Рудка - село у Гребінківському районі Полтавської області, розташоване на лівому березі річки Гнила Оржиця,є два ставки, знаходиться в 17 км від районного центру Гребінки.

Село відоме тим, що побувавши тут, письменник Євген Павлович Гребінка побачив дочку місцевого пана і закохався в неї. Після цього написав найвідоміший тепер російський романс «Очи чёрные».

Населення    668
Площа    3,39 км²
Густота населення    197,05 осіб/км²
Поштовий індекс    37461
Телефонний код    +380 5359
Географічні координати    50°00′35″ пн. ш. 32°31′53″ сх. д.
Середня висота над рівнем моря    103 м
Водойми    р. Гнила Оржиця


Як писав наш земляк археограф М.Г. Астряб, на початку XVIII століття Рудкою називався ярок, що знаходився на шляху з Яблуневого до Пирятина. А походження слова «рудка» пояснив історик О. М. Лазаревський: на той час воно означало пересихаючу влітку улоговину річки з іржавими калюжами, рудими за кольором.

Ці землі (від «Грядки» до «Рудки» по «Пирятинський шлях») якими частково володіли козаки Тумки разом з хутором Тумківщиною (зараз це село Тимки Оржицького району), вони продали Лубенському полковому сотнику Івану Кориійовичу Ограновичу. Інші ж землі «ярок у р. Рудки по дороге из Лазорок» були продані 6 липня 1737 року значковим товаришем Пирятинської сотні Андрієм Москаленком бунчуковому товаришу Якиму Троцькому.

Ці нові володарі землі і заснували поселення Рудка в першій половині XVIII століття. Свою частину володінь Ограновичі зберегли за собою до початку XX століття. Інша ж частина Рудки змінювала прізвища власників. В різні часи нею володіли: Богаєвські, Боярські, Ростенберги, Галенковські, Щербаки, Скаржинські.

Поселення швидко виростало. У 1764 році в одній із частин його, якою володіли Богаєвські, налічувалося 52 хати і людей чоловічої статі 180 душ. В 1787 році в цій же частині поселення проживало 290 душ чоловічої статі (про жінок немає даних).

Зміцнювати своє землеволодіння Якиму Максимовичу Троцькому допомагали, крім його особистих здібностей, споріднення його з всесильними Кулябками і Маркевичами, оскільки його мати Євдокія Іванівна була дочкою родоначальника Кулябок, а дочка полковника Лубенського Андрія Марковича Олександра (Леся, як її називав Яків Маркович в своєму «Щоденникові») була дружиною Якима Максимовича. Тому він багатенько накопичив тут земельки.

Із дітей у них було 2 дочки: старша, Меланія, була за Л. В. Богаєвським, а друга, Анастасія, була за К. І. Кобеляцьким. Заснованою Я. М. Троцьким частиною Рудки після нього володіли Богаєвські, які потім передали це володіння Кобеляцьким. У Кобеляцьких була дочка Варвара, яка одружилася з прибувшим із Охтирки (нинішньої Сумщини) секунд-майором Іваном Михайловичем Боярським (1744 - до 1787 р.) і цією маєтністю Рудки стали володіти Боярські

У 1795 р. І.М. Боярський свою частину Рудки відписав синам: прем'єр-майору Василю Івановичу і поручику Григорію Івановичу. Василь Іванович, мабуть, продав свою частину штабс-ротмістрові у відставці Георгію Йосиповичу Галенківському (Галенківські довго господарювали на своїй частині).

Григорій Іванович Боярський (1779-1815 р.р.) і його дружина Марія Олексіївна (1785-1858 р.р.) назначили свою частину Рудківської маєтності своїй дочці Анастасії, яка одружилася з Василем Васильовичем Ростенбергом. Анастасія Григорівна рано померла, залишивши свою єдину доньку Марію (1827-1894 р.р.) в чотирьохлітньому віці.

Ростенберг В. В. через 3-4 роки після смерті дружини вдруге одружився з багатою дівицею А. А. Пашкевич, що жила в селі Плехово Лубенського повіту, вони прижили 9 дітей. Вихованням Марії Василівни, мабуть, займалася її бабуся Марія Олексіївна, яка через 3 роки після смерті першого чоловіка Григорія Івановича Боярського одружилася з підполковником Андрієм Андрійовичем Санковським.

Вони мали свою маєтність в Лазірках, але повинні були піклуватись і про маєтність своєї внучки Марії, яку залишила їй мама в Рудці. Підрісши, Марія Василівна жила в Рудці, з нею жили бабуся і дідусь. Тут з Марією Василівною познайомився Євген Павлович Гребінка і 3 липня 1844 року вони повінчались в Покровській церкві села Рудка.



За дату шлюбу Євгена Павловича і Марії Василівни ввесь час приймали 30 червня 1844 р. ст. стилю. На цю дату вказував Євген Павлович в своєму листі до Лева Свічки 25 червня 1844 р.: «...наконец, наше дело, которое мы с тобою знали три года, кончилось - и я сговорен и обручен с Марией Васильевной Ростенберг: 30 числа зтого месяца мы венчаемся и уезжаем в Петербург».

Із всього видно, що Євген Павлович спішив раніше виїхати до Петербургу. Але, мабуть, його рідні і рідня Марії Василівни умовили його ще трохи затриматись і вінчання проводити не 30 червня, а 3 липня, в неділю. І як писав М. Г. Астряб в своїй праці «Малоросійський Лубенський полк» вінчання відбулося 3 липня 1844 р. (Він провірив це по документах, адже він на початку 1920-х років завідував Лубенським архівом, де зберігалися архівні документи Лубенщини, в тім числі і метричні книги церкви с. Рудки. В період війни 1941-1945 р.р. всі ці документи загинули).

Коли Марія Василівна проживала в Петербурзі, її маєтністю в Рудці опікувалися бабуся і дідусь. Після смерті Євгена Павловича (1848 р.) Марія Василівна з дочкою Надійкою повернулися в Рудку. Десь близько 1857 р. вона одружилася з штабс-капітаном Масловим Петром Миколайовичем, який від неумілого господарювання привів маєтність до розладу, і її довелося продавати.

Близько 1865 р. вона була продана (516 десятин землі з будівлями) Прилуцькому поміщикові Трифонівському, який віддав її своїй дочці Ганні Семенівні в придане при одруженні її з штабс-ротмістром Щербаком Дмитром Олександровичем (1837-1912 р.р.) поміщиком с. Щербаківки (нині. Тарасівка).

А через деякий час Щербаки цю маєтність продали генерал-майорові Лубенському поміщикові Скаржинському Миколі Георгійовичу (1849-1910 р.р.), дружина якого Катерина Миколаївна (1852- 1932 р.р.) із численних археологічних знахідок і інших важливих для історії, етнографії і природознавства речей створила свій музей, який в 1906 році передала до музею Полтавського губернського земства (нині Полтавський краєзнавчий музей).

Другою частиною Рудки, яку заснували Ограновичі, весь час вони і володіли, передаючи її із покоління в покоління своїй родині. Останнім володарем її був Іван Львович Огранович (1831-1906 р.р.).

Про Рудку та її жителів писав у 1904 році етнограф В.П. Милорадович в нарисі «Степная Лубенщина». Від рудківської церкви, що стояла скраю села, тяглася повздовжня вулиця Григоровщина, населена з одного боку селянами Басами, Богушами, Махинями, Сербинами, а з іншого Кібцями, Кириченками, Муравчиками, Надточіями, Романюками.

Ще одна частина села, що навколо дворища поміщиків Огра-новичів, так звана Гранівщина, населена була Буцями, Буйними, Гуринами, Козеренками, Махновськими, Ратниченками і Хижняками. За поміщицьким дворищем - Даценками, Ічанськими, Мартиненками, М'якотами.

В. Милорадович розповідає і про господарювання поміщиків в Рудці. Обидві економії (Ограновичів і змінних володарів) за кріпаччини були приблизно однаковими: в обох було по декілька плугів, стадо корів, табуни коней. Люди були наполовину «тяглі» (які мали коней чи волів); вони були зобов'язані вирощувати і звозити хліб, а «піші» - жнивувать за третій сніп.

При реформі 1861 р. селяни Рудки одержали на викуп середній наділ землі. І дійсно, ці відомості В. Милорадовича підтверджуються матеріалами викупних установ, що зберігаються в Російському історичному архіві (місто Снкт-Петербург): селяни Ограновичів одержавли наділи в межах 1,4 десятини на кожну ревізьку душу, а селяни Маслової Марії Василівни (та частина Рудки, яка змінювала своїх господарів, на час реформи знаходилась у власності Марії Маслової, кол. Гребінки) - по 1,85 дес. на кожну ревізьку душу.

Тепер, після реформи, земля здається селянам по 10-12 крб. за десятину. Сім'ї селян збільшувалися, і викупленої в 1861 році землі не вистачало, доводилось брати у пана землю, ніби в оренду. Подальший ріст села характеризується такими даними: у 1859 році тут налічувалося 92 двори, в яких жило 762 душі, у 1910 році кількість господарств зросла до 184, а населення - до 1226.

Після революції 1917 року населення Рудки продовжувало рости: в 1926 р. тут налічувалося уже 1499 душ обох статей. Цей ріст продовжувався до 1930 року, коли колективізація і наступивший 1932 - 1933 р.р. голодомор не тільки зупинили ріст населення, а й призвели до значних втрат населення Рудки: за переписом населення, 1939 року тут залишилось 969 душ. А далі - війна. Не повернулися з війни 77 сільчан. В період німецької окупації було вивезено на роботи до Німеччини 110 душ, розстріляли 4 жителів села. За переписом населення 1959 року в Рудці мешкало 814 душ, в 1980 р. - 680 душ, в 1990 р. - 687 душ.

За адміністративно-територіальним поділом Рудка входила до складу Яблуневської волості Лубенського повіту. В 1919 р. була створена Рудківська сільрада в складі сіл Рудка і Горби. Відносилась вона до Лубенського району. А з 1935 р. до складу Гребінківського району.

Були часи, коли Рудку і Горби відносили до Березівської або Овсюківської сільрад. А в 1991 р. відновлено Рудківську сільраду в складі сіл Рудка і Горби.

Медичні послуги до революції і деякий час після революції мешканці Рудки і Горбів одержували в медичних закладах повітового (районного) центру м. Лубни, а після 1935 р. - в районному центрі м. Гребінки і в Овсюках, де до війни була амбулаторія і пологове відділення, а після війни - лікарський пункт.