Великі Сорочинці. За духовністю — на базар

Минулого тижня кореспондент «ЕХО» побував на національному Сорочинському ярмарку. Повернувся звідти із досить-таки суперечливими враженнями.

У Великі Сорочинці їду вперше. Раніше якось не траплялося, а тут нагоди випала — чому б і ні? На ярмарок ми їдемо разом із новосанжарським художником Станіславом Вагнером та його родиною.

Стас дорогою розповідає, що цього року нічого із своїх картин продавати не буде. Надто вже дороге на нинішньому ярмаркові «містове» — 1,5 тисячі гривень за точку продажу.

«А у мене картин всього на 700 гривень!», — сумно констатує художник. Тому на ярмарок Вагнери, як, власне, і автор, їдуть у ролі потенційних покупців та, якщо можна так висловитися, розглядачів. Доки їдемо, намагаюсь якось уявити — який він, цей ярмарок, про який усі так багато говорять і на який так прагнуть потрапити.

Нарешті в’їжджаємо у невеличке село, чимось схоже на нашу Лелюхівку. Понад дорогою стоять якісь ферми. А ось і невеличка табличка «Великі Сорочинці». Довго пробираємось якимись плутаними вуличками і нарешті доїжджаємо до самого ярмарку. Основний паркінг — облаштований і загороджений — вже зайнятий автомобілями, тому нас спрямовують праворуч — у якийсь двір.

Тут, очевидно, парковку облаштували недавно — неозброєним оком помітно, що тут день-два тому попрацював грейдер. До того ж, бадилля, яке валяється повсюди вказує на те, що до парковки тут було картопляне поле, яке, напевно, екстрено викопали до початку ярмарку. Оцей «картопляний» паркінг стає першим яскравим враженням від Великих Сорочинців.

Виходимо із паркінгу, трохи проходимо вузькою сільською вуличкою і нарешті натрапляємо на якісь торгові ряди. Йдемо ними досить довго. Навколо стоять ряди чобіт, дублянок, вушанок, палатки із пральним порошком та іншою хімією. «А що це?» — цікавлюсь у супутників. «Це і є ярмарок», — пояснює Станіслав.

«Так ось ти який, Володимир Ілліч», — згадався мені старий радянський анекдот. Чомусь до цієї подорожі сорочинський ярмарок уявлявся дещо по-іншому. Яскравим, самобутнім, глибоко українським із яскраво вираженим національним колоритом. Натомість, якісь чоботи, носки і труси. Такого добра скрізь повно — і у Нових Санжарах, і у Полтаві, і, тим більше, у Харкові — на Барабашова. Ну — менше з тим, йдемо далі.

Ближче до центру ярмарку пройти стає усе складніше. Люди йдуть щільним потоком із одного, і з іншого боку. Нарешті, починає траплятися щось цікаве. Як то, грузинське містечко усередині ярмарку. Тут можна подивитись, як у круглій печі готують справжні лаваші.

А потім, відповідно, купити їх з самого пилу-жару. Щоправда, й тут нас очікує невелике розчарування. У останній момент до покупців виходить засмучений грузин і говорить, що раптово вимкнули світло і лаваші пекти немає ніякої можливості. Він зішкрібає вже приготоване для випічки тісто у одну купку, а ми, так і не спробувавши грузинського лаваша, йдемо далі.

Пробираємось ярмарком іще хвилин п'ятнадцять. І нарешті потрапляємо до містечка майстрів, за очікуваннями автора — найцікавішого місця ярмарку. Тут виставляють свої вироби умільці з усієї України: художники, шевці, столяри, майстри із гончарного мистецтва та лозоплетіння.

Подивитися і придбати тут дійсно є що. Від традиційних для Сорочинців вишиванок до стародавніх прикрас із срібла чи міді. У містечку багато точок, які торгують різним глиняним посудом. Найбільше за площею місце займають гончарі з Опішні. Біля них і покупців товпиться найбільше. А от біля художників відвідувачі ярмарку чомусь зупиняються не так охоче.

Станіслав Вагнер кілька хвилин спілкується із одним своїм колегою і той коротко описує ситуацію у містечку майстрів. Через високу плату за місце цього року багато живописців просто не приїхали на ярмарок. Така сама ситуація із іншими народними умільцями. Ті, хто все-таки приїхав, скооперовуються по двоє, по троє і разом платять одне містове та, відповідно, продають з нього товар трьох видів. Слова художника підтверджуються.

Коли ми ходимо містечком майстрів, то раз по раз натрапляємо на порожні прилавки, які чомусь ніхто не займає. «За безплатно туди нікого не пускають, — говорить жінка, яка продає солом’яних домовиків, — кажуть, плати містове і тоді торгуй!».

Ситуація із народними майстрами та умільцями є показовою. Надто великою для сучасного сорочинського ярмарку є бізнесова складова. Заплатив — продавай, не заплатив — іди гуляй. А чим ти торгуєш — справа десята.

Чи це виготовлені власними руками картини чи горщики, чи куплені з других рук китайські штани та чоботи. Можливо тому, розумні та далекоглядні люди пророкують Великим Сорочинцям майбутнє великого китайського базару. На який ніякі майстри не з’їжджатимуться, натомість буде усього багато і по невисокій ціні. Умовно невисокій.

А от духовністю на ярмарку чомусь не пахне. Пахне пловом, пахне чебуреками і самсою. Духовністю не пахне. Ні, територією ярмарку дійсно ходить багато людей у вишиванках. Але переважна їх більшість, це росіяни. Для яких вишиванка, як для нас — мексиканське собмреро — оригінальна річ, якою можна похвалитися перед друзями. Не більше. Іще росіяни радісно купують брелоки для ключів у вигляді шматка сала. При цьому весело регочуть і радіють, як діти.

Ще ринком ходять козаки. Із пістолями, шаблями, у високих шапках із башликами. Але вони платні. Тобто сфотографуватись із ними коштує грошей. Ще на ярмарку є ковалі справжнього гетьманського двору, які усього за 20 грн. виготовлять вам пам’ятну золоту монету. Є й українське караоке, у якому за гарний спів дають пляшку справжньої горілки «Хортиця».

Одним словом, колорит на ярмарку є, а от з духовністю якось не склалося. Ті, кому Сорочинці подобаються, запитували незадоволеного автора: «Ну а що ти хотів? Ярмарок — це той же базар, тільки більший за розміром і буває раз на рік». Може вони й праві: якою духовністю може пахнути на звичайному базарі?

Що казати, найяскравішим враженням від блукання ярмарком особисто у автора цих рядків лишився виступ троїстих музик… із Кобеляк. Кобеляцький гурт «Ворскла» ми того дня зустрічали тричі — на великій і малих сценах та просто на центральній «вулиці» ярмарку. Грали вони класно. А дядько із акордеоном свистів так майстерно, що хотілося підійти та потиснути йому руку.

Після кількох годин досить-таки втомливого блукання ярмарком ми зібралися додому. Дорогою заїхали у місцеву церкву, у якій, кажуть, хрестили самого Миколу Гоголя. Постояли, подивились на старовинний іконостас, на древні стіни храму і таки відчули щось високе, духовне. Таке на базарі не купиш, ні за 20 гривень, ні за 200.

Дорогою додому у машині ми обмінювалися враженнями від перебування у Великих Сорочинцях. Говорили і про майбутнє цього, безумовно, великого, але незрозуміло для кого влаштованого ярмарку. Якщо організатори зменшать непомірні збори за місце торгівлі, то, можливо, майстри і поїдуть наступного року до Сорочинців. А ні, за рік за два будемо ми мати Великий національний китайський ярмарок.