Іван Семенович |
Дата: П`ятниця, 09.11.2012, 13:40 | Сообщение # 1 |
| Коли мені виповнилося 80 років, я вирішив, що настав саме час розібрати мій великий власний архів, настав час відд атися спогадам минулих років і подій. Тим більше, що на схилі літ лишився сам у своїй оселі. А взагалі - то я не звик до сентиментів. Хіба що ось на старості років, якто кажуть.
Ми з дружиною прожили в парі довгих 54 роки. Виростили двох синів, вже й внуки дорослі теж створюютьсобі власні род ини, шукають своє сімейне щастя. Ось уже 4 роки як дружина померлаі яживу сам. правду сказати, чимало жінок навггьсамі пропонували мені зійтися їв жити разом, але я не погоджувався. І не тому, що однолюб. Самому важко жити, не стільки фізично,як морально.
Хто залишався сам, той звичайно мене зрозуміє. Але я не міг собі уявити, що чужа людина просто зайде у мій дім і буде жити. Мені здається я не знатиму про що знею й говорити!
І ось я взявся перебирати старі папери, листи, фотографії. Я в свій час був військовим. Ми з родиною часто переїздили з місця на місце. Але завжди возили за собою стоси листів, фотографій, усе, що нагадувало нам про хороші події у житті. А коли вже вийшов у відставку, то ми вирішили повернутися у рідне село, на Гребіновщкну.
Тут обробляли невеличкийгород, посадити чудовий сад. Серед запашних, квітників, котрі залишила мені у спадок дружина, я й почав перебирати старі папери, і ніби подумки повертався у той далекий час. Ось фото з мого босоногого дитинства. Якийсь приїжджий фотограф забрів у наше село, мріючи заробити якусь копійчину. Але грошей тоді у людей майже не було. Селяни розраховувалися хто чим міг, хто яйцями, хто молоком чи куркою.
Мама заплатила за наше з сестрою фото десятком картоплин та п'ятьма яйцями. Моя молодша сестра не хотіла фотографуватися, і як ми її не вмовляли стояла набурмосена. А ще взяла в руки якусь камінину і все намірялася пошпурити нею у того дивного дядька. Сестра не любить це фото, а мені воно піднімає настрій завжди. Адже це наше дитинство, непросте, зовсім не солодке і неспокійне, але таке радісне, безтурботне.
На іншому фото я вже служу в армії. А ось мої листи додому, пожовтілі, написані ще чорнилами або олівцем. Я завжди писав мамі листи, звідусіль де служив, де жив. Якщо не листа, то хоча б телеграму чи листівку їй присилав, щоб вона не хвилювалася.
І ось поміж усім цим дорогоцінним паперовим скарбом я знайшов маленьке фото. Спочатку довго не міг пригадати хто на ньому. Наче не сестра, і не дружина. І раптом мене ніби кип'ятком обшпарило: так це ж Олександра, Шурочка Мітіна з Новосибірська.
Моє перше кохання. Разом з фото лежали і її кілька листів мені, які мама теж чомусь зберегла. Спасибі, мамо! Я перечитав ті листи здається сто разів, не міг отямитися. Вже й ніч спустилася на землю, а я все сиджу в саду і не можу виринути із того озера далеких теплих спогадів. Непомітно промайнула ніч, і вже десь під ранок я вирішив будь що знайти свою Шурочку. Спочатку написав листа за старою адресою, де жила колись Шура. А другого листа у відчаї і безнадії написав у програму "Жди мене" з проханням допомогти старому романтику зустрітися з дорогою людиною.
Важкі дні чекання ярмом лягали на серці. Я старався відволіктися, переробив безліч такої роботи, за яку не брався здається уже сто років. Але спогади не відпускали...
З Шурою ми познайомилися, коли були ще зовсім юними. Щойно закінчилася війна. Я служив у лавах Радянської армії. Нам доводилося багато працювати, адже треба було піднімати країну з руїн. Але я з самого дитинства мріяв бути військовим. Тому після служби поїхав учитися у військове училище у Новосибірськ і навчання було непростим, не все давалося легко, тая будь що прагнув отримати цю освіту і бути справжнім військовим, бути офіцером.
На свята до нас в училище запрошували студенток місцевого педагогічного інституту. На одному з таких балів ми й познайомилися з Олександрою Мітіною, красивою білявою дівчиною з великими блакитними очима та довгою косою.Добавлено (09.11.2012, 12:40) --------------------------------------------- Мене тоді дуже схвилювала та зустріч, ще довго невимовне тепло зігрівало душу при єдиному лиш спомині про дівчину. Зустрічатися часто ми не могли. Але часто писали один одному листи. Товариші з мене дуже кепкували, що я пишу листи не на батьківщину, чи кудись далеко, а дівчині, яка живе десь поряд. Наївні, майже дитячі листи, у них стільки тепла, правди, романтики. Вона надсилаламені засушені квітит а різні листівки, а я - вірші про кохання, які тільки міг знайти у бібліотеці училища.
Коли скінчилося навчання, мимоволі скінчилося й листування, а з ним затухав і вогонь нашого першого кохання. Я поїхав служити у Прибалтику, вона залишалася в Новосибірську, я запрошував її приїхати, але її не відпускали батьки. Так все й закінчилося. Але я, у свої 80 років, почав вірити що все ще почнеться знову...
Кожного дня я чекав листоношу біля воріт. І одного дня таки дочекався омріяної звістки. Я був упевнений, що першим прийде відгук з телепрограми, котра допомагає людям, котрі загубилися, зустрітися. Але яким же було моє здвування, коли лістоноша протятув мені листа зі зворотною адресою: Росія, місто Новосибірськ... Наша листоноша Віра Миколаївна спочатку думала, що мені погано, ая лише згодом зміг промовити бодай слово і заспокоїти її, що зі мною все гаразд, і я навпаки - щасливий!
Листа написала сама Шура. Вона так і живе за тією ж адресою, щоправда вулиця тепер називається по іншому. Вона писала про все своє життя. У неї теж вже дорослі діти. З нею в квартирі живе внучка, котра навчається у тому ж педагогічному інституті. А Шурочка вже сімнадцять років сама, від тоді як поховала чоловіка. Вона дуже зраділа моєму листу і теж дуже розхвилювалася. Внучка порадила їй написати в листі номер телефона, тож майже одразу я зміг навіть почути її голос.
Так відродився наш роман в листах. Отримавши довгожданного листа з далекого краю, я одразу ж повідомив на програму "Жди мене' щр вже знайшов свою Шурочку, щоб не завдавати людям зайвого клопоту.
Я телефонував у далекий Новосибірськ так часто, як тільки міг. Але ми обоє мріяли про зустріч. Попри всі хвилювання, особливо хвилювання наших дітей, ми зустрілися. Я запросив її до себе в Україну, і вона погодилася приїхати.
Я зустрічав ії з квітами в аеропорту, відчував, що ніби помолодшав на сорок років. Я впізнав свою Шурочку за її великими блакитними очима. Радість нашої зустрічі трішки зіпсувала тільки одна фраза яку Шурочка промовила між іншим "Мене вдома чекають". А я лише спитав на коли купувати зворотній квиток. Та вона лише стомлено зітхнула, мовляв, ще поки що не вирішила, і поглянула на мене якимось замріяним поглядом, як тоді у юності. Можливо і не треба буде того квитка...
Р.5. Не хочу називати свого справжнього імені. Моя історія і так наробила галасу у селі, тож не хочу щоб знову піднялася хвиля цікавості. Пишу лише для того, щоб такі як я самотнілкщи вірилиу кохання. І боролися за своє щастя, незважаючи на роки.
|
|
| |