Полтавка стала моделлю для «Mercedes-Benz» і переїхала до Японії

Минулого тижня Президент України Петро Порошенко відвідав Японію і зустрівся з українцями, які живуть і працюють там. Серед української діаспори була і наша землячка. Вікторія Верескун — громадянка України, яка 10 років живе в Японії. У 2006 її запросили туди працювати.

Але крім роботи, в країні сакури та самураїв лубенка зустріла свою долю і народила двох доньок. А ще за тисячі кілометрів від рідної землі стала справжнім патріотом і разом з іншими земляками активно пропагує в Токіо все українське

Вікторія Верескун виросла в Лубнах. Вивчилась на режисера у Гадяцькому училищі культури, займалась хореографією. Під час одного з виступів у Києві її помітили представники японської делегації, які шукали моделей для мотор­шоу «Mercedes-Benz». За тиждень 20­-річна лубенчанка вперше поїхала за кордон – у місто Йокогама.

— Рідні були не проти, але шоковані. Все, що я знала про цю країну — суші, самурай, сакура, кімоно… Мама переживала, але підтримала мій вибір. Заспокоїлась, коли я почала присилати фотографії і вона побачила, що у мене все добре. Потім вона потоваришувала з моїми босами і остаточно позбулася переживань, — розповідає Вікторія. – Я спала тоді 3-­4 години на добу, працювала, не покладаючи рук. Але це була молодість, я не відчувала втоми. Був величезний приплив енергії і велике бажання працювати. Я дуже люблю машини і просто закохалася в «мерседеси». Тому робота приносила величезне задоволення. І Японія була для мене справжнім раєм, дуже цікавою.

Японцям дуже подобаються українки. Але недарма кажуть – довіряй, та перевіряй. Іноземні роботодавці залишали гроші на відкритому місці, вели постійне відеоспостереження. Усе, що дівчата приховували чи брехали, потім все одно з’ясовувалось. У цьому плані я дуже позитивно себе зарекомендувала. Тому з шістьох дівчат, які працювали перші півроку, повторно взяли на роботу тільки мене. Я дуже пишалась цим.

 

У Японії всього близько двохсот українців

Коли Вікторія приїхала до Японії, більшість друзів самі по собі «відсіялись». Залишилось тільки кілька людей, з якими лубенчанка підтримує дружні стосунки. Звикання до нового життя було складним і довготривалим.

— Японську мову, скільки не вчи, таке враження, що ти ніколи її не вивчиш. Спілкуюсь нею добре, але хочеться розвиватися. Пишу всього двома алфавітами. Кандзі ще не опанувала. Але я, мабуть, просто втомилася від японської мови. Через 5 років життя в Йокогамі, почала бачити сни японською. Потім тут з’явились друзі різних національностей. Я почала спілкуватись англійською і забувати українську. Дуже через це переживала. Було соромно перед своєю мамою. Пишу їй листа і не знаходжу потрібних українських слів, — згадує Вікторія. — У цей час я дізналась про спілку українців в Японії «Краяни», що існує вже 15 років. Спочатку це було просто спілкування в Інтернеті, потім почались зустрічі й все переросло в організацію. Нас по всій Японії трішки більше двохсот. Дуже маленька громада, бо тут майже неможливо перебувати нелегально. Україна поєднала нас тут. Живучи на Батьківщині, я патріотом не була. А тут стала.
 

Спілка українців в Японії «Краяни» організувала в Токіо українську недільну школу. Зараз тут навчають 27 дітей. Щонеділі в школу з’їжджаються українці з різних міст. Вікторія теж долає двохгодинну дорогу, щоб поспілкуватися зі своєю великою родиною земляків, навчити дітей мови, традицій, щоб ті не забули своє коріння, допомогти з організацією щорічного фестивалю української культури.

— Ми влаштовуємо свята, займаємось традиційною творчістю – це писанки, ляльки-мотанки, вишивки. Малюємо натюрморти, вчимо сценічну і українську мову. Нещодавно почали пекти чорний хліб. Солод замовляємо в Україні. І вишиванки, - радіє Вікторія. - Раз на рік ми влаштовуємо український фестиваль. У листопаді цього року буде вже третій. Також організовуємо акції на підтримку українців і парад вишиванок. Для нас перекривали один із кварталів Токіо,українці з’їхались з усієї Японії. Ми співали українські пісні, були всі вдягнені в національний одяг. Настрій був таким піднесеним, що не могли до вечора розійтися! Також потужно відсвяткували Різдво (орендували окреме приміщення): з кутею, дідухом, вертепом, українським посудом, рушниками, картинами, українськими піснями. Протягом 3-х тижнів нас відвідало 2 тисячі японців, які зацікавились українською культурою. В Україні є японський центр, а в Японії українського немає.Тому ми мріємо про свій культурний центр.
 

Усе це ми робимо власними силами, щоб познайомити японців з Україною. Бо коли ми кажемо, звідки родом, вони запитують: «Це Уругвай?». Або порівнюють з Росією. Мабуть, саме з цього моменту ми і стали патріотами.

Після Майдану та початку війни на Сході, про Україну в Японії стали знати більше. Біда згуртувала маленьку діаспору ще дужче. Багато їхніх друзів і рідних стали на захист України. Тому «Краяни» почали збирати кошти на підтримку земляків. Востаннє у військовий госпіталь під Києвом відвозили медикаменти, остерігаючись, що гроші можуть «піти наліво».

Чоловік робив пропозицію зі словником в руках

З чоловіком­-японцем Вікторія познайомилась на подвійному побаченні ще під час першого візиту до Японії. Але спочатку вони просто товаришували.

— В Україні у мене були довготривалі, серйозні стосунки з хлопцем. Коли я після першої поїздки повернулася з Японії, мій майбутній чоловік Акіра приїхав в Україну, подивився Київ і в останній день свого перебування попросив звести його з моєю мамою. Ми влаштували вечерю і він… попросив моєї руки зі словником в руках. Шокована і мама, і я, бо ми ж просто дружили. Але мама була не проти і сказала, щоб самі вирішували. З українським хлопцем не склалося. І коли я вдруге поїхала до Японії, наші стосунки з дружніх переросли в більш романтичні, — згадує Вікторія. – Акіра дуже приємний у спілкуванні, добрий, прораховує все наперед. Такий здоровий підхід до життя мене, мабуть, і спокусив. Як казала мама, треба виходити заміж так, щоб тебе дужче любили, а не ти. Такий чоловік буде більше цінувати. І я, мабуть, маму вперше в житті послухала. Хоча я ще не розуміла, як буде складно після заміжжя. Дуже хотілось в Україну, японської ще не знала, важко було спілкуватися. Розмовляли англійською або малювали на папері. Вмикала телевізор і нічого не розуміла. Заходила на кухню і не знала, як готувати з японських продуктів. Напруга величезна була перший рік. Романтика романтикою, але спільне життя це зовсім інше.

Весілля святкували в Лубнах. Вікторія дуже хотіла, щоб діти народились у шлюбі, благословенному на небесах. Тому майбутній чоловік прийняв православну віру. Хрестили його мама та дядько Вікторії за 2 дні до весілля. Вінчались у Мгарському монастирі в травні, а розписались ще 26 січня, на день народження бабусі нареченої.

— Весілля було в національному стилі, але скромним, на 20 осіб. З них семеро японців. Через мовний бар’єр напруги було більше, ніж веселощів. Тоді ми пробули в Україні тиждень, — розповідає Вікторія. — Коли японці ходили по базарній площі, це був фурор для Лубен. А я все переживала, щоб з ними нічого не сталося, щоб їх ніхто не обікрав. Жили вони в готелі «Лубни». Мені було складно пояснити їм, чому там немає гарячої води. Але місто їм дуже сподобалось. У захваті були від наших машин, Мгарського монастиря, національної кухні. В останній день перед поверненням в Японію, ми зупинились у Києві і наші іноземні гості відвідали японські ресторани столиці. Відкрили для себе зовсім нову японську кухню. Звісно, смак не той, але українські корективи в цій їжі їм сподобались. Хоча проблеми зі шлунком дали про себе знати. А українська горілка просто їх скосила. Мій чоловік після 50 грамів не ходив ногами. Отакі слабкі ті самураї – не для нашої горілки. До речі, їхнє саке схоже на бражку з неприємним запахом і п’ють його теплим.
 

На час освідчення Акірі було 26 років, а японці, за словами Вікторії, в такому віці не одружуються. Ближче до сорока лише починають шукати собі другу половинку. Тому батьки чоловіка спочатку дуже насторожено сприйняли новину про весілля з українкою. Але зараз у лубенчанки дуже близькі стосунки з ними.

— Я дуже зблизилась з його мамою, ми говоримо на різні теми. Хоча японки емоції тримають у собі і їм дуже складно висловлювати свою думку. А тато Акіри дає мені батьківську любов, якої так не вистачає, коли ти далеко від рідних.

Зараз Акіра та Вікі, як її називають японці, виховують двох доньок – Луну та Селіну. Їм 8 і 4 роки відповідно. Старша вже вчиться в 3 класі. Тут перший дзвоник у квітні – навчання починається разом з цвітінням сакури, до чого й досі не може звикнути лубенчанка.

Діти беруть приклад з мами і змалечку працюють моделями, заробляючи собі на солодощі. Зовні дівчатка схожі на японок, але від місцевих дітей дуже відрізняються — українські гени дали про себе знати і в інтернаціональній родині підростають такі собі українські японки.

У Японії у Вікторії з’явилась не тільки родина, а й краща подруга – тезка з с.Вовчик Лубенського району. Коли одночасно навчались в училищі, не товаришували. А зустрівшись за тисячі кілометрів від рідної землі, дуже зблизились і разом виступають.
 

«Звикнути до землетрусів неможливо»

Йокогама – місто з 6-­мільйонним населенням, недалеко від Токіо. До речі, вже 55 років це місто-­побратим Одеси – дружать портами. Родина живе у дуже мальовничому і спокійному районі, де можна тримати домашню тварину (у Японії не всюди можна мати домашніх улюбленців).

— У Токіо шалений ритм життя. Тому Йокогама мені більше подобається і люди тут чудові. У нас йоркширський тер’єр Мері (від «Мері крістмас»), якого Акіра подарував мені на Різдво після весілля, щоб я тоді з глузду не з’їхала, сидячи вдома сама і чекаючи чоловіка з роботи. Квартиру винаймаємо, житло коштує мільйони. Взяти кредит можна тільки до 45 років. У нас­-то ще вік дозволяє. Купити будинок з двома кімнатами можна, але вони такі маленькі, некомфортні, хоча розраховані на те, щоб витримати 7-­бальний землетрус. Їх просто дуже сильно хитає. У 2011 році був дуже сильний землетрус – 6-7 балів. У моєму житті перший. Я була вагітна другою дитиною і подумала, що тут і настане мій кінець. Я не могла відчинити двері, бо не вдавалося навіть вхопитися за ручку. Землетруси бувають двох видів: одинарний поштовх і хвилеподібні. До хвилеподібних я вже звикла, про них попереджають по телевізору. У такій ситуації якось групуєшся, морально готуєшся. Хоча дуже страшно і звикнути до цього неможливо. Але мій чоловік спить і навіть не прокидається, — ділиться Вікторія.

— Він дуже морально мене підтримував, бо я не спала і дуже близько до серця приймала все, що відбувається в Україні. Через постійний стрес Акіра навіть почав забороняти дивитись українські новини. Він замовив українські книги і перестав зі мною спілкуватись російською. Тепер українською він гарно читає, пише, але розмовляє повільно. Завжди питає: «Чому ви так швидко говорите?!». Діти з мамою теж спілкуються українською, — каже Вікторія.

У японсько-­українській сім’ї вдається поєднувати різні національні традиції. Вікторія збирає автентичний український одяг. А ще з земляками відвідує православну церкву в Токіо, де служить священник­-американець з українським корінням, який дуже вболіває за Україну.

— По буднях працюю у магазині з іншими українками (продаємо українські цукерки – замовляємо їх на Батьківщині), всі мами. А дитсадок тільки до 14 год. відкритий, тому ми працюємо погодинно. Два рази на місяць виступаю на сцені – не можу без неї. Ми з українськими дівчатами­-хореографами об’єдналися, у нас є програма англійською та японською мовами. Нещодавно ставили мюзикл «Чикаго». Так що я тут байдики не б’ю. Багато хто вважає, що я шикарно живу, купаюся в грошах... Але тут дуже важко фінансово забезпечити себе, все дорого, великі податки. І я використовую будь­-яку можливість, щоб заробити, — запевняє Вікторія.

Разом з «Краянами» познайомилась з Президентом України

— Нашій спілці українців в Японії «Краяни» дуже хочеться про себе потужно заявити, щоб нас нарешті почули і про нас дізнались. І завдяки візиту Петра Порошенка до Токіо нам вдалося це зробити. Хоча ми не вірили, що познайомимось з нашим Президентом. Питань до нього було дуже багато. Але нам дали всього 15 хвилин і нас було п’ятнадцять. У першу чергу, ми попросили матеріально підтримати нашу організацію, оскільки оренду приміщення ми оплачуємо на кілька років наперед. А це дуже велика сума. Нам складно втриматись на ногах самотужки, бо нас дуже мало. Крім того, просили допомогти українському посольству в Японії, бо воно настільки бідне, що і хоче допомогти, але може тільки «поплескати по спині» і сказати «Працюйте». Петро Порошенко пообіцяв нам допомогти, —розповіла Вікторія.

Україні є чому повчитися в Японії

— Україні варто брати приклад з Японії найперше в екологічних питаннях. Змалечку японців вчать розділяти сміття. У мене на кухні 5 контейнерів. І на вулицях ніхто не смітить. В Японії енергію не виробляють, а беруть природнім шляхом. Майже на кожному даху є сонячна батарея. У нас тільки кондиціонери, немає системи опалення. Газом майже не користуються, бо в більшості квартир все на електриці. В Японії думають про майбутні покоління. А українці більше живуть одним днем. Але японці не навчились любити. Вони думають головою, а наші люди більше серцем, почуттями живуть. У цьому, я думаю, українці теж повинні взяти приклад в японців – навчитись мислити тверезо.

• Грант від Японії дістався Лубенському дитячому соціально-реабілітаційному центру «Надія»
• Японці вмонтували в комп'ютерну мишу вимірника рівня стресу
• Гребінківські міліціонери затримали полтавчанина, який підозрюється в умисному пошкодженні залізничного майна
• Хокеїсти Гребінківського "Локомотиву" відкрили сезон (фото)
• На вихідних відбулися перші льодові баталії Чемпіонату Полтавської області (ФОТО) (ВІДЕО)