Народився (12.02.1948р.) і виріс на Полтавщині — в селі Павлівщина Гребінківського району.

У сусідніх Лазірках закінчив 11 класів. Та перш, ніж переступити поріг Київського державного університету студентом факультету журналістики, скуштував робітничого і солдатського хліба. Працював теслею. Після служби в армії здобув фах журналіста в Київському державному університеті імені Т. Г. Шевченка. 

З дипломом, дружиною-однокурсницею і маленькою донечкою Микола Ткаченко в 1976 році приїхав на Чернігівщину - до Прилук. Тут і протрудився чверть віку у міськрайонній газеті «Правда Прилуччини», подолавши усі щаблі професійного росту - від кореспондента до редактора.

Але з-під його пера народжувалися не тільки газетні публікації. Друкував поезію в місцевій, обласній, республіканській пресі. Одна за одною побачили світ три поетичні збірки — «Спілих вишень тепло» (1995 р.), «В обіймах саду» (1999 р.), «На межі протиріч» (2001 р.).

2002 р. Миколу Ткаченка прийнято до Національної спілки письменників України.

Членами цієї творчої спілки є також: його дружина Ніна Ткаченко та молодша донька Олеся Білоцвіт.

11 вересня 2006 року після тяжкої хвороби обірвалася земна дорога поета.


Остання збірка Миколи Ткаченка (Чорновуса) "Благослови моє ім'я" вийшла вже по його смерті. (2008 р.). У 2011 році вийшла книга - спомин "З вереснем віч-на-віч".

Поезії Миколи Никифоровича хвилюють відвертістю та правдивістю.

Збірку віршів М. Ткаченка спорядила у світ дружина поета Н. Ткаченко.

Як поетичний заповіт нащадкам сяють його рядки: "Межа - на те вона й межа: там - доля і недоля.

Не проросте на ній іржа, бо нам ще світить воля!"

     І як побажання всім нам: "Хай буде Вам в усьому поміч Божа, хай буде в радість творчість для людей..."

«Життя і смерть. Колиска й домовина. А поміж ними - років течія» - так написав колись наш колега, колишній редактор газети «Правда Прилуччини», член Національної спілки письменників України Микола Ткаченко (Чорновус). 12 лютого йому виповнилось 60 років.

Але цей ювілей Прилуччина вшановувала без нього – 11 вересня 2006 року обірвалась земна дорога журналіста й поета. Він так і не дочекався появи своєї останньої книги «Благослови моє ім'я». Її спорядила в світ дружина – Ніна Ткаченко.

Микола марив новою збіркою, боявся з нею розминутись і водночас стримував свої бажання. Казав: «У моєму житті вона уже нічого не змінить. Краще видамо ще одну Олесину». Але ні доньчиної, ні власної йому не довелося побачити.

Пам'ятаю кінець червня 2006 року. До трагічного вересневого дня ще залишалося 2,5 місяці. Після всіх митарств по лікарнях і клініках ми, нарешті, вдома (у Миколиному полтавському селі під Гребінкою). Проте з Києва ще треба забрати результати цитологічного дослідження, хоча й так зрозуміло – шансів ніяких. Їду до столиці.

Чекаю задокументованого вироку. Телефонує Ткаченко. Абсолютно нічого не питаючи про діагноз, просить, аби в Борислава Степанюка забрала рукопис відредагованої збірки і щоб Борислав Павлович написав кілька напутніх слів. Коли привезла цю коротеньку передмовку, він читав і очі зволожились. А через паузу видихнув: - Ти навіть не здогадуєшся, яке свято мені подарувала!

     Весь час щось писав, нотував у блокноті, доки міг тримати ручку чи олівець. Згодом - уже тільки диктував. Першого вересня почалися дощі і не вщухали весь тиждень. В один із таких похмурих днів я взялася білити комірчину. Навідаюсь – ніби дрімає. Через деякий час знову зазирну – тихо. Так я й провозилась ледь не до смеркання. А ввечері він питає:
- І чим ти займалася сьогодні?
- Побілила комору, пофарбувала, - хвалюся.

     А він так гірко-гірко усміхнувся:
     - Це ти могла зробити й тоді, як мене не буде. Я сподівався, що запишеш ще декілька віршів…
     І фактично після цього Микола уже говорити не міг.

     Я включила до нової книги майже всі останні Ткаченкові поезії (доки зібралась з випуском, уже й Борислава Павловича Степанюка не стало).

Моментами серце не витримувало, здавалось би, стриманої чоловічої сповіді:
Стою один. Край вічності стою.
Ніхто у спину не штовха й не диха.
І совість все допитую свою –
Чому тепер така покірна й тиха?

     Збірка «Благослови моє ім'я» - лише частина з того, що не встиг Микола Никифорович опублікувати. Ще багато рукописів нечитаних, нерозшифрованих. У цьому творчому спадку він до неможливого різний: іронічний і ліричний, патріотичний і трагічний, експресивно-стихійний і вдумливо-виважений:
Я ще собі не склав ціни –
Курчат рахують восени?
А сонце гріється в зеніті,
Як сонях в бабиному літі.

     Читаю невеличкий вірш «Ти каєшся» і розумію, що це звертання насамперед до мене. Бо ми не зуміли ні поговорити про головне, ні попрощатись. І тепер кожен його незнаний рядок, текст сприймаються, як лист із космічного далеку, як сповідальна істина:
Я не згублю того, чого не мав.
І не знайду того, чого немає.
Римовані рядки – не для забав:
Душа так важко й довго вистигає.

     Справжня поезія – це завжди небеса. Вона спускається, аби нагадати людині про її дух і душу.
     Є такий вислів: жити в Україні – ще не означає жити Україною. А Ткаченко нею дихав. Дуже болісно сприймав непередбачувані наслідки помаранчевих подій:
Майданна мужність хитрістю пропахла.
Я ж нею власну гордість розбудив.
Тепер душа, поглумлена і чахла,
Уже не просить волі, ні води.

Малих своїх онуків, які опинилися за кордоном, він намагався виховувати свідомими українцями. Даринці, яка приїздила з Росії, щоразу влаштовував міні-тест на громадянськість. Питав:
- Що таке паляниця?
- Хліб.
- А що таке полуниця?
- Ягода.

     У Прилуках за його настійною вимогою вона розмовляла виключно українською, доки це не стало для нею потребою. Особливо мріяв сфотографуватися з онуками у вишиванках. Назарчику виповнився лише рік, а він уже придбав йому вишиту сорочечку. І, звичайно ж, Даринці. Обом онукам білі, а собі - чорну. У збірці є віршик на 8 рядочків, адресований онукові Назарію в Австралію.

Його не можна читати спокійно, бо Любов і Біль сплелися тут у тугий вузол:
Доброго ранку, мій юний козаче!
Сонце зійшло? Чи сховалось за хмари?

Сірий горобчик по стільчику скаче –
Пояса просить та … шаровари.
«Ну і нахаба! - зганяю оскому. –
А вишиванки не хочеш в додачу?»
…Хлопчику, любий, не скажеш нікому,
Чом я сьогодні журюся і плачу?

     У теперішньому, вкрай комерціалізованому, світі творчій людині легше загубити дорогу, ніж знайти її. Бо чутлива і вразлива душа болісно зойкує від кожного грубого дотику. Вірю: Миколина знайшла собі прихисток у небесній оселі і радіє, що народжені нею поезії читатимуть ті, хто залишився на землі. І хай легко живеться й можеться усім, хто фінансово посприяв з'яві посмертної Ткаченкової книги.

Ніна ТКАЧЕНКО.

ПОНЕДІЛОК Дружині Не примушуй мене сповідатись, Пастухом у печалі не стань. Я не знаю, як з нею вінчатись, Понеділок - не день для вінчань. Не примушуй мене вибачатись -Зачерствіли слова і гріхи. Розумію, що скоро прощатись: Час побачень - підступно-лихий. 06.06.2006 р. ГЕРОЮ-ЗЕМЛЯКУ ГРИГОРІЮ КАГАМЛИКУ ПРИСВЯЧУЮ Лебеділа мати над твоїм портретом, Цілувала кучері ясні, Тиша над полями,  Місяць над гаями, за вікном принишклі солов'ї. Лебеділа мати: "Ой, вставай, синочку!.. Вийдемо з тобою в зелен сад..". Лебеділа мати: "Як тебе ж підняти?" Впав. Спіткнувсь об кулю син-солдат. Лебеділа мати Журними словами, Цілувала віченьки твої... Тиша над полями, Місяць над гаями. А у гніздах плачуть солов'ї. Стомився травень виглядати: Чом із війни не йдуть солдати? Черешні збіглися до хати: Чи проводжать, а чи стрічати? Гілля протягують, мов руки, Давно вже виросли б онуки. Стоять. Хитають головою І пам'ять скроплюють журбою. Черешні білі. Сива мати. Та із війни не йдуть солдати. *  *  *  *  *  *  *  *  *  * Не вкрадь, не вдар, не -обезсудь. Запам'ятай: є честь, є суд. Не гнись, не кланяйсь, не гордись. Не кулі -- зради стережись. *  *  *  *  *  *  *  *  *  * У батьківській хаті сумують ікони, Ще пахнуть дитинством і лава, і стіл. Присяду на покуті. О, Вавілони, Ви починалися з цих виднокіл! Присяду, помовчу. Ніхто не зустріне, Ой, де ж твої, хато, солодкі свята? Із вицвілих фото, що в рамках на стінах, Незраджена пісня до мене зліта. Присяду, прислухаюсь. Може, учулась? Та тільки від себе її не пущу. Та пісня, як юність, на мить повернулась, З колишнього дива - в облогу дощу. НА ПОПЕЛИЩІ Розносить вітер по Вкраїні із Моринців сумне тепло. Аж ніч вчорніла у руїні, а, може, ночі й не було? Ну, хто накликав зла такого - спалити хату Кобзаря? Горнусь до згарища німого, а біль - як дим із димаря. Не вберегли святу хатину, одну - єдину на весь рід. Зніма Тарас з плеча свитину і котиться сльоза у світ. Невже стою на попелищі та хаті звугленій молюсь, а чи кінець усьому ближча? ...Проснутись хочу, а боюсь.

Привіт, мій хлопчику, привіт! Ти бачиш, як міліє світ? У затінку чужих морів Я на півроку постарів. Та головне не це між нами, А небо - з синіми вітрами. Вітри ті плачуть і сміються, То навіженими здаються. Нема спочинку їм, ні спину - Летять у рідну Україну! Несуть на крилах теплий щем,  Що стане зоряним дощем. Привіт, мій хлопчику, привіт! - Кричу тобі крізь товщу літ... 12.02.2005 р. А САД ЦВІТЕ Весни торішньої не жаль і за дощем сліпим не плачу. Знов сад цвіте і гра скрипаль мелодію гарячу. Я знаю: мить не зупинить, чаклує літо над гречками. Прислухайся: бджола бринить солодкими вустами. Ген квітне райдуги чоло, ширяють небом блискавиці. Й купає щедре літепло достиглі полуниці. Мені минулого не жаль, за непобаченим не плачу. А сад цвіте і гра скрипаль... мелодію гарячу. *  *  *  *  *  *  *  *  *    Спересердя візьму і змовкну. Біль образи не спопелю. А зустріну - від радості зойкну: Бо кохав, бо любив, бо — люблю! СТЕЖКА ДО СЕЛА В молодому житі Заблукало літо, Райдуга в півнеба відцвіла. Скільки днів минуло, Скільки літ прожито!.. Спомин виколисує Сула. В берег хлюпа хвиля - Тихо, винувато, Та пливе, як човен, Стежка до села. Там до білих вишень Притулилась хата І гілками втому Витира з чола. 15.05.2001 р. НА БАШТАНІ Достигають роси на світанку, З кавунами дині обнялись. Десь між ними дід згубив берданку, А йому без неї хоч втопись. Чмиха люлька... Чмихає сердито, Казка на баштані... Мамо! Ма... Час просіяв роки через сито, Діда вже давно мого нема. Мулять ребра кавуни і дині, Схованку знайшовши в бур'яні. Я баштан той згадую й понині - Найсолодший він чомусь мені. І тепер, коли на люльку гляну. Бачу діда - сивий небокрай. Розбрелися дині по баштану, Хоч бери лозину й завертай. ВДОМА Стукає в шибку небес далина - Місячний зайчик завис на шпалері.  Спогадів рясно, а думка одна: Зараз матуся гукнуть до вечері. Тільки нічого не буде й нема - Хата, як пустка, як іскра схолола. Тиша присіла край столу, дріма, Дивиться в вічі німа радіола. 18.09.2004 р. с. Павлівщина