора, також Короваївська. Особистий авторитет керівника, його уміння бачити можливості кожного в колективі і - всіх разом, багато чого вартує. Озернемося в історію районної освіти і, ніби з пригаслого багаття вихоплюються в уяві до цього часу відомі постаті організаторів шкільного життя: Марія Дмитрівна Соляник, Олена Дмитрівна Раковська, Олександр Мефодійович Антонець, Іван Васильович Ковалівський - заслужений учитель України, Леонід Семенович Монастирський, Антон Спиридонович Ковтун, Валентина Дмитрівна Сотниченко, Григорій Васильович Перевера... останні двоє завідували початковими школами.

Григорій Васильович першим у районі нагороджений у далекі 30-і роки минулого сторіччя медаллю "За трудову доблесть". Вручив йому у Москві власноруч М. І. Калінін - останнього в народі називали всесоюзним старостою. Серед завідуючих дитячими садками - Зінаїда Тимофіївна Леонович. Всі вони мають схожий почерк керівника: вели колективи особистим прикладом.

Сьогодні попереду серед короваївського учительства - Микола Федорович Кривенченко, директор з 30-річним досвідом. Тут діти охоче вчаться, мріють мати улюблену професію Наставниками і помічниками їм у цьому вчителі Т. П. Лисенко, В. І. Кривенченко, Н. П. Омельченко, В. А. Проскурня, С. М. Савенко, Г. І. Смик, ін. Літописець сільського освітнього закладу Петро Онисимович Коркішко - колишній вчитель історії. Він зібрав спогади про сільську церковно-парафіяльну, післяреволюційну і післявоєнну школи: "...1943 р. Відступаючи, німці зруйнували шкільне приміщення, вирубали сад, спалили парти. Тому навчалися спочатку в хаті О. Коркішка та в бувшому будинку попа. До села прибули працювати сестри Гречанівські. 1944 р. завідувати початковою школою призначено І. П.Куценка. Вчителювали І. Я. Куценко та Г. І. Биковець.

У цей час у країні зростає увага до освіти. Встановлено обов'язкові випускні іспити у початковій та семирічній школах, а також на атестат зрілості. Тоді ж запроваджено і нагородження золотими і срібними медалями. Хоч труднощів не меншало. Багато короваївських дітей через відсутність взуття, хвороби, віддаленість взагалі не відвідували уроків. Навчання йшлоу дві зміни. Не вистачало парт, підручників, зошитів, чорнила, іншого. Трохи пізніше парти виготовили колгоспні майстри - з осокора, що ріс біля школи. Голова сільради І. Я Дмитренко організував ще одне приміщення - для четвертого класу.

1947 року відкрили п'ятий. 1954 р. звели нову школу - з глини та соломи. Р. К. Радченко, призначений директором 1957 р„ зробив під неї шлакоблочний фундамент. Збудували шкільні майстерні на 2 кімнати. Художня самодіяльність гриміла на той час на всю область.

1 вересня 1976 р. символічний ключ від новозведеної восьмирічки вручив секретарю колгоспної парторганізації Г. Є. Гавриленко начальник БУ-27М.С. Боклаг вона передала його директору школи М. Г. Лагуті. 1993 року у Короваях відчинила двері одинадцятирічка.