У Рудці на Гребінківщині дороги без ям і немає безробіття

На початку XVIII століття Рудкою називали ярок, що знаходився на шляху з Яблуневого до Пирятина

На початку XVIII століття Рудкою називали ярок, що знаходився на шляху з Яблуневого до Пирятина. Річка, що текла тим яром, пересихаючи, влітку перетворювалась на калюжі рудого кольору.

Саме тут понад 170 років тому народився знаменитий на увесь світ романс «Очі чорні». Євген Павлович Гребінка присвятив його доньці рудківського поміщика, відставного штабс-капітана Василя Ростенберга, юній красуні Марії, котра полонила серце поета з першого погляду. Як сьогодні живеться людям у селі Гребінчиної пристрасті?

Від райцентру Гребінка до Рудки усього 17 кілометрів, одначе дістатися до села проблематично, якщо не маєш власного транспорту. Рейсовий автобус ходить усього тричі на тиждень, і якщо ти не житель Гребінки чи Рудки, прилаштуватися до громадського транспорту по часу просто нереально. Проте, власне, самим рудківцям це не створює проблем – автівок у селі чи не стільки ж, як і самих жителів.

Навіть більше, і їздити тут приємно – ям на дорогах немає! Любодорого не лише їхати, йти, а й просто помилуватися. На фоні таких доріг навіть хочеться фотографуватися. Та найбільш вражаючим є той факт, що ремонтують їх із сільського бюджету, котрий становить усього… 500 тис. грн. на рік! Сільський голова Василь Даценко не бачить на сьогодні потреби брати участь у якихось міжнародних програмах по співфінансуванню чи писати проекти для грантів. Каже, що потреби Рудки можна вирішити власними силами.

Вода підведена до кожного двору в селі, наразі збираються замінити одну з водонапірних веж. Чи не в кожному дворі – власний трактор, сівалка і навіть комбайн. Красиві паркани, чисті узбіччя, привітні люди. У центрі села відновлюють Будинок культури з танцювальним майданчиком. На школу та дитячий садок сільрада виділяє майже по 100 тисяч гривень субвенцій на рік.

– Просто наші люди мають роботу, – каже сільський голова Василь Даценко. – Населення Рудки – всього 637 чоловік – це 242 двори. Ми не знаємо в селі, що таке центр зайнятості. Працевлаштовані фактично усі, крім того, до нас ще й із сусідніх сіл на роботу їздять, дехто навіть переселяється в Рудку назовсім.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Чергову передачу від мешканців Гребінківщини відправлено на передову

Якщо донедавна у нашому дитячому садочку була лише група короткотривалого перебування, то тепер ми маємо повноцінний дошкільний заклад з трьома вихователями. До нашої школи підвозять дітей навіть із сусіднього Оржицького району. Знаєте, часто кажуть, що школа чи культура – це майбутнє села, мовляв, не буде школи або клуба – село загине. Ні, майбутнє села – це зайнятість. Дайте людині роботу з гідною зарплатою, і вона не поїде до міста, – переконаний очільник Рудки. У цьому селі діє чотири фермерсько-селянських господарства та 148 одноосібників.

У приватній власності рудківців понад 40 тракторів (не рахуючи мотоблоків) і ще 10 комбайнів. А все тому, що в 2003 році, коли ліквідували колгосп, усе майно розділили між селянами відповідно до їхніх паїв. Люди отримали шанс на гідне життя, і той, хто хотів, зміг стати на ноги. Крім того, понад 200 чоловік в Рудці працює на заробітну плату. У місцевому фермерсько-селянському господарстві «Каміла» доярка отримує від трьох до шести тисяч гривень на місяць і має європейські умови праці. А молодих та приїжджих спеціалістів навіть забезпечують достойним житлом. Людей підвозять на роботу і розвозять по домівках. Ферма огороджена та охороняється. Територія господарства упорядкована, заасфальтована, між сараями прокладені доріжки.

– Я бачив, як виглядають подібні господарства у Німеччині, в інших цивілізованих країнах. І зробив усе, щоб рудківські доярки ходили на роботу не в калошах, а в туфельках на підборах, – усміхається голова ФСГ Іван Буць. Його фермерське господарство займається розведенням різних порід великої рогатої худоби, і щороку в «Камілі» збільшується поголів’я попри те, що на сьогодні в Україні такий вид бізнесу не надто вигідний, за словами самого фермера.

– Сьогодні молоко та м’ясо в Україні – це біль селян. Якщо порівняти з найближчою попередньою кризою, то тоді ми продавали свинину по 2 долари за кілограм, а тепер по долару. Молоко в часи попередньої кризи коштувало 40 євроцентів, то сьогодні ми його продаємо по 21 євроценту. Якщо ми рівняємося на Європу, то давайте й бізнес будемо вести по-європейськи.

Куди дівається ота шалена різниця між закупівельною ціною на молоко в селянина і ціною готового продукту на прилавку? Порахуйте, який відсоток українців сьогодні може собі дозволити хоч би 100 грамів сиру. Аби відродити молочарство в Україні, нам не потрібна Росія для збуту своєї молочки, нам необхідно відрегулювати питання купівельної спроможності народу і нагодувати сиром українців. А поки в нашій державі найбільш вигідно займатися землеробством. Це та справа, котра дійсно може прогодувати країну.

У «Камілі» тваринництво поєднують із землеробством. Як наголошує Іван Буць, попри те, що з року в рік доводиться пристосовуватись до наявних у країні проблем та потреб, в Рудці нарощують фермерські потужності. Дбають про якість свого продукту до рівня бездоганності починаючи від утримання тварин до кінцевого продукту. Одразу після доїння молоко без контакту з повітрям потрапляє в охолоджувальні установки. Продукцію ФСГ «Каміла» щодня по 11 тон закуповує Яготинський молокозавод для дитячого харчування. І все може бути ще краще, твердить Іван Буць.

– Я маю можливості, але не хочу жити в Німеччині, Австрії чи в Америці, я хочу жити тут, на своїй землі, у себе вдома. В Україні можна жити гідно. Можна їздити хорошими дорогами на нормальному транспорті, можна отримувати гарну заробітну плату і купувати сир не лише на велике свято. Для цього треба хоч трішечки бажання й зусиль наших можновладців.

А гірші сторони нашої ментальності легко долає гідний рівень життя. Дайте селянину стабільну хорошу зарплату, і він обиратиме якість в усьому, він зміниться сам і змінить усе довкола себе. З власних спостережень скажу, що в нашій Рудці між, наприклад, дешевшим, але несмачним огірком, та дорожчим якісним люди обирають дорожчий, бо він смачніший. Люди хочуть платити за краще. Значить, вони його варті.

У Рудці побували Олена Буряк і Тарас Завітайло "Події та коментарі"

ДОВІДКА:

Село Рудка Гребінківського району розташоване на лівому березі річки Гнила Оржиця, у 17 км від районного центру Гребінки. До Рудківської сільської ради входить також село Горби. Археограф Матвій Григорович Астряб, який жив до революції 1917 року в селі Високий Горб, стверджував, що це село є доісторичним людським пристановищем. Його твердження побудоване на результатах археологічних розкопок, які проводилися влітку 1902 року в районі поселення Високий Горб. У різних місцях при розкопках попадалися глиняні черепки з первісним орнаментом та крем’яні знаряддя. На пагорбі в могильному кургані знайдено великий людський скелет, кістки якого при терті залишають червонуватий слід (цей слід свідчить про бальзамування покійника). При розкопках тут знайдені сліди вогнищ, багатих на попіл та дубове вугілля, що свідчить про спалені жертви на честь покійника. Наявні всі ознаки скіфського поховання.

Землі від «Грядки» до «Рудки» по «Пирятинський шлях», якими частково володіли козаки Тумки разом з хутором Тумківщиною (зараз це село Тимки Оржицького району), вони продали Лубенському полковому сотнику Івану Корнійовичу Ограновичу. Інші ж землі «ярок у р. Рудки по дороге из Лазорок» були продані 6 липня 1737 року значковим товаришем Пирятинської сотні Андрієм Москаленком бунчуковому товаришу Якиму Троцькому. Ці нові володарі землі й заснували поселення Рудка в першій половині XVIII століття. Свою частину володінь Ограновичі зберегли за собою до початку XX століття. Інша ж частина Рудки змінювала прізвища власників. У різні часи нею володіли: Богаєвські, Боярські, Ростенберги, Галенковські, Щербаки, Скаржинські.

Саме в Рудці 3 липня 1844 року вінчалися Євген Гребінка зі своєю коханою Марією Ростенберг – тою самою жінкою, в чиїх пристрасних і прекрасних очах поет потонув з першого погляду. Згодом в цьому селі вони разом зведуть одну з перших у Лубенському повіті земських шкіл. Після смерті Євгена Павловича (1848 р.) Марія Василівна з дочкою Надією повернулися з Петербурга в Рудку. 1857 року вдова Євгена Гребінки одружилася зі штабс-капітаном Петром Масловим, який від неумілого господарювання довів маєтність до зубожіння і її довелося продавати.

Станом на 1926 рік в Рудці проживало майже півтори тисячі осіб. І до 1930 року кількість населення продовжувала зростати. Зупинили цей процес колективізація та Голодомор 1932-1933 рр. За переписом населення 1939 року тут залишилось 969 душ. З війни 1941-45 рр. не повернулися 77 чоловік. У період німецької окупації було вивезено на роботи до Німеччини 110 душ, розстріляли 4 жителів села. За переписом населення 1959 року в Рудці мешкало 814 душ, в 1980 році — 680 душ, в 1990 році — 687 душ. Нині у Рудці проживає 636 чоловік.

За адміністративно-територіальним поділом Рудка входила до складу Яблуневської волості Лубенського повіту. У 1919 р. була створена Рудківська сільрада в складі сіл Рудка і Горби. Вона відносилась до Лубенського району, а з 1935 р. — до Гребінківського. В селі Рудка виріс та проживав Авраам Смерницький, котрий 1797 р. під іменем Антонія постригся в монахи Київо-Печерської Лаври й у 1815 році став її настоятелем (управителем). У 1826 р. Антоній був зведений в сан Воронезького єпископа, а у 1832 році — в архієпископи. Пишаються жителі Рудки також своєю землячкою, Заслуженою артисткою України, солісткою Національної філармонії та ансамблю Збройних Сил України, лауреатом Міжнародних та Всеукраїнських конкурсів і фестивалів, співачкою Ярославою Руденко.

Схожі матеріали: