Сьогодні полтавці зустрічають Старий Новий рік та вітають Василів

За народнім віруванням дівчата щастя не приносять — тільки хлопці, а тому й посівати дівчатам не годиться

Сьогодні гребінчани зустрічають Старий Новий рік та вітають Василів

Сьогодні українці святкують кілька свят. Перше – свято на честь Василія Великого, архиєпископа Кесарії Кападокійської, що в Малій Азії.

Церковні джерела характеризують його як аскета, богослова і вченого, автора кодексу чернечого життя. Також Василія Великого вважали покровителем землеробства, і саме тому цього дня основною обрядовою дією було засівання осель збіжжям.

За церковними календарем 14-го січня також відзначають свято Обрізання Господнього. Саме тоді, згідно церковних джерел, за єврейським звичаєм відбувся обряд обрізання Ісуса Христа, після якого дитині і дали ім’я, провіщене ще архангелом Гавриїлом в день передання благої вісті Діві Марії — Ісус.

І нарешті, 14 січня – також перший день Нового року за старим стилем. Переддень Нового року своєю обрядовістю нагадував переддень Різдва та в народі називався Щедрим Вечором, що пов’язано зі звичаєм готувати багатий святковий стіл, який обов’язково прикрашали скоромні страви. На Новий рік, як і на Різдво, носили «вечерю», але Цього разу не родичам і знайомим, а лише сільській бабі-повитусі.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: На Полтавщине Старый Новый год: традиционное угощение

Характерною прикметою новорічного свята в Україні було й щедрування — давній народний звичай церемоніальних обходів хат із побажанням щастя членам сім’ї та розквіту господарства. На відміну від колядування, обряд щедрування завжди був в Україні справді народним, позацерковним та незначною мірою відчув на собі вплив християнської церкви.

Звідси й його радісне, оптимістичне звучання. До кінця XIX ст. обряд щедрування, увібравши в себе національний колорит та менталітет нашого народу, став явищем народної художньої творчості та таким зберігся й до-сьогодні. Далі читайте, як перший день Нового року приходив в оселі українців.

Українське святкування Нового року

«… Ще тільки починає, було, розвиднятися, а тато вже будять мене:

— Вставай, сину, годі спати — пора посівати йти!

Я схоплююся з ліжка, швиденько одягаюся, умиваюся та — за рукавицю дідову, а в ній повно зерна: пшениці, жита, ячменю, вівса, гороху — всього по пригорщі і змішане разом. Це я собі ще звечора приготував, щоб було чим по¬сівати.

— Спочатку вдома посівай, — каже батько, — а потім і до людей підеш!

Я став перед образами, набрав жменю зерна з рукавиці, посівав і приказував: «На щастя, на здоров’я та на Новий Рік, щоб родило краще, як торік — жито, пшениця та всяка пашниця… Дай, Боже!»

— Спасибі тобі, сину, що ти нас обсипав щастям. На ось тобі грош та будь завжди хорош!

Взяв я від батька гріш — перший «дохід» за посівання, поплював на нього і сховав у кишеню — на щастя.

— А тепер можна і до людей, — каже батько, — людям посівати!

І я пішов… Пішов до дядька через дорогу. В двері не стукаю, бож знаю: в цю ніч не замикаються — люди посівальників ждуть. Заходжу до хати, скидаю шапку і відразу ж, з порога:

На Лівобережжі:
Ходить Ілля на Василя,
Носить пугу житяную,
Де замахне — жито росте,
Роди, Боже, жито, пшеницю,
Всяку пашницю;
У полі ядро, а в домі добро,
Дай, Боже!

— Спасибі, племіннику, — каже дядько, — гарно примовляєш. На ось тобі трохи грошей на книжку — та вчися, щоб дурнем не був!

За це я дядькові руку поцілував: такий у нас був звичай. Як я хотів уже йти з хати, то дядина — до мене:

— Чого ж ти, Свириде, вже ідеш? … Сідай на лаві, хай у нашій хаті все добро сідає: кури, гуси, качки, рої та… старости, бож маємо дорослу дівку!
Я сів, а щоб мені сидіти недурно, то дядина медяника дали…»

Так згадує своє перше посівання добродій Свирид Галушка.

Перший посівальник на Новий Рік звичайно буває і першим «полазником» — приносить до хати щастя. За народнім віруванням дівчата щастя не приносять — тільки хлопці, а тому й посівати дівчатам не годиться.

На Слобожанщині першого посівальника господиня просить сісти на порозі — «щоб кури сідали та курчат висиджували».

Зерно після посівальника збирають і віддають курям — «щоб добре неслися», а горох зберігають аж до весни. Весною, коли повилуплюються гусенята, їх «загодовують» цим горохом — «щоб великі росли».

Колись були такі добрі господині, що сміття з хати не виносили від Святого Вечора аж до Нового Року — «щоб не винести з ним і своєї долі». Ранком на Новий Рік те сміття все ж таки виносили і сипали на одну купу в саду; там його підпалювали, воно горіло, і вогонь той мав чудодійну силу — ним обкурювали садові дерева, «щоб ліпше родили». Гуцули стрибають через такий вогонь, примовляючи на врожай.

На західному Поділлі від Різдва до Нового Року хату замітають на дві половини. Частину сміття, що від середини до порога, виносять зразу ж, а те, що від середини до покуття, зберігають до Нового Року. А ранком на Новий Рік те сміття виносять із хати, висипають на воротях і запалюють; коли ж вогонь розгориться, стрибають через нього всі: господар, господиня, діти від найстаршого до найменшого, а після дітей — кінь, корова, вівця, коза, свиня, пес, кіт — всяке створіння, яке є в обійсті — «щоб всяка нечисть на вогні залишилась і в новий рік увійти чистими!»

На Київщині сіном, що було постелене на столі під скатеркою на Святий Вечір, господар перев’язує ранком на Новий Рік овочеві дерева в саду — «щоб нечисть на деревах не заводилась».

Неродючі дерева цього дня «страшать»: стукають сокирою по стовбуру та погрожують зрубати, якщо і далі не будуть родити. Звичайно це роблять діти — брат з сестрою. Сестра — мале дівча — вилазить на грушу чи яблуню і від імені цього дерева «проситься», а брат — хлопчак у татових чоботах та в дідовій шапці, з сокирою в руках — грає роль господаря.

І ось між ними відбувається такий діалог:

— Не рубай мене, буду вже родити.
— Ні, зрубаю. Чому не родило? … Кажи!
— Бійся, Бога, не рубай. Буду родити краще від усіх! — далі проситься плаксивим голосом «дерево».
— Гляди ж, — погрожує сокирою «господар», — як не вродиш цього року, то на той рік зрубаю і спалю!

Після такого «страшення» дерево перев’язують перевеслом. Іноді «для страху» дерево злегка надрубують.

Що віщує перший день нового року?

У перший день Нового Року до всього уважно приглядаються, бо все має віще значення. Стоячи в церкві під час утрені, селянин придивляється, як свічі горять у паникадилі: якщо ґніт палаючої свічки зігнувся гачком — буде врожай цього року; якщо ж ґніт стирчить на свічці, ніби порожній колос на стеблі, — жди неврожаю.

Якщо ніч проти Нового Року тиха і ясна, буде щасливий рік не тільки для людей, а й для худоби

Якщо сонце весело зійде, ввесь рік буде щасливий, а особливо добрий буде врожай садовини.

Якщо іній рясно вкриває всі дерева, буде врожай на збіжжя.

Перед тим, як сісти за стіл обідати, батько синові дає пиріг і каже: «їж, сину, та пам’ятай: якщо тобі трапиться зимою збитися з дороги, то згадай, з чим ти їв на Новий Рік пиріг — і відшукаєш дорогу».

Залежно від вдачі, люди говорять: «Піду до церкви, щоб Господь сподобив цілий рік ходити до храму Божого!» або: «Нап’юся горілки, щоб цілий рік було за що випити!»

«На Новий Рік не годиться пити по одній чарці, а все по дві, щоб старі в парі жили, а молоді собі пару знайшли!» — так промовляють за новорічним обідом, коли гостей приймають.

«Мій батько, царство йому небесне, — згадує Свирид Галушка, — дуже любили вареники. На Новий Рік мама, було, як наварять повну макітру — їж, скільки хочеш!… Ото тато, бувало, перед тим, як узятися до вареників, примовляють: «Вареники-мученики, сиром вам боки набивали, маслом очі заливали, в чавуні кипіли — за нас, грішних, такі муки терпіли!»

Якщо частина неба закрита на Новий Рік хмарами, в тій стороні буде урожай збіжжя — звідти треба сподіватися щастя. Сніг випаде в цей день, — щасливий рік буде.

Перший день нового року — свято Василя. «Мій старший брат був Василь, — згадує Тиміш Степанович Піддубний. — В цей день, було, всі родичі до нього з’їжджалися на обід — веселі то часи були! На столі таке стояло, що тепер і на виставці не побачиш — шинка, ковбаси, всякі припаси… Ех, та що й казати, — було до чого чарку випити та «дай, Боже!» промовити. А по обіді запрягали найкращі коні в «козирки» і з піснями та вигуками їхали «на прогін». Коні-змії не чують під собою ніг — санки летять, як на крилах, тільки сніг вихром розлітається на всі боки»!

«Звичаї нашого народу»
like.te.ua

Схожі матеріали: