 |
Достатньо згадати, що ти оптиміст, щоб найпохмуріший день став трохи яскравішим) |
Маргарита Карабут - жіночий погляд на поезію.
Поети серед нас.
Вони народжуються з прози життя.
Що спонукало Маргариту заговорити поетичними рядками, я побачила так:
Той серпневий ранок був досить теплим і нічим не вирізнявся з-поміж інших літніх світанків, хоча осінь вже наступала на п’яти і дихала прохолодою в шию.
Єдина подія робила його несхожим – прокинулося нове життя.
Чистий аркуш.
Ненаписана книга.
Яким воно буде?
Чи загубиться у вирі того ж таки життя?
Здається, то було так давно…
А вона й досі маленька дівчинка!
Сором’язлива маленька дівчинка, цікава до всього нового і страшенно боязка.
Великими зеленими очима спрагло всотує всесвіт, дрібнесенькими крочками творить свій життєвий маршрут, худорлявими плечима протискається між людської байдужості і тендітним зеленим пагінцем уперто тягнеться до сонця.
Завжди Оптимістка.
І це здорово допомагає. Навіть тоді, коли народився перший вірш – від першого, і як годиться, нещасливого…Лірика стала її новим – іншим – життям.
Про те життя знають тільки «обрані», які щоразу дивуються – ну звідки стільки почуттів у незворушності і зразковості. А відповідь проста: вона крізь призму своїх почуттів пропускає все, що торкається її серця.
Велике місто
У великому місті найбільш відчуваєш самотність,що сичить і шепоче із тріщин усіх і шпарин,
і розгублено всім перехожим заглядує в очі,
ніби загнаний звір зі своєї тюрми-нори.
Поглинає велике місто свідомість. Сутність.
Ти зникаєш. Ти щезла. Немає тебе і все.
Ти пірнаєш у вакуум. На́вколо ли́ше пустка,
що стискає на шиї туге золоте кільце.
Задихаюся в ньому. Беззвучно хапаю повітря,
що розжареним маслом легені заповнює вщент.
Не шкодує нікого байдуже розпечене місто
із холодним, столиким, завжди незнайомим лицем.
Не люблю його світло. Його безкінечний гамір.
Що воно не втихає, вирує навіть вночі.
Знаю, рідним і затишним, ніби обійми, не стане
й не заснути мені на кремезнім його плечі.
І тому я завжди повертаю собі додому.
У маленьке містечко, сповите в вишневий цвіт.
Лише тут, ніби одяг, скидаю одвічну втому,
з головою пірнаю у спогадів ніжний світ.
Ікона
Я плакала... І горошини сліз,супротив всіх неписаних законів,
котилися і падали не вниз,
а прямо в душу, де твоя ікона.
І очевидна в тім моя вина,
що надала тобі такий високий статус,
бо за життя для тебе не змогла
хай не іконою, а хоч ким-небудь стати.
Ну не змогла тебе до себе прихилить,
хоч як би ревно й щиро не молилась...
Нехай дарує тобі небо ТАК любить,
щоби ікона в твоїм серці теж з'явилась!
Художник
Відпустила тебе…А ти знову у сни повертаєші в свої акварелі фарбуєш забуті полотна.
Ти художник од бога, про це ми обоє вже знаєм,
тільки час, як натурщиці, мій був занадто короткий.
Всі картини твої я давно пропустила крізь себе
і твої напівтіні вже вийшли з-під пензля у світ,
як і біль, що гризе монотонно зсередини ребра,
як вуаль, що із погляду впала й розтала, як сніг.
Стільки фарб залишилось незайманим сном на палітрі!
Скільки б нових світів ми зіткали з тобою удвох!
Ти мене, мов картину, наживо залишив без світла,
почепивши важкі гардини в своє вікно.
А моє божевілля спинитись не може й досі…
я хапаюсь за пензлі і фарби – і їх залишив!
Ну який після цього, скажи, ти до біса художник?
Тільки все написать по-новому немає вже сил.
Тож беру акварелі в тремтячі холодні руки
і роблю несміливий невпевнений перший штрих.
Відпустила тебе … і нехай ти у снах ще мучиш,
залишаю тебе в сторінках вже прочитаних книг!
Схожі матеріали:
Блоги є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться.
Точка зору редакції Grebenka.com може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує роль носія
|
|
НАЙБІЛЬШ ЧИТАЄМІ БЛОГИ
|
|
ЕНЦИКЛОПЕДІЯ КОРИСНОГО
|
|
|
|
| ||||
|
|
|
| ||||
|
|
|
|
|
|