Ще й нині на запустілій садибі — у родинному маєтку Гребінки — живе самотньо-одиноко товсте дерево — каштан, що його, за переказами, і посадили Тарас та Євген на знак свого приятелювання.

  Саме тут, у Мар’янівці, де «жили батьки мої», тобто небагатий (повіримо авторам підручників з української літератури) поміщик Гребінка Павло Іванович з дружиною Надією Іванівною, 2 лютого 1812 року і народився майбутній поет. Хутір Гребінчин Яр, або Убіжище, як його ще називали, «став малою батьківщиною», «нашою стороною» для Євгена Гребінки — домівкою, якої він ніколи не цурався й інших «братців» до цього закликав.

  Родина Гребінок була чималенька: крім Ганнусі та Євгена, дитячу половину хати населяли спокійненький Михайло, непосидючий Аполлон, допитливий Миколка, галасливий Сашко, пізніше до них приєдналися Людмила, Костянтин і найменшенький Петрик. І всю оту галасливу малечу виховувала найстарша, Ганнуся, разом із кріпачкою Мариною.

  З самого дитинства Євген любив слухати народні пісні, казки і легенди із уст простих людей — селян, його односельців. Одна з таких народних старовинних пісень і прозвучала на святі, що про нього наша мова, у виконанні якраз земляків Є. Гребінки — фольклорного колективу села Мар’янівки (керівник — Тетяна Ігнатович) у районному Будинку культури.

  Сам поет на портреті над сценою теж «не мовчав». У відповідь на цю пісню він оспівав і їх, своїх односельців, і рідні сільські простори, милі його доброму серцю, у своєму творі «Так собі до земляків» — його озвучила Валентина Леонова, дипломант обласного конкурсу читців.



  А перед тим своє, офіційне, слово про Є. Гребінку мовили поважні «ґазди» міста його імени: пп. Валерій Андрійович Волошин та Віталій Васильович Роспопов — відповідно заступник голови Гребінківської районної ради та перший заступник РДА.

  Гребінка і гребінчани пишаються своїм великим земляком, що оспівав і звеличив наш край у своїх творах. На видноколі — світлий ювілей, 200-ліття поета, і міська влада вже нині розпочала підготовку до тієї славної дати, — такою була думка виступів місцевих керівників.

  Творчість Гребінки цікавила багатьох літераторів — Ольга Цибаньова, Леонід Стеценко, Борис Деркач, Олена Пчілка. Але цього разу про нього розповідала гостям свята п. Людмила Михайлівна Задорожна. Вона — професор, доктор філологічних наук, літературознавець, перекладач, член Національної спілки письменників України. Людмилі Михайлівні належать цікаві дослідження творчости Т. Г. Шевченка й окремі праці, присвячені творчості І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка. Вона є автором дослідження літературної спадщини Євгена Гребінки — про це й повідала землякам великого поета.

  Юний Євген дуже любив свій рідний край — його ліси, луки, річку Оржицю. Захоплювало його й полювання. Одного разу, повертаючись із ловів додому, серед чарівної природи зустрів він дівчину Оленку, дочку кулажинського священика, і відразу ж закохався в неї. На згадку про зустріч Євген подарував їй перстень. Та не судилося їм бути в парі. Через сім років саме по цьому персні він упізнав свою Оленку. Станеться це в Кулажинській церкві, коли вона стоятиме під вінцем із нелюбом.

  Саме цій події Євген Гребінка присвятив свій вірш «Ні, мамо, не можна нелюба любить». Згодом ці поетичні рядки стали піснею. Її подарувала учасникам гребінківського свята студентка Гадяцького державного культурного училища імени І. П. Котляревського Марина Вишнякова.

  Євген Гребінка під впливом різних подій у своєму житті, сумних пісень старенької няні про кохання і взагалі споминів про своє життя на батьківщині зробив обробку пісні на власні слова «Поехал казак на чужбину». Вона прозвучала у виконанні жіночого ансамблю районного Будинку культури (керівник — Неля Луценко).

  «Очи черные». Кому невідома ця пісня, кому хоч раз на віку не заглядали в серце й душу оті «очи черные, очи жгучие»! А «народились» ті «очі» так. У 1842 р. Євген знову завітав до свого рідного й любого Убіжища. І був запрошений до поміщика Ростенберга, в с. Рудку Пирятинського повіту, де стрілась йому онука поміщика — дівчина Марія, яка полонила поетове серце своїми глибокими, бездонними чорними очима.

Після зустрічі Гребінка не міг заснути — не давали спати очі коханої. Весь час бачив її перед собою, душа була сповнена тривожних і ніжних почуттів. Так за одну ніч народилися геніальні рядки, які пізніше стали всесвітньо відомою піснею. Це ще раз продемонстрував соліст Гребінківського районного Будинку культури, лауреат Всеукраїнського фестивалю народної творчости «Золоті ключі» в Києві Олександр Данько.


  Це щодо пісенної, сказати, творчости Євгена Гребінки. Проте відомо, що найвизначніше й найпомітніше місце в літературній спадщині поета посідають, безперечно, байки. Свого часу Пантелеймон Куліш про Гребінку-байкаря мовив таке:

  «…Не чули ми про його працю й досі голосного слова, а приказки були найкраще діло зо всього, що понапечатував Гребінка. Коли рівняти їх і до сусідньої словесности, то навряд чи є в ній кращі приказки од Гребінчиних, а тілько що московські дзвони голосніші од наших». І з отим щедрим ужинком Є. Гребінки прийшли до шанувальників таланту поета-байкаря переможці різних, на Полтавщині, конкурсів читців. Серед них — дипломант таких заходів, учень Гребінківської школи-гімназії Богдан Пунько, учень Сербенівської загальноосвітньої школи Олександр Федоренко та ін.

  Лише 36 літ відміряла доля Євгенові Гребінці — відомому українському байкарю, поету, прозаїку і громадському діячеві. Але його творча праця була такою вагомою і плідною, що при житті митця зайняла… вісім томів!

  Помер Гребінка в далекому Санкт-Петербурзі, де й провів більшу частину свого короткого життя. Він заповідав бути похованим на рідній землі українській: «Візьміть мене додому… Хай мені заспіває жайвір степовий у рідному краю…» І воля його була виконана. Спочиває поет у рідній Мар’янівці, на пагорбі при гостинці — колишньому Чумацькому шляху, — неподалік своєї родинної садиби. А з-понад даху батьківської хати, що давно вже добула свого віку, рік-річно, ставши навшпиньки, виглядає його з світів додому старий-престарий, як і небо над ним угорі, каштан. Той самий, що його Євген колись посадив разом із своїм приятелем Тарасом Шевченком, який навідався був до нього в гості.


  Земляки гідно вшановують пам’ять великого поета-байкаря. Його ім’ям названо місто — районний центр, станція, вулиці в місті та в селах району й області, районна телестудія та газета. В районному народному історико-краєзнавчому музеї діє кімната Євгена Гребінки.

  Живуть і його літературні традиції. Гідними продовжувачами їх були Петро Линовицький, Олексій Овсій, Микола Катруш, Петро Кіріченко.

  Літературною стезею славного земляка велично ступають сучасні літератори Гребінківського краю — Любов Пономаренко, Микола Линовицький, Микола Нетеса, Ніна Третяк, Андрій Денисенко, Наталія Лакуша та багато інших.

  Знаємо: наступного року, у другий день місяця лютого, під звуки позивних свята — «Квітуй, квітуй, моя Гребінко» (сл. і муз. Михайла Бондаренка) — «Гребінчина світлиця» знову радо й гостинно відчинить свої духовні двері для всіх шанувальників творчости славетного поета-байкаря, свого талановитого земляка Євгена Гребінки.