Полтавка Олена Білоконь: «Доки чекатимемо від інших країн допомоги, нас просто розірвуть»

Заслужена артистка України Олена Білоконь на акції «За єдину Україну» вперше виконала пісні «Піднімемо разом неньку Україну» та «Вранішня молитва», присвячені подіям Майдану. А також зініціювала проведення благодійного концерту пам’яті Небесної Сотні, який відбудеться 7 квітня в обласному театрі імені Гоголя

Подаємо фрагменти із розмови з відомою полтавкою, яка за свободу й духовність бореться піснею:

«Багатьом не подобається, що хтось воює, а хтось співає. Та навіть у бій ішли з піснею, про це зараз багато хто забуває. Коли я спілкуюся з глядачем мовою пісні, завжди закликаю співати разом. Якщо виступаю у селах, де є добробут, робота, гарний господар села, – там люди співають хором. І ти відчуваєш, що там усе добре.

А в селах, де такого хазяїна немає, всі живуть самі для себе, бо немає кому об’єднати народ. Пісня – це розмова з Богом, це єдність народу. Народ, коли співає, він – єдине ціле. А сьогодні це потрібно, як ніколи. Я свій альбом створювала тоді, коли наші хлопці гинули на Майдані. Вони відстоювали наші права. Я в той же час також не сиділа без діла – записувала нові пісні. Думаю, від мене в цьому найбільше користі.

Сьогодні сучасні пісні витісняють народні. У столичному університеті культури й мистецтв я – єдина студентка, яка опановує спеціальність викладача народного співу. На жаль, народна пісня не користується попитом. І не те що в нас її не люблять, у нас її просто не чують. Пісня повинна нести духовність, зігрівати. А що бачать і чують наші люди? Суцільне зло звідусіль.

Те, що нам пропагує телебачення, – це нищення нації, духовності, нищення тих дітей, які народжуються, зростають і виховуються на тому, що бачать і чують. Я закликаю всіх артистів вставати і нести в люди народну пісню. Хочеться, щоб був окремий телеканал, де б транслювали українські пісні. Адже у нас стільки талановитих колективів, які не мають можливості себе показати.

Коли я дивлюсь на Майдан, то радію, що українці ще можуть боротися. Наша країна вільна, суверенна, самостійна, яка не повинна сподіватись ні на кого, сама будувати свою державу. Бо коли ми чекатимемо від інших країн допомоги, нас просто розірвуть. Тоді ми будемо рабами на своїй землі.

Сьогодні потрібно духовно рятувати країну, яка просто загрузла у злі й ненависті. Я не просто співаю, я проживаю свої пісні. Стараюсь виконувати лише позитивні й світлі твори. Від них люди на концертах і плачуть, і радіють. У кожного своя правда. Але ми повинні мати власне слово – це гідність українського народу. І кожен повинен займатися справою, яку він любить. Це приносить більше й морального і матеріального задоволення.

Нині масово скасовують концерти. Та їх має бути в 5, 10 разів більше! Сьогодні як ніколи треба підтримувати український дух! Хай нам платять навіть якісь копійки, та я ладна йти співати – годину-півтори. І хай люди приходять, слухають, радіють. Заради отих бабусів, які телефонують, дякують, моляться і просять дати їм трохи тепла через музику.

Я ж не буду їм розповідати, що не співаю тільки тому, що мої пісні – не формат. Але, якби в мене були гроші, це було б форматом. Для того, щоб пробитися на телебачення, записати кліп, треба шалені гроші. А їх просто немає. Проте заради тих людей, для яких твоя творчість, як нове дихання, я все ж працюю, не опускаю руки.

Іноді мені здається, що я кричу за склом. Бо мене не чують

Київське життя для мене занадто швидкісне, за ним я поки що не хочу гнатися. Я народилася в селі. Там я пішла до школи. Там є люди, які мене повели у світ. Ще з дитинства я мріяла бути артисткою. Але й досі не можу повірити, що стала нею, ще й отримала звання «заслуженої». В дитинстві я ходила, співала собі поміж коровами, бо мама працювала дояркою. Крізь вікно я дивилася, як будувалися гарні будинки. А у нас не було грошей на ремонт. Два роки працювала офіціанткою у пивоварні. Розносячи тарілки, теж співала.

Кар’єра моя ще не почалася. Кар’єра – це коли багато концертів, коли є продюсер. У мене цього немає. Я навчаюсь співу уже чотирнадцятий рік. Можливо, колись прийде час, коли потрібно буде збирати це каміння. Усе працюю, працюю, працюю. Після концерту, буває, залишаюся ще й винна грошей музикантам. Та знаю, що є Господь на світі, який має на нас свої плани.

Ми його вустами говоримо, втілюємо всі Його задуми. Я дякую тим людям, які мене підтримують, а ще більше тим, які не підтримують. Бо та школа, яку я пройшла і проходжу до сих пір, – це школа досвіду. Мені вже нічого не страшно. Іноді здається, що я кричу за склом. Бо мене не чують. Бувало, вмиваючись сльозами від несправедливості, думаю: та кому воно треба! Все, кину. Хоч відчай – і гріх, та всі ми живі люди, інколи просто бракує сил. І саме в ту мить зустрічаю людей, які починають мені дякувати. І тоді вкотре переконуюсь, що добра і зла все ж порівну».

Записала Вікторія ГЕРЕЛ

Олена Білоконь народилася в 1979 році в селі Коритня Монастирищенського району Черкащини. Через чотири роки сім’я переїхала в село Ісківці Лубенського району, що на Полтавщині. А у 1988 році – в село Ульяновку, на Гребінківщину. Після закінчення школи навчалась при студії хору імені Вірьовки. Потім працювала в пісенно-танцювальному ансамблі «Полтава» обласної філармонії.

Ще з дитинства була учасником та лауреатом численних всеукраїнських конкурсів та фестивалів. 2009 року їй присвоїли звання «Заслужена артистка України». Відтоді провела 5 концертів, випустила два альбоми «Від серця до серця» (2012 р.) та «Музика любові» (2014 р.). У 2008 році закінчила Міжрегіональну академію управління персоналом, за фахом політолог. Зараз здобуває другу вищу освіту у Київському національному університеті культури і мистецтв за фахом викладача народного співу. Мешкає в Полтаві разом із мамою і 5-річною донькою Лесею.

Події та коментарі

• З добром в душі, та коханням в серці!
• Сольний концерт Олени Білоконь відбувся
• Про добро, про любов, про рідний край
• Гребінка відзначила свято останнього дзвоника (фоторепертаж)
• Cвяткування 200-річчя від дня народження Є.П.Гребінки