ПИСАРЩИНА — село в Україні, Гребінківському районі Полтавської області. Орган місцевого самоврядування — Григорівська сільська рада.

Село Писарщина знаходиться на березі річки Суха Оржиця, вище за течією на відстані в 3 км розташовано село Саївка, нижче за течією на відстані в 1,5 км розташовано село Григорівка. На річці невелика загата. Поруч проходить залізниця, станція Писарщина в 3-х км.

Населення    161
Площа    2,986 км²
Густота населення    53,92 осіб/км²
Поштовий індекс    37450
Телефонний код    +380 5359
Географічні координати    50°02′35″ пн. ш. 32°22′12″ сх. д.
Середня висота над рівнем моря    109 м
Водойми    Суха Оржиця

Писарщина заснована писарем Лубенського полку Савицьким Степаном Васильовичем (1684- 1751), звідки пішла і назва села.

Посада полкового писаря була вельми поважною, оскільки грамотних людей навіть серед старшини козацької було дуже мало. Степан Васильович був одним із найосвіченіших людей свого часу. Він зробив переклад із польської мови твору Самуїла Твардовського «Wоуnа Dоmowa», написаного у віршованій формі, на російську мову в оповідній формі, назвавши його «Повесть о козацкой з поляками войне, чрез Зиновия Богдана Хмельницкого, гетмана войск Запорожских, точившойся» Цей переклад твору був надрукований в «Летописи событий Самоила Величка».

Степан Васильович займав посаду писаря Лубенського полку з 1714 року до 1738 року. Він мав основну свою маєтність в с. Луговиках Чорнуської сотні і придбав землю на Пирятинщині, де і заснував хутір Писарщина.

Перші відомості про хутір Писарщииу зустрічаються в «Щоденнику» генерального підскарбія Якова Марковича, який був власником маєтності в с. Перервинцях і часто їздив туди із с. Сваркова (біля м. Глухова), де він жив.

В липні 1734 року писав: «Поехал из Лазурок миль 2 до Василькова (с. Городище на честь його власника Василя Леонтійовича Свічки називали Городовасилькове або Василькове), оттоль за милю легкую до писаря полкового Лубенского футорця, где через гребельку на Сухой Оржице переехавши, приехал на обед в Перервинцы».

По «Ревізькій книзі Лубенського полку» за 1740 рік (ревізія - перепис населення і господарств) в хуторі Лубенського писаря налічувалося три сім'ї піших підсусідків (небагатих селян, які не мали ні волів, ні коней, не мали своєї землі, переходили до різних власників землі і обробляли їм землю за домовлену частину врожаю). В 1753 році тут налічувалося уже 11 сімей.

У кінці свого життя свої маєтності він поділив між двома своїми синами: Олексієм (1721-1787) і Григорієм (1732-1816) Степановичами. Він розділив маєтність в Луговиках на обох синів, так він вчинив і з Писарщиною - там стало два господаря. Кожний з них побудував тут свій панський двір. Ці двори називалися приїжджими дворами, оскільки їх господарі мешкали тут періодично і короткочасово під час свого приїзду сюди. Постійно ж вони мешкали в с. Луговиках.

1782 року бунчуковий товариш Григорій Михайлович Огранович (1746 - 1811), маєтність якого була в дер. Пилиповичі, що на р. Сухій Оржиці нижче Стукалівки, уклав договір («Купчую крепость») на купівлю в осиротівшого молодого господаря Івана Петровича Ісаєнка хутора Ісаєнківщина, який тягся від х.Писарщии до шляху Городище - Свічківка на Лівобережжі р. Суха Оржиця.

Про цю купівлю говорено при описуванні про х. Саївку. Розширяючи свої володіння в цих місцях, на початку 1800-х років Григорій Михайлович чи його син колезький асесор Степан Григорович (1770 - 1844) закупили обидві частини Писарщини.

В сповідальних відомостях Миколаївської церкви села Свічківки записана кількість мешканців хутора Писарщина Степана Ограновича - 129 душ обох статей. Степан Григорович, як і його батько Григорій Михайлович, жили в родовій маєтності в дер. Пилиповичі. А вже сини Степана Григоровича Антон Степанович (1806 - 1850), полковник у відставці (з 1842 року), і Степан Степанович, колезький секретар в управлінні військового генерал-поліцмейстера, з 1842 року у відставці, - після відставки обидва жили в Писарщині.

Третій їх брат Микола Степанович (1809 - 1873) був генерал - лейтенантом, мав свою частину маєтностей в Пилиповичах і Писарщині, але жив у Воронежі, де і помер.

Степан Степанович і Микола Степанович своїх дітей і сімей не мали. Антон Степанович після 1848 року одружився з Немирівською Надією Львівною, вони мали єдиного сина Миколу Антоновича (1850 - 1905). В 1848 році Ограновичі мали в Писарщині селітряний завод із продуктивністю триста пудів селітри за рік.

За переписом населення 1859 року в Писарщині налічувалося 45 дворів з населенням 242 душі. Відповідно з положенням реформи 1861 року в дер. Писарщині налічувалося 104 ревізьких душі, які мали право на викуп землі.

Для викупу селянам надавалося: 19,3 десятин садибної землі (в т.ч. 6,95 дес. ви гойної землі) і 158,25 дес. польвої землі. Межі садибної селянської землі (це межі села того часу) в уставній грамоті так описані: з півдня обмежені болотом і ставком - Сухою Оржицею, з заходу - панською садибою, з півночі - землями, відведеними для селянських наділів, зі сходу -   садибою вільного хлібороба (козака) Кухаренка та селян поміщика Юскевича.

Уставна грамота складена в 1862 році на малолітнього Миколу Антоновича Ограновича, підписав її опікун П.Д. Юскевич. Це наводить на думку, що матері Миколи Антоновича теж не було в живих - він осиротів. І все ж хоть із запізненням (в 1876 році) він закінчив курс Університету св. Володимира (Київського університету) по медичному факультету, став лікарем.

Йому залишилося землі після реформи 1861 року 971 десятина. З 1890 року він голова Лубенської земуправи, а з 1892 до 1902 р.р. - Лубенський повітовий предводитель дворянства. 1905 р. він помер і похований в Лубнах.

Яка доля маєтностей Ограновичів в Писарщині після смерті Миколи Антоновича - нам не відомо. В 1915 р. в Писарщині було: 10 вітряків, 2 кузні, цегляний завод - 1, винокурний завод -   1, кінна просорушка - 1.

За переписом населення 1897 р. в Писарщині налічувалося 68 господарств і 471 душа населення/в 1910 р..- 87 господарств і 644 душі населення, в 1926 р. - населення 815 душ, в 1939 - 795 душ населення, в 1959 - 696 душ, в 1972 - 414 душ, в 1990 - 214 душ.

Біля Писарщини знаходилися хутори Сисенки і Шпуриків, але при переписах населення їх не виділяли окремо від Писарщини, лише в 1939 р. вони записані окремо, як складові частини Писарщини, з населенням: Сисенки - 115 душ, х. Шпуриків -12 д. (вони були «кутками» села).

Обидва хутори розміщалися на правому боці р. Суха Оржиця, в той час як село Писарщина розміщалося на лівобережжі. Поселення цих хуторів на правому боці річки доповнив утворений після революції 1917 року при розселенні багатодітних малоземельних сімей Писарщини хутір Новоселівка з населенням 115 душ (в 1939 році); він теж є складовою часиною Писарщини.

В 2-х кілометрах від Писарщини існував ще й хутір Немирівщина, в якому жили багаті люди Немирівські, які в 1892 році мали в Писарщині землю в розмірі 864 десятин (в той же час за Ограновичами тут налічувалося 777 десятин).

Предки їх Григорій та його син Лев Григорович служили співаками при царському дворі. Лев Григорович пішов звідти у відставку у 1801 році з чином губернського секретаря. Служив у 5-ому департаменті сенату, а потім в канцелярії інспектора артилерії, де заслужив чин надвірного радника.

У 1812 році він вийшов у відставку з «пенсіоном» 1500 карбованців на рік. Приїхав на Україну, де обзавівся власністю. В 1864 році за ним числилася маєтність в селах Ковалях і Мелахах Лохвицького повіту в розмірі 1200 десятин.

Його син Сергій Львович був одружений з Марфою Павлівною Ісаєвич, яка в першому шлюбі була за внучатим племінником Григорія Степановича Савицького - Олексієм Степановичем Савицьким, що жив у селі Луговиках і помер там у 1844 році Мабуть, ці зв'язки з Савицькими і привели Сергія Львовича в Писарщину, де він придбав землю. Його сестра Надія Львівна стала дружиною власника маєтності в Писарщині Антона Степановича Ограновича. На придбаній в Писарщині землі Немировичі заснували хутір Немирівщина.

В ньому жив до самої революції син Сергія Львовича - Леонід Сергійович (1862 - ?) з жінкою і синами: Борисом (1889 - ?), Олександром (1892 - ?), Сергієм (1896 - ?) і дочкою Євгенією (1891 - ?). в 1926 р. в хуторі мешкало 57 душ обох статей, і існу вав він, мабуть, до 1938 р., коли радянська влада прийнялась за ліквідацію хуторів.

ПРО ПИСАРСЬКИЙ ЗАЛІЗНИЧНИЙ РОЗ'ЇЗД

В «Журнале заседаний Пирятинского уездного земского собрания» за 1901 записано: «10 сентября 1901 г. гласний Немировский предложил земскому собранию возбудить ходатайство об устройстве полустанка между открытыми станциями Гребенка и Драбово в дер. Писаршине, с остановкой на нем всех поездов».

Малось на увазі - пасажирських. Річ в тому, що роз'їзд поїздів тут було вже зроблено: можна було розминутися зустрічним поїздам, чи обігнати один одного. Але не було передбачено зупинки пасажирських поїздів для посадки і висадки пасажирів. Тому й було прийняте рішення: клопотати про зупинку тут всіх пасажирських поїздів, устаткуванню платформ і під'їздів до них, які б давали можливість посадки і висадки пасажирів.

В війні 1941 - 1945 р.р. загинуло сільчан 65 душ. В період німецької окупації вивезено на роботи в Німеччину 65 душ.

В адміністративно-територіальному відношенні Писарщина з 1863 р. до 1881 р. відносилась до Мечетської волості, а після 1881 р. - до Городищенської волості, а з утворенням в 1919 р. сільських рад - до Григорівської сільради.

Медичне обслуговування мешканці Писарщини з 1882 р. одержували від Сербинівської лікарні, а з появою в Гребінці районної лікарні - користувались і її послугами.

Церкви своєї в Писарщині не було. До 1802 р. Писарщина відносилась до парафії Введенської церкви села Перервинець, з 1802 р. до 1818 р. - до Різдва Христова церкви с. Сербинівки, з 1818 р. до 1841 р. - до Миколаївської церкви сіл Кохнівки і Свічківки, а з 1841 до 1929 р. - до Андріївської церкви села Мечет.

Була в Писарщині школа. Як указано в документах, вона була заснована в 1908 р., а в 1911 р. було побудовано для неї приміщення. Однак, в «Полтавских епархиальньїх ведомостях» за 1887 р. зазначено: «19 февраля 1887 г. священник Андреевской церкви с. Мечет Иоанн Стобецкий назначен законоучителем при Писарщинском народном училище».

Згадане народне училище, мабуть, було недовговічним, тому в подальшому про нього ніде не згадується. Після революції 1917 р. першими учителями і завідуючими школи були: Ватажок Петро Семенович, Бородько Днтон Семенович. Школа була початковою до війни і, мабуть, після війни.