Гребінчанка Віталіна Довбиш: «В’язниця дала мені можливість переосмислити життя…»

Директриса Будинку культури стала успішною після в'язниці і норкотиків

Віталіна Довбиш 36-річна гребінчанка Віталіна, учасниця і переможець не одного пісенного фестивалю, сьогодні щаслива у шлюбі мама трьох дітей.

Також вона керує Будинком культури в рідному селі, де займається з місцевими дітлахами у творчих гуртках.

Але так було не завжди. До цього у її житті мали місце наркотики, алкоголь, злочини і в’язниця. Та жінка переконана, що не можна ніколи здаватись, і розповіла свою історію Подіям та коментарям, щоб допомогти тим, хто вже втратив надію

– Інколи нам здається, що гірше вже бути не може. Ми опускаємо руки, і тоді стає ще гірше. Ми починаємо шукати винних, дорікаємо близьким, коханим, усім довкола, бо не зупинили, не допомогли, не зрозуміли. Один неправильний крок – і ти летиш донизу. Здатися легко, впасти просто, важко встати. Але яка неймовірна насолода від важкості в ногах, коли ти таки піднімаєшся, – усміхається Віталіна.

Хвилину тому їй на концерті аплодувала публіка, шанувальники її голосу несли на сцену квіти. Жінка сяє від щастя, втираючи сльози. Саме про це вона мріяла все життя.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: На Полтавщині до лав армії планують набрати 95 контрактників

– У моїй родині співали усі. Дідусь дуже любив, як співала я, він завжди купував мені печиво, як винагороду. Все дитинство я виступала на шкільних концертах. Мріяла стати відомою співачкою. Хотіла вчитися в Гадяцькому училищі культури, але батьки були проти. Вони казали, що для життя потрібна більш практична спеціальність. Чомусь бачили мене зоотехніком. На перекір їм після школи я взагалі нікуди не пішла вчитися далі.

«…Відразу ж знайшлася «чудова» весела компанія, випивка і наркотики. І я не виправдовую свого тодішнього рішення – так було легше всього. Боротися за себе завжди набагато складніше»

Віталіна не звинувачує рідних, каже, що народилася у чудовій родині. Просто її не зрозуміли.

– Мої батько й мати дуже важко працювали, аби у нас із сестрою було все, що нам треба. Але тепер я точно можу сказати, що найбільше діти потребують саме батьківської уваги. Її неможливо замінити нічим матеріальним. Мені дуже часто не вистачало просто їхньої присутності. Я була важким підлітком і тоді вирішила, якщо мої рідні не хочуть, щоб я стала співачкою, значить, я не хочу бути ніким. Відразу ж знайшлася «чудова» весела компанія, випивка і наркотики. І я не виправдовую свого тодішнього рішення – так було легше всього. Боротися за себе завжди набагато складніше.

За словами жінки, саме наркотики тоді вирішили її долю. У пошуках чергової дози вона зважилась на крадіжки. Починала з малого, а тоді взялася за масштабніші справи.

– Наркозалежні – це істоти, у яких всередині немає нічого людського. Це страшенні егоїсти, котрі думають лише про себе. Заради чергової дози вони дуже часто готові на все. Коли хочеться вколотися, нюхнути – заробляти грошей нема часу. Легше всього щось поцупити. Так було і зі мною. 2001 року я абсолютно справедливо потрапила за ґрати.

На той час Віталіна уже була мамою. Чоловік із тюрми її не чекав, вони розлучилися. Все летіло шкереберть. Але саме рідні, ті, які колись не змогли її зрозуміти, цього разу не відвернулися.

– До мене приїздили, зі мною говорили і я відчувала, що потрібна, що мене люблять. Я розуміла, наскільки дістала їх, коли мені було важко. Не знаю, як вони терпіли мене тоді. І я зрозуміла б навіть, акби батьки зовсім відреклися від мене. Але цього не сталося. І тепер я знаю, що від наркозалежності вони мене не врятували б, якби не старалися. У боротьбі з цією згубною звичкою наркоман проходить два етапи: реабілітації та адаптації. Неймовірно велика потреба у близькій людині саме на другому етапі. І мої рідні в той час були поруч.

Перше, що зробила, відбувши покарання – помирилася з чоловіком

За ґратами жінка відбула дворічний термін ув’язнення. Подробиць не розповідає, каже, що навіть подумки не хоче повертатися в той світ. Але зізнається, що власне тюрма допомогла їй з вибором майбутнього.

– Залежність від будьчого, а особливо жіноча залежність від алкоголю чи наркотиків – це страшна річ. Самостійно у більшості випадків людина не здатна з цим справитися. Треба взяти всю свою волю в кулак і шукати допомоги. Найкраще шукати її в центрах реабілітації. І в першу чергу треба лікувати душу. Адже духовний стан залежної людини мертвий. Залежні люди не здатні ні чути, ні відчувати. Всередині таких людей суцільний морок. Як це не дивно, але саме ув’язнення мені дуже сильно допомогло. Я визнаю, що була слабкою, що сама не хотіла бути кращою. У тюрмі мене поважали і ув’язнені, й адміністрація, я брала участь у всіх культурних заходах, постійно співала, виступала. Там я зрозуміла, що за свою репутацію і повагу до себе треба боротися. Можу сказати впевнено, що тюрма не міняє людину. Але особисто мені вона дала час зупинитися, переосмислити своє життя. В’язниця стала для мене перехідним періодом між минулим і майбутнім.

Перше, що зробила Віталіна, відбувши покарання – помирилася з чоловіком. Вони зійшлися заради дітей, яких сьогодні мають аж троє. Жінка налагодила стосунки з рідними, повернувши до себе довіру. Впевнено каже, що їй це вдалося.

– Ми з чоловіком усе почали спочатку. Зараз обоє маємо роботу, підтримуємо однеодного. Свого часу він теж був залежним, але це в минулому. Я знаю, як люди ставляться до тих, хто вживав наркотики, хто побував у місцях позбавлення волі, я знала, що мене чекає на свободі і була готова до боротьби за себе нову. І дякувати Богу, знайшлися люди, які підставили дружнє плече.

Віталіна каже, що не соромилась проявляти талант, там де він був комусь потрібним. Її помітили і почали запрошувати на пісенні конкурси. Жінка отримувала перші місця за вокал у районі та області. Ніхто не штурхав її, не нарікав на її минуле.

Уже майже рік, як вона керує Будинком культури в селі Тополеве, там, де народилася, де колись заспівала свою першу пісню. Жінка не приховує свого минулого, не соромиться говорити, що була на 100 % наркозалежною. Тим, хто не знав її раніше, важко в це повірити. Зараз вважає себе абсолютно щасливою людиною.

– Щастя – не подарунок долі, треба докладати багато зусиль, аби заслужити його. Я вірю в те, що у кожного з нас є своє призначення. І вірю, що кожна людина народжується талановитою. І коли ти помітив чийсь талант, навіть якщо це чужа тобі людина – не ігноруй. Допомогти творчій людині вчасно реалізувати свій талант — це як невідкладна медична допомога хворому – ти або рятуєш життя людини, або ламаєш його. І якби була можливість звернутися до усіх на світі батьків, я сказала б їм: просто зараз подивіться на свою дитину інакше, роздивіться її прагнення, її бажання, допоможіть, почуйте, підтримайте, і зробите своє чадо щасливим.

Схожі матеріали: