Родина гребінчан знайшла собі донечок у полтавському дитячому притулку

Мамою й татом Олену та Віктора дівчата почали називати самі

42-річна Олена та 44-річний Віктор із села Корніївка Гребінківського району прожили у шлюбі 24 роки, мають уже дорослого успішного сина.

Цього року чекають на онуків, але вони вирішили знову стати батьками. За п’ять місяців після прийняття такого серйозного рішення їхня родина поповнилася двома дівчатками. Ми дізналися про подробиці життя щасливої родини

– Якщо у світі є добро, значить хтось його робить. І якщо не ми, то хто, – усміхається подружжя. – Ми разом уже майже чверть століття, довіряємо одне-одному, впевнені в собі, знаємо, чого хочемо від життя. Тому й вирішили всиновити дітей, – говорить Віктор Вовк.

За словами дружини Олени, ідея узяти в родину дітей належить саме чоловікові. Озвучив він її у січні цього року. Обговорили, і виявилося, що обоє цього хочуть. У березні подружжя вже напевно знало, кого пустять у сім’ю, а в травні в їхньому будинку вже щебетали двоє дівчаток.

«Рідні від них відмовилися, значить, єдина їхня рідня – це ми»

– Меншій, Поліні – 7 років, Олександрі скоро виповниться десять. Цих дівчаток ми знайшли на сайті одного з полтавських притулків. Батьків цих дітей позбавили батьківських прав. Рідні від них відмовилися, значить, єдина їхня рідня – це ми.

Процедурою усиновлення залишились незадоволені, кажуть чоловік та дружина. Після неї лишився неприємний післясмак. Але ті, хто зважуються на подібний крок, мають завчасно бути готовими до труднощів.

– Життя – це не яскрава прогулянка. Завжди є якісь складнощі. Головне те, як ти до цього ставишся сам, і як ставиться до цього той, хто йде з тобою поряд. Ми з чоловіком подали заяву на шлюб через чотири дні після знайомства. Для прийняття такого важливого рішення нам із ним вистачило кілька днів. І за 24 роки спільного життя ми не пошкодували про своє рішення. Переконані, що так буде і в цьому випадку.

Стосовно притулку, де цілий рік проживали їхні майбутні діти, новоспечені батьки мають двояке враження. З одного боку, у закладі затишно і, на перший погляд, комфортно, діти одягнені, взуті та чисті, але не все так чудово, як може здаватися, говорить Олена Анатоліївна.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: На полтавщині читачі масово звільняють свої бібліотеки від російської літератури

– Спілкуючись із нашими дівчатами, ми зрозуміли, що до усиновлення дітей у закладі фактично ніхто не готує. Їх годують, одягають, дають якісь ази науки і все, на цьому опіка держави закінчується. Виходить, якщо немає рідних, ти нікому не потрібен у цій країні. І твій внутрішній стан нікого не цікавить.

Але і рівень знань обох їхніх донечок бажає кращого, зізнаються батьки. Поліна пішла до другого класу, Саша – до четвертого, упущені моменти в навчанні дівчат надолужують разом. Кажуть, що успішно.

– Поліна спочатку взагалі відмовлялася читати. Як виявилося, вона не знала цілого ряду літер. За три місяці ми виправили ситуацію і дитина пішла до школи, уміючи гарно читати, рахувати, писати, і навіть вивчила табличку множення. Зі старшою трохи складніша ситуація, бо упущено досить тривалий час розвитку. Вона в четвертому класі має рівень знань другого класу. І ми вважаємо, що це вина не лише їхніх біологічних батьків, а й учителів тої школи, де вчилися наші діти. Значить, будемо плідно працювати і допоможемо дитині. Це наша задача. Головне, що дівчата активні та веселі. Вони легко йдуть на контакт. До школи їм подобається ходити, однокласники ставляться до них дружньо, – говорить мама Олена.

Тато додає, що не менш важливо в адаптації таких дітей формування їхнього світогляду. Перш, ніж вимагати від них якихось результатів у навчанні чи позакласній діяльності, треба їм щось дати.

Мамою й татом Олену та Віктора дівчата почали називати самі

– Якихось особливих талантів ми у них поки не виявили. Але ж кожна дитина шукає себе у цьому світі. І задача батьків — допомогти, можливо підштовхнути, порадити, спрямувати. Найголовніше – дівчата мають знати, що їх люблять, що у них вірять, що вони потрібні. До цього часу, можна сказати, Поліна і Саша мало бачили позитиву. Перше, що ми зробили – повезли їх на море. Те, що дівчатка були щасливі – це м’яко сказано. Цих дітей покинули. Зараз ми маємо взаємну привязанність, ми маємо гарний зв’язок.

Мамою й татом Олену та Віктора дівчата самі почали називати. На минулому дітей у родині ніхто не акцентує увагу.

– Те, що було, треба пам’ятати, але не варто зациклюватися на поганому, – переконана мама Олена.

– Кожна людина в певних обставинах, у певних ситуаціях є незахищеною, безпорадною, беззахисною. Тому підтримка близьких людей – це найголовніше в житті. З підтримкою і розумінням можна здолати будьщо. Про біологічних батьків наших дівчат ми знаємо все. Про умови, в яких їм довелося жити. Але у нашій родині порядок в усьому. Ми любимо затишок і красу. Дівчатам це подобається. І я гадаю, до хорошого звикнути не складно.

Кожна людина в цьому світі заслуговує на шанс, впевнений Віктор Анатолійович. Але такі його погляди на життя і їхнє з дружиною рішення всиновити дітей підтримали й зрозуміли далеко навіть не усі рідні, що вже казати про коло друзів.

– Є частина оточення, яких здивувало наше рішення. Люди були ним навіть шоковані, бо це ж треба міняти щось у житті, бо це клопіт. То виходить, і ми свого часу були для батьків клопотом? Але є частина друзів і рідних, які нас підтримали морально і навіть матеріально. Самі ми вже маємо чудовий досвід батьківства, нашому синові 23 роки. Він закінчив з відзнаками школу, технікум і Аграрну академію, уже самостійний і успішний чоловік. Головне, що до нашого рішення всиновити дітей він поставився спокійно і з розумінням. Отже, ми виховали його гарною людиною.

З фінансовою стороною родина теж не бачить проблем. Олена та Віктор підприємці, крім того, займаються господарством, майструють, до життя підходять творчо.

– Чоловік у мене майстер з великої літери. Не можу назвати чогось, щоб він не зміг зробити власними руками. Маємо вдома теплицю, вирощуємо фрукти, овочі, ягоди. Любимо природу, мандруємо, маємо активну громадську позицію і будемо у такому ж стилі виховувати донечок.

Справжнє щастя приходить до людини тоді, коли вона усвідомлює поняття – жити для себе. Не так, як правильно, бо так вважає хтось, не в ключі того, що скажуть люди, не на публіку, а дійсно для себе, бо так хочеш ти, бо це твоє рішення, твоє життя, – говорить подружжя.

– Перш, ніж зробити в житті якийсь крок, ми завжди пригадуємо слова Ліни Костенко: «Життя пройде, немов вода, і відцвіте, немов вишнева гілка… в житті одна помилка – не біда, біда, коли усе життя — помилка.» І одразу знаємо, робити той крок чи ні. Не варто щось ускладнювати, треба просто хотіти жити. Треба просто любити життя.

www.gazeta-ptk.org.ua

Схожі матеріали: