|
31.03.2015 На Полтавщині фермер врятував від смерті коней, які тепер лікують дітей
| ||
 Вісім років поспіль у Лубнах діє кінно-спортивний клуб «Замкова гора». Його ідейний батько, засновник, голова, тренер-наїздник і доглядач тварин в одній особі, місцевий житель Олександр Івахненко відкрив заклад заради дітей із вадами розвитку.За його словами, в цій школі завдяки іпотерапії успішно проходять реабілітацію діти і навіть дорослі чи не з найскладнішими фізичними і психічними розладами. 43-річний лубенчанин вперше сів на коня 33 роки тому. З того часу, каже, не уявляє життя без цих тварин. Багато літ вчився верховій їзді, тепер сам став тренером. Чому обрав для себе цей шлях, та як саме тварини лікують людей, чоловік поділився з нашим журналістом. – До мене сюди щодня приходять діти і дорослі, різного віку люди, різних професій. Пенсіонери місцеві узагалі тут постійні відвідувачі. Я їм навіть лавку поставив. Вони приходять і дивляться, як я об’їжджаю коней, як вони пасуться. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Пирятинські програмісти створили альтернативу російським соцмережам Проводжу екскурсії, розповідаю про коней, про цю місцевість, про конярство. Конкуру я вчився вісім років (конкур – один із найбільш видовищних видів кінного спорту, який потребує високої майстерності в управлінні конем для подолання перешкод. – Авт.), перед цим дев’ять років їздив на качалках. І досі вчуся. Якто кажуть, досконалості немає меж. – А коли і чому у Вас виникло бажання лікувати людей саме за допомогою коней? Був якийсь випадок особливий у вашому житті? – У кожної людини є бажання, мрії і таланти. Я сам інвалід, не один рік уже «на групі». Розумію всю природу тих реалій, у яких ми живемо, адже й здорові люди не дужето цікавлять нашу правлячу верхівку, що вже говорити про інвалідів. І я чудово розумію, що я нікому в цій країні не потрібен окрім своїх найближчих. От так само думає кожен інвалід. А ви уявіть, що відчувають діти із вадами розвитку, що коїться в їхніх душах? А коли ці діти приходять сюди, разом із іншими, такими ж, як вони, то не відчувають, що чимось відрізняються від здорових однолітків. Тут усі рівні. До мене потрапляють різні діти, з різними долями. Бували й такі, що прагнули… самогубства. Коні всіх лікують, заспокоюють. Тому я й вирішив допомагати таким людям. – Можливо коні якимось чином відчувають людський біль? – Це одні з найрозумніших істот, які знаходяться поруч з людиною. Вони не просто відчувають біль, достатньо лише погладити коня, сісти верхи і тварина тої ж миті знатиме, хто ти є. Коні відчувають усе, що відчуваєш ти, коня не обдуриш. Часто кажуть, що коні дуже вірні тварини. Це неправда. Як ти ставишся до нього, так і він буде себе поводити з тобою. – Знаю, що віднедавна тут займаються з тваринами і діти – переселенці зі Сходу. – Привозять екскурсії звідусіль. Я нікому не відмовляю. А є дітки з Донецька і Маріуполя, чиї родини оселилися в Лубнах. Вони тепер приходять до мене постійно. Ви б бачили їхні очі! Таке враження, що це очі глибоко дорослих людей. Вони вчаться їздити, спілкуються з іншими дітьми, які сюди приходять, пораються біля коней. Кашу варимо. – Скільки Вашому наймолодшому учневі? – Наймолодшому – п’ять років. Це мій син. Для нього підростає жеребець, фактично його одноліток. Планую, якщо усе вийде, коли їм обом буде по дев’ять років – виступлять на змаганнях. «Більшу частину своїх улюбленців я купив на кінних заводах… Їм виносили вирок – м’ясокомбінат»  – Скільки у Вашому клубі коней? – Від самого початку і на сьогодні маю дев’ять голів. Це українська верхова і тракененська верхова. Ці породи виступають на змаганнях по усьому світу. Більшу частину своїх улюбленців я купив на кінних заводах, рятуючи їх від смерті. Їм виносили вирок – м’ясокомбінат. Я забирав їх у страшному стані. Іноді ці тварини на вигляд були просто кістками, обтягнутими шкірою. Страшне видовище. Без сліз на таке дивитися було неможливо. Деяким ми робили надскладні операції, виходжували, лікували. І в результаті тепер фактично всі вони мають титули, отримані на обласних і всеукраїнських змаганнях. І найголовніше – тепер лікують нас. – Чому кінні заводи доводять коней до такого стану, що потім віддають їх на ковбасу? – Це держава наша доводить до такого стану кінні заводи. До коней ніколи не піде працювати людина, яка не любить цих тварин. Конярство – це одна з популярних галузей в усьому цивілізованому світі. От тільки у нас цього не розуміють. Я не знаю, при якій владі в нашій державі підтримували цю галузь. З кожним роком все більше руйнують і вирізають. Особисто я знаю лише близько шести кінних заводів та кінноспортивних шкіл, колись державного і навіть всесоюзного значення в Україні, які знищили протягом минулого року. А ті заклади, які ще хоч якось жевріють, тримаються на голому ентузіазмі фанатів своєї справи. Цього року ми не знаємо, чи будуть якісь кінні змагання в Україні взагалі. Немає такої людини, яка б не хотіла жити, людина вмиратиме і за волосину хапатиметься, щоб вижити, а чим гірші тварини? Колись ми залежали від коней, бо то був наш живий транспорт. А тепер коні залежать від нас. І сьогодні, на жаль, кінь живе стільки, скільки відміряє йому господар. – А дорого утримувати такий заклад? – На сьогодні тюк сіна коштує 25 гривень. А мені вранці і ввечері треба дев’ять тавких тюків. Плюс п’ять тюків соломи. Вранці даю сіно і овес. Соломою підстилаю. В обід – сіно. На вечір – сіно і запарюю кашу з перебитого ячменю, кукурудзи, додаю овес, висівки, макуху і моркву. Порахуйте по нинішнім цінам. Але ж для того, щоб від коня щось вимагати, його треба годувати. Є знайомі фермери, які трохи дешевше продають корми. Але ж однаково за доставку треба платити. – Місцева влада якось допомагає, адже справа, якою ви займаєтесь, дійсно благородна? – Ми живемо в такій країні, де у кожного в хаті своя біда. І ти зі своїми клопотами нікому, крім себе самого, не потрібен. Але ж коням не поясниш, що у тебе немає грошей. Я можу бути голодним, але їх погодувати зобов’язаний. Оця стайня – практично мій дім. Я тут днюю і ночую. Колись тут було училище, яке свого часу згоріло. Я відремонтував його і зробив стайню. Випросив це приміщення вісім років тому для відкриття громадської спортивної неприбуткової районноміської організації. Я не беру грошей із тих діток, які фактично тут вчаться ходити чи говорити у свої 10, 15 і навіть 20 років. Як я, будучи інвалідом і маючи таку ж мізерну пенсію, візьму гривню з такого самого інваліда, та ще й малолітнього? А от держава з мене бере гроші спокійнісінько. Дивом дивуюся, як я хоч за повітря не плачу. От мене завжди аж коробить, коли якісь чиновники звітують про проведені заходи до дня інваліда. Яке може бути свято в інваліда? Що влада дала інвалідам? Свято – коли отих дітей привозять сюди… Тоді і у мене свято, і в них. Схожі матеріали: | ||
| ||
| Всього коментарів: 1 | ||||||||||||||||||||||||||
| ||||||||||||||||||||||||||
0
