За шкільної парти - за грати

Раїсі Жук дали п'ять років ув'язнення за любов до України

Раїса Митрофанівна Жук із міста Гребінка - одна з тих, кому довелося пройти пекло таборів для політичних в'язнів

Раїсі Жук дали п'ять років ув'язнення за любов до України

Раїса Митрофанівна Жук із міста Гребінка - одна з тих, кому довелося пройти пекло таборів для політичних в'язнів, випити всю чашу гіркоти - за любов до рідної землі та мови, за мрію про незалежну, самостійну Україну...

«Вас заарештовано!»

Я тоді навчалася в 9 класі у школі в Переяславі-Хмельницькому иа Київщині, агадує жінка. - Ми готувалися до іспиту з української мови та літератури. Раптом у клас зайшли люди у військовій формі. Один із них суворо сказав мені: «Раїсо Митрофаяівно, пішли з нами вас заарештовано». Уперше в житті до мене, юної дівчини, звернулися так офіційно.

Того дня заарештували дев'ятьох учасників гуртка української мови, що діяв у місті. Крім одного, на якого й подумали, що саме він «здав» гуртківців. Власне школярі не займалися нічим протизаконним, лише вивчали літературу про рідну мову. Її привозив Раїсин брат Юрій Гайдук. Студент Київського держуніверситету ім. Т.Г. Шевченка був пов'язаний із членами ОУН. у яких і брав книги патріотичного спрямування.

Заарештованих, серед яких був і Юрій, відправили в Київ у КДБ. Жінка згадує, що їх годували юшкою зі смердючої риби. Уночі викликали на допити, а вдень не дозволяли спати. Це дуже виснажувало.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: На 100 тис. жителів Полтавщини припадає 160 ВІЛ-інфікованих

- Співкамерниця садовила мене спиною до дверей і починала розчісувати мені волосся, - згадує Раїса Митрофанівна.
- За цей час я встигала трохи подрімати.

Непокірна дівчина оголосила голодування. Через три дні «кадебісти» пішли на невеликі поступки й почали годувати в'язнів трохи краще. Та за те, що бунтувала, жодного разу не віддали передачі від матері.

Коли ж їх перевели у в'язницю на Лук'янівці, почалося справжнє жахіття, адже там тримали не лише політичних, а й кримінальних арештантів. Останні всіляко ображали юних патріотів, відбирали в них їжу, одяг.

Наприкінці листопада 1948-го Раїсі Гайдук (дівоче прізвище) оголосили вирок - п'ять років таборів у Казахстані (її брат отримав 25 років ув'язнення). Один із учасників «трійки», котра засудила дівчину, відверто сказав: «Я б тебе відшмагав прутом і відправив до матері, але не можу. Наказ...». Раїса була зовсім знесилена. У неї боліли вуха, з яких витікала сукровиця, і дівчина майже втратила слух...

Працювали як каторжні

У Казахстан добиралися майже місяць. Разом з політичними їхали кримінальні в'язні. У вагонах було задушливо. Чоловіки брудно лаялися, накидаючи на дівчат масним оком.

У таборі Кенгир в'язнів спочатку відправили на цегельню. Робота була каторжною навіть для здорових чоловіків. А як же бути хворій кволій дівчинці? Щоб отримати миску баланди з двома шматочками хліба, треба було зробити денну норму.

- Зі мною ніхто не хотів робити в парі, - продовжує Раїса Митрофанівна. - Треба було тягати 100-кілогрйкову тачку з бетоном, бетонні плити або рити траншеї. Попрацювала на цегельному заводі, потім перевели на збагачувальний комбінат. Сила волі чи Бог беріг, не знаю. Стала поправлятися. Диво, але перестали боліти вуха, навіть рани на пальцях позаживали. Психологічно себе налаштувала й вижила.

Серед політичних були репресовані лікарі, які лікували Максима Горького. Дуже інтелігентні, розумні люди. Рятували ув'язнених від виснаження, даючи їм лікарняні, що звільняли на певний час від роботи. Якби не спільна підтримка, то людські втрати були б набагато більшими.

Раїса Митрофанівна не добула свого п'ятирічного терміну всього два місяці. У березні 1953-го помер Сталін. З подивом нині згадує, як у таборі за ним плакали...

А вдома - душевна порожнеча

Через деякий час оголосили про амністію політв'язнів. Щоб заробити свої карбованці на проїзд додому, Раїса підробляла в цеху в нічну зміну штампувальницею. Голодна, худа, знесилена, але щаслива, нарешті доїхала додому.

Її приїзду зраділи лише батьки та найближчі родичі. З перших же днів відчула, що їй так не вистачає колишнього оточення - тієї інтелігенції в таборі, підтримки, розуміння знедолених людей, які не втратили своєї гідності й волелюбного духу. Відчувала душевну порожнечу від того, що дехто сприймав як колишню «зечку».

Дівчина вивчилася на педагога, пішла вчителювати, почала зустрічатися з Григорієм Жуком, схожим на актора В'ячеслава Тихонова.

Непросте щастя

Григорій до нестями кохав свою Раїсу. Довго просив у її батьків руки та серця. Він працював машиністом паровоза у Гребінківсьому депо. А рідні дуже хотіли, щоб чоловік у Раї також був освічений, як і вся родина. Часом відмовляли хлопця: «Та вона ж хвороблива, квола, готувати не вміє. Яка з неї хазяйка?».

А він приходив до них з оберемками квітів та торбами цукерок і погоджувався на все: «Нічого, я сам готуватиму, я її підтримаю, вилікую...». Мама знайшла компромісне рішення: мовляв, раніше ж машиністи називалися інженерами. Неосвічена людина не може впоратися з такою величезною й норовистою машиною, як паровоз. Рідня «здалася».

У Гребінці Григорію дали квартиру, і він перевіз сюди дружину та новонародженого сина.

Раїса Митрофанівна все життя присвятила педагогічній роботі. Ще після амністії довчилася у вечірній школі, закінчила педагогічний ВНЗ. Коли приїхала в Гребінку, доклала зусиль до створення разом із Іваном Касьяном місцевої музичної школи, стала першою й викладачкою.

За півстоліття навчила музики сотні дітей, прищепивши їм розуміння прекрасного. «Люди, які люблять музику, уміють любити життя», - вважає вона.

Чоловік Григорій Лукич вивчив не одне покоління машиністів тепловозів. А разом з дружиною вони виховали сина Олександра, який став льотчиком, та доньку Євгенію, котра також багато років викладала музику в ГребінківськіЙ дитячій музичній школі.

На жаль, час невмолимо летить, забираючи не тільки сили, здоров'я, а й близьких людей. Давно пішов у вічність ветеран Великої Вітчизняної війни, учасник визволення Києва Григорій Лукич Жук, залишивши по собі добру пам'ять і вічний біль у серцях рідних.

Вони заслужили кращого

Хвороба прикувала Раїсу Митрофанівну до ліжка. Але не зломила її волелюбного духу й любові до України, рідного народу й мови. Жінка цікавиться ключовими подіями, що відбуваються в державі.

- Як не буде єдності серед людей, то не буде єдності в державі, і переконана вона.

Раїса Жук турбується з того, що омріяна колись вільна Україна «забула» про колишніх репресованих. Зокрема про тих, хто, не скоривши голови, постраждав за державну незалежність. Ці люди не отримують нині жодних доплат, хоча й переживали часом більші жахіття, ніж ті, хто воював на війні.

Таких безвинно постраждалих, як Раїса Митрофанівна, у Гребінці зосталося серед живих усього двоє чи троє. Небагато їх і в усій Україні. Горда жінка не просить ні в кого матеріальної підтримки, лише сподівається, що держава нарешті згадає про них і офіційно встановить відповідну доплату.

Події та коментарі

Схожі матеріали: