Гребінківська гімназія зібрала випускників через півстоліття

Півстолітній шлях пройдено немарно. А що не встигли – в наступні 50 років наверстаємо, – домовилися однокласники

Гребінківська гімназія зібрала випускників через півстоліття

«Не сумуй, моя юносте сива,
Не спинити нам плину ріки.
Прожили ми і важко, й щасливо,
Що відміряла доля, роки…».

Ці слова прозвучали під час зустрічі випускників першого в історії Гребінківської школи-гімназії №3 11 класу.

Ті, для кого шкільний дзвінок пролунав востаннє далекого 1963 року, прийшли до рідної школи в суботу 1 червня. Приїхали з усієї Полтавщини, Чернігова, російського Курська. Посивілі однокласники впізнавали одне одного, раділи і сміялися, мов діти. Вони того дня знову були такими ж безтурботними життєрадісними школярами, на мить забувши про тягар прожитого. За 50 років було чимало не тільки родинних здобутків, кар’єрних злетів, а й болючих утрат.

- Ми прийшли у 8-й клас: половина з села, половина – городські баришні, – розповідає організаторка зустрічі, одна з випускниць 1963 року Галина Бондаренко. – Наш клас був дуже дружний. Класний керівник Микола Михайлович Немлій любив нас, як батько.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Гребінчани стали лауреатами VІ Всеукраїнської виставки-фестивалю «Обдаровані діти України»

Однокласники, наобіймавшись та нащебетавшись, заходять у рідну школу. У їхніх очах бринять сльози, адже це ті самі коридори, класи, які ще, може, пам’ятають їхні юні кроки.

- Мені досі сняться ці східці, як я ними підіймаюся до класу, – каже Тамара Трипольська (в дівоцтві Товстенко).

- А я директору колись кажу: «У коридорі треба дзеркало зняти». А він: «Чого? Розбили?!». «Та ні, раніше в нього було як гляну – така гарна, а тепер…», – сміється Галина Бондаренко.

Випуск 1963 року особливий тим, що ці учні були першими в Радянському Союзі, кому запровадили виробниче навчання. Тому й навчалися 11 років. Зате випускники виходили у світ зі здобутою професією і згодом могли працювати на рівні з дорослими. Спеціальностей було багато: токарі, слюсарі, будівельники, робітники на залізниці… Школярки навіть проходили курси піонервожатих.

- Я з 1972 року живу в місті Желєзногорськ Курської області, – розповідає «ювіляр» Олександр Прудь. – Гребінку не забуду ніколи. Тутешнім учителям – ціни немає, багато чого навчили. Коли працюю на дачі, то сусіди дивуються: звідки я все робити вмію? Вчителі вкладали в нас свої знання, сили, щоб ми були розумними, сміливими, справедливими. Може, перестаралися, що ми такі чесні?

- Оце ми їздили в Київ на екскурсію по музеях. Це я, ось Ніна Дорошенко, Люда Медведенко! – однокласники буквально прикипіли до пожовклих знімків, з яких усміхалися їхнє дитинство та юність.

«Учні» порозсідалися за парти, почали жартувати, кому першим іти до дошки. Згадали тих однокласників, які вже пішли за вічну межу. Серед них письменник Петро Кириченко, Михайло Омельченко, Іван Головко та інші.

Відповідати з місця чи біля дошки довелося всім. Кожен із однокласників витримав іспит.

- Маю вдома корову, работаємо до пота ліца…

- А в мене троє дітей і троє онуків, правнуків ще немає. Мала все, а тепер ні корови, ні свині, тільки фото президента на стіні!..

- Я сина меншого недавно женила. З хазяйства тільки собака та семеро курей. Ми всі звикли до землі, і нікуди від цього не дінемося.

- Добре, що через 50 років є ще з ким зустрітися. Є ще однокласники і можна одне одного побачити. Хоча у кожного за плечима непросте життя, бо наше покоління потрапило у період змін. Але ж цікавий час був!

Згадували і про те, хто в кого у класі закохувався, як хлопчаки дражнили дівчат:

- Ми з Валею Левченко сиділи за першим столом у фізкабінеті, а Сашко Прудь і Миша Омельченко – за другим. Вони нам коси позв’язують, а потім сидять і впираються в лаву ногою, щоб ми попадали. Та якось уперлися не в нашу лаву, а в планку свого стола. І так посунули, що в Миші Омельченка підошва від черевика відірвалася. А тоді Микола Михайлович дав дротину й прикрутили її, щоб міг додому дійти.

Зустріч з дитинством продовжилася поза межами школи-гімназії. Випускники-ювіляри мали нагоду ще раз згадати минуле та побажати одне одному найміцнішого здоров’я.

- Півстолітній шлях пройдено немарно. А що не встигли – в наступні 50 років наверстаємо, – домовилися однокласники.