В чергову свою відпустку на Україну в 1844 році Євген Павлович одружився з Марією Василівною Ростенберг (1827 -1894), яка по приїзді в Петербург старалася змінити на краще життя і діяльність, ведені її чоловіком до шлюбу.

Про це пише Л.В.Григорович в «Литературных воспоминаниях»: «У Даля познакомился я также с Е.П.Гребенкой и время от времени заезжал к нему. Но уже в то время дом Гребенки начинал изменять характеру простодушной провинциальной простоты, которою, говорили, он прежде отличался.

Сам Гребенка продолжал быть по-прежнему радушным и приветливым, но хозяйка дома, наслышавшись от мужа о посещаемых им литературных салонах князя Одоевского и графа Соллогуба, выбивалась из сил, желая устроить у себя нечто подобное».

У 1845 році у них народилася дочка, яку назвали Надійкою. Хрещеним батьком її став Плетньов Петро Олександрович (1792 - 1866) - поет і літературознавець, з 1840 р. - ректор Петербурзького університету, редактор журналу «Современник».

І службові справи Євгена Павловича були успішними: 6 квітня 1845 року він одержав чин надвірного радника (що відповідав військовому чину підполковника), а 22 лютого 1848 року він став колезьким радником (що відповідав військовому чину полковника).

А здоров'я його викликало тривогу, несприятливі кліматичні умови продовжували підточувати його.

Починаючи з 1839 року до 1844 року включно він кожний рік виїздив в Убіжище, де перебував біля 2,5 місяців. Ці відпустки в Убіжище були для нього цілющими.

В 1845 і 1846 роках через свою зайнятість і матеріальні труднощі він не мав такої змоги.

Лише влітку 1847 року він зміг поїхати в Убіжище. Це була його остання відпустка на Україну, яка продовжувалася з 30 травня до 15 серпня. До Петербургу разом з ним приїхала і його мати Надія Іванівна. Вона побачила стан його здоров'я, а серцем відчула, що недовго залишилося жити її любому Генечці.

Тому і відважилася вона в свої 62 роки на таку далеку подорож «на перекладних» (залізничного сполучення між Києвом, Петербургом і Москвою тоді ще не було). А ще, мабуть, їй дуже хотілося пожити біля своїх дітей, адже в Петербурзі, крім Євгена Павловича та його сім'ї, жили Микола, Людмила і Костянтин Павловичі.

На господарстві в Убіжищі залишався Михайло Павлович, який в 1846 році вийшов у відставку штабс-капітаном.

До Петербургу Євген Павлович повернувся відпочившим і продовжував викладацьку роботу, можливо, зменшив тільки творчу активність в письменництві. Він видав перше зібрання своїх творів маленькими книжечками: в 1847 році - перші чотири томики, а в 1848 році - наступні чотири. Не встиг він видати в збірниках решту своїх творів. А хвороба його прогресувала.

У вересні 1848 року до Петербургу повернувся його хороший знайомий В. М. Погожев із своїми двома дочками - відомими піаністками (вони були в Лейпцигу і в інших містах Німеччини, де брали уроки музики і дебютували, а потім відпочивали в своєму селі в Росії).

В своїх спогадах він так писав про свою зустріч з Гребінкою: «Добрый друг наш Евгений Павлович Гребенка искренне обрадовался, увидав меня в Петербурге. Он и позт В.Г. Бенедиктов знали моих дочерей с 5-ти и 7-летнего возраста, постоянно восхищались их музыкальными успехами, поощряя и убеждая меня, несмотря на всевозможные препятствия и затруднения, стараться совершенствовать музыкальные таланты моих дочерей.

Я нашел бедного Гребенку очень больным, так что он вряд ли мог бы поправиться. Игра на фортепиано производила чрезвычайное влияние на больного, и он говорил, что при музыкальных звуках не чувствует вовсе своих страданий, что ему легко, очень легко»... (Журнал «Исторический вестник», № 10 за 1893 г., стр. 80-84).

В жовтні і листопаді через хворобу Євген Павлович уже не міг працювати, і за нього уроки вів його старший товариш по Ніжинській гімназії М. Я. Прокопович.

З грудня 1848 року нашого талановитого земляка не стало, а 7 грудня об 11-ій годині ранку в соборі Андрія Первозванного на Василівському острові відбулася панахида («отпевание»).

Крім рідних, при цьому були присутніми знайомі, друзі, літератори та багато колишніх його учнів військово-навчальних закладів. На похорони приїздив і Аполлон Павлович. Домовину з тілом Євгена Павловича було відправлено на Україну в Убіжище.

В метричній книзі Петропавлівської церкви с. Короваїв за 1849 рік записано:

«13 января состоялось погребение. Служивший в С.-Петербургском 2-ом кадетском корпусе коллежский советник Евгений Павлович Гребенка, скончавшийся в С.-Петербурге 3 декабря прошлого 1848 года и по дозволению начальства перевезенный на место родины в дер. Убежище для предания земле в фамильном склепу. Умер от воспаления. Исповедал и приобщал С.-Петербургского Андреевского собора священник Петр Гиацинтов.

Совершал погребение священник Короваевской церкви Косма Иоаннов Вербовский».

Відомий російський письменник В.Ф. Одоєвський (1804 -1869), передаючи тяжкий сум літераторів з приводу передчасної смерті Євгена Павловича написав такі рядки:

«Русская литература понесла новую потерю: 3-го декабря в три с половиною часа по полудни скончался Е.П.Гребенка. Замолкли его веселые, непринужденные рассказы, в которых отразились светлый ум и светлое сердце...

Не для одних друзей его, не для тех только, кто знал Его, как человека, горька зта потеря, но для всех русских читателей, для всех, кого тешили Его малороссийский юмор и малороссийские предания так счастливо перенесенные на русскую почву, и так замечательно им выработанные, а Гребенке было не более 36 лет, - сколько прекрасных трудов ожидало его в будущем! Напрасная надежда! Навсегда!»