Фермер на Полтавщині відродив столітню олійницю і відкрив там інтерактивний музей

У селі Мачухи Полтавського району місцевий фермер із сином відновили і запустили стару олійницю

У селі Мачухи Полтавського району місцевий фермер із сином відновили і запустили стару олійницю, де можна не лише побачити традиційний процес виготовлення продукту, а й самому стати олійником

На сьогодні мачушанський музей-олійниця – єдиний в Україні. Проте унікальний він не лише цим: обладнанню, за допомогою якого відбувається увесь процес виготовлення олії – понад 130 років. Збереглися навіть заводські гравіювання братів Ельворті – англійців, котрі у 1877 році в Єлисаветграді (нині Кіровоград) відкрили перший у Російській імперії та у всій Європі завод із виготовлення сівалок. А розпочинали вони свою діяльність із виробництва кам’яних котків, тих самих, що представлені в музеї, розповів екскурсовод та один з ініціаторів відкриття музею Олександр Білокінь

– Олійниця повністю діюча уже майже рік, але понад чотири роки знадобилося, щоб відреставрувати механізми. Я об’їздив чи не всю Полтавщину, подібного не бачив. Є багато старих олійниць, але обладнання вони мають більш сучасне, такого як у нас не зустрічав ніде.

«Більшість деталей можна було б замінити сучасними, це навіть обійшлося б дешевше, але ми з батьком не робили цього принципово»

Обладнання дісталося цій родині під час розпаювання колгоспу. За словами чоловіка, колись у Мачухах була стара олійниця. Під час війни ту будівлю спалили.Техніку селяни перенесли на територію, де вона нині знаходиться. За часів колгоспу олію ще давили, а коли колгосп розвалився і його розпаювали, Віталій Білокінь отримав величезну купу металобрухту. Тривалий час чоловік не знав, що з цим усім робити. Згодом з’явилася ідея відродити олійницю просто для себе. Але виявилося, що це не так просто, як здавалось на перший погляд. Окремі деталі механізмів було втрачено або пошкоджено, а заводів, котрі б виготовляли їх, уже давно немає.

– Більшість деталей можна було б замінити сучасними, це навіть обійшлося б дешевше, але ми з батьком не робили цього принципово. Хотілося, аби все було як колись. Тому або виготовляли самі, або замовляли індивідуально. Раніше олійниця працювала на воловій тязі – на вулиці ходив по колу віл, за рахунок якого тут усе працювало, у нас поки електродвигун, але плануємо в майбутньому повернутися до витоків.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Полтаварибохорона нагадує рибалкам про заборону лову риби на зимувальних ямах

Коли батько з сином працювали над реставрацією механізмів, навіть не підозрювали, що це комусь буде цікавим, каже Олександр.

– Ми чомусь вважали, що процес виробництва олії усім зрозумілий, що інтересу до нього ні в кого не буде. Але якось до нас сюди прийшов товариш батька. У нього було таке здивування, коли він побачив усе це. Ну ми і подумали, якщо селянину в 50 років це все було цікаво, то дітям з міста така екскурсія буде вдвічі кориснішою.

Родина поставила за мету повністю відродити давній процес і зберегти традиції виробництва олії. А щоб пришвидшити процес реставрації, Олександр Білокінь написав проект і виграв грант європейського фонду. Його задум створити діючий музейолійницю Європа оцінила дуже високо, проект дійсно визнали унікальним. Сьогодні на екскурсію до музею приїздять з різних куточків України. Людям цікаво, бо вони не просто спостерігають за процесом, кожен з відвідувачів може сам стати олійником. А ще в музеї дають можливість скуштувати на смак не лише кінцевий продукт, а й ту важку працю, яка йому передує, каже Олександр Білокінь.

– Колись виготовлення олії дійсно було важким процесом, котрий забирав багато сил та часу. Ми з дітьми під час екскурсії підрахували, що олійник вручну переносить насіння приміщенням шість разів під час процесу: із самого початку насіння вивантажують на ваги, потім переносять на лущільновіяльну машину, потім знову в мішках – на вальці, де насіння подрібнюється, потім — на котки, де його зволожують і перетворюють на однорідну масу, звідси — на пательню, де насіння обсмажують, далі переносять на прес, і лише потім отримують олію. Крім того, все працює згори – донизу, тобто, щоразу мішки заносять нагору, щоб висипати в агрегати. Для повноцінної роботи олійниці потрібно мінімум три дужих чоловіки.

Для того, щоб о восьмій ранку олійниця працювала, о шостій вже треба розпалювати піч. За цілий день, зізнався Олександр, тони насіння тут переробити неможливо, навіть якщо упадеш із ніг. Але задача цієї олійниці не виробнича, а, швидше, культурна, каже чоловік.

– Олійним бізнесом займатися не збираємося. Тим паче, що на сьогодні більш вигідно узяти насіння і обміняти його на олію десь на сучасному підприємстві – вихід продукції набагато більший. Стосовно ж користі та якості, тут традиції беззаперечно беруть гору. Раніше не передбачалося ні процесу рафінації, ні виморожування, ні дезодорації. У цьому продукті збережено всі найкорисніші речовини, які містить насінина соняшника. Але навіть при цьому нас із батьком більше цікавить культурний бік справи. Зараз дуже тісно співпрацюємо з нашою місцевою школою. Плануємо, що екскурсію будуть проводити школярі, можливо, для когось із них це буде початком наукової роботи.

Кожна екскурсія олійницею закінчується в дегустаційній залі, де гості можуть посмакувати запашним продуктом, що виготовили власноруч, а ще послухати історію появи сонячної квітки в Європі. У майбутньому залу планують обладнати кінопроектором, аби демонструвати школярам ще й процес вирощування соняшника.

З історією виробництва олії познайомилися Олена Буряк і Тарас Завітайло
"Події та коментарі"

Схожі матеріали: