Аполлон Павлович Гребінка
Про братів і сестер Є. П. Гребінки та їх нащадків
Аполлон Павлович народився 13 грудня 1817 р. в х. Глибокий Яр. Початкову освіту він одержав дома, а в серпні 1828 р. був зарахований до другого класу Ніжинської гімназії вищих наук, де в той час навчався і його брат Євген Павлович. На відміну від старшого брата А. П. навчався без великого бажання.
В своєму листі від 17.03.1830 р. Євген Павлович писав: «Аполлон в учении поправился гораздо более прежнего, так что до сих пор не был еще ни разу без обеда», (позбавлення обіду - міра покарання учнів).
А трохи пізніше (15.09.1830 р.) він писав; «Должен сообщить Вам неприятное известие, что Аполлону экзамена не позволили держать (тобто залишили його в 3 класі на другий рік - Прим, авт.) и учителя на него по-прежнему козырятся. Я Вам советовал бы, как он хочет идти по медицинскому факультету, взять его и определить в Харьков» (при Харківському університеті, мабуть, був медичний факультет).
В 1831 р. Євген Павлович закінчив гімназію, Аполлона батьки залишили в гімназії в надії на те, що він поправить справи зі своїм навчанням. В 1834 р. він не перейшов із п'ятого до шостого класу і треба було вирішувати питання про доцільність подальшого його перебування в гімназії.
Забрати його до себе в Петербург Євген Павлович не міг в той час: на початку 1834 р. він сам тільки прибув до Петербурга, а вже у вересні викликав до себе братів Михайла і Миколу, яких треба було кудись улаштувати. І лише тоді, коли першого він помістив у Дворянський полк, а другого - в Академію Художеств, десь в середині 1836 р. викликав у Петербург Аполлона Павловича, і на початку жовтня 1836 р. його зараховано до Дворянського полку.
Чому ж він не пішов в медицину? Мабуть, не таке уже велике бажання в нього було навчатися на лікаря, і батьки вирішили за сина, ким йому бути. Домашній учитель Гребінок Кудрицький у своїх спогадах писав: «Павел Иванович для военной службы назначал Аполлона, который совершенно похож был на него».
У травні 1840 р. А. П. після закінчення курсу навчання в Дворянському полку випустився корнетом і був направлений для служби в Кірасирський Великої княгині Олени Павлівни полк - на Єлизаветградщину (де виріс і служив у війську їх батько Павло Іванович).
Другий ескадрон, де служив Аполлон Павлович, стояв у с. Верблюжці. Десь недалеко в Бобринецькому повіті жили їх двоюрідні сестри Полицькі (дочки сестри Павла Ів. - Ганни, яка була в шлюбі з майором Іваном Полицьким). Одна з них була дружиною поміщика Крамарева. Аполлон Павлович розшукав їх, і з тих пір Євген Павлович і його брати підтримували з ними близькі родинні зв'язки. Євген Павлович їздив до Аполлона Павловича і, мабуть, зустрічався з ними, а Микола Павлович висилав їм «портрети» братів Гребінок у вигляді дружнього шаржу своєї роботи.
В 1849 р. Аполлон Павлович був переведений до лейб-гвардії Драгунського полку, а з 5 червня 1851 р. він більше року був у відпустці з приводу хвороби нервів і ревматизму. 12 липня 1852 р. він вийшов у відставку штабс-капітаном. І, мабуть, служив у повітових (м. Пирятина) чи волосних (с. Городища) установах, оскільки в сповідальних відомостях за 1853-1856 р.р. в х. Убіжищі він не записаний. В наступні роки він, мабуть, жив в Убіжищі, оскільки успадкував батьківську садибу.
Будучи не байдужим до скрутного становища російських військ у Криму, 3 вересня 1855 р. Аполлон Павлович вступив до ополчення, а 7 листопада він був призначений командиром дружини № 214 ополчення, в якій налічувалося 1090 чол. особового складу.
На час існування ополчення командирам дружин присвоювались військові звання (чини), на одну ступінь вищі від того, з яким офіцер вийшов у відставку. Аполлону Павловичу замість чину «майор» помилково присвоєно чин «підполковник». З цим чином він ходив місяць, а 23 грудня надійшов наказ про надання Аполлону Павловичу чину «майор». З цим чином «майор» він і підписував накази по дружині № 214.
Довго дружина комплектувалась особовим складом і необхідним спорядженням. Дислокувалась вона в м. Пирятині і приміських селах. 9 березня 1856 р. після молебню з Соборної площі Пирятина дружина № 214 вирушила на південь, 1-го травня вона прибула в Полтаву. Оскільки Кримська війна на той час скінчилася підписанням Паризького трактату (мирного договору), то наказано було дружині повернутися назад. 14 травня дружина прибула в Пирятин, а 15 травня - на місце тимчасової дислокації: штаб її розміщався в х. Убіжшце, а роти - в населених пунктах - Короваях, Мар'янівці, Каївці і Степанівці.
З 16 травня по 3 червня проходила здача «ратниками» зброї і військового спорядження. 24 травня дружина була вишикувана в Мар'янівці для огляду командиром ополчення Полтавської губернії генерал-майором Анненковим. В цей день і в два інші «ратникам» видавалась горілка, що було засвідчено в наказах по дружині. (Мабуть, на той час в х. Убіжшце уже була ґуральня, яка могла забезпечити особовий склад дружини № 214 горілкою, звичайно, - за державний кошт).
В наказі на огляд дружини говорилось: «Завтра к .10 часам утра привести роты в Марьяновку для смотра свиты Его Величества генерал-майором Анненковым. Людям одетим быть в чинарках, опрятно. Командирам позаботиться, чтобы люди взяли с собой хлеба, имея в виду, что после смотра им дано будет водки: следовательно, чтобы могли чем-нибудь закусить. Завтра по числу людей роздано будет по 1/4 сала на каждого человека. Строится дружина развернутым фронтом, правым флангом к Убежищу».
З червня 1856 р. дружина була вишикувана в останній раз: звідси особовий склад її був відпущений по домівках. А Аполлон Павлович з цього дня повинен був повернутися до попереднього свого військового чину - штабс-капітана у відставці. Проте з невідомих нам причин у всіх документах до кінця його життя він був записаний підполковником.
В 1861 р. була оголошена селянська реформа, а в 1862 р. Аполлон Павлович був призначений мировим посередником 4-го участку Пирятинського повіту. Завданням цих посередників був нагляд за правильним виконанням положень реформи, розв'язання спірних питань на основі цих положень - бути «посередині» між поміщиками і їх селянами.
Оскільки мирові посередники були вихідцями з пануючих класів, то знаходитись «посередині» вони ніяк не могли. Не був винятком і Аполлон Павлович. Селяни с. Фарбоване Надай і Ткаль поскаржились на зловживання старости і збирача податків. Замість того, щоб розібратись у цих скаргах, Аполлон Павлович в присутності зібраних селян жорстоко побив того і другого.
Це сталося в 1862 р. Лише через два роки, довідавшись про «даровані селянам права», потерпілі поскаржились на неправильні дії мирового посередника. Скарга їх дійшла до Полтавського губернатора, який змушений був передати справу до Сенату для притягнення винуватця до судової відповідальності. Справа тяглася два роки, тільки в 1866 р. Сенат виніс постанову, обмежившись доганою з попередженням Аполлона Павловича.
28 липня 1863 р. Аполлон Павлович одружився з Марією Богданівною Гамріх, яка була лютеранського віросповідання. Вони мали синів Віктора, Сергія, Миколу, Євгенія та дочок Олександру та Ольгу.
Помер Аполлон Павлович приблизно 1878-1881 р.р. і похований, мабуть, на родинному кладовищі в Мар'янівці.
|
ПРО НАЩАДКІВ АПОЛЛОНА ПАВЛОВИЧА І МАРІЇ БОГДАНІВНИ ГРЕБІНОК
Віктор Аполлонович (1864 р.н.) виховувався в Миколаївському кадетському корпусі, а з 1883 р. навчався в Миколаївському кавалерійському училищі. В 1885 р. закінчив його корнетом і був відряджений на службу до Кримського дивізіону (м. Сімферополь).
В 1888 р. він був уже поручиком, а в 1898 р. - штабс-ротмістром. В 1902 р. переведений до нового місця служби - в м. Харбін. З 1903 р. він ротмістр, а в 1904 р. переведений в 8-й Верхньоудінський полк Забайкальського козачого війська. В 1904- 1905 р.р. брав участь в російсько-японській війні, нагороджений орденами «Святої Аини» 3 і 4 ступенів і «Святого Станіслава» 3 ступеня.
В 1907 р. він був звільнений від військової служби з нагородою чином військового старшини.
В 1915 р., мешкаючи з сім'єю в Ростові-на-Дону, він просився на війну, написав на ім'я царя таке прохання: «Не будучи в состоянии оставаться равнодушным к текущим событиям и желая принести жизнь свою до последней капли крови на защиту Вас, обожаемый Государь, и дорогой Родины, я с ноября месяца прошлого года хлопочу о назначений меня в действующую армию, но до сих пор хлопоты мои не увенчались успехом и, поднося у сего копию моего послужного списка, Всеподданнейше прошу к сему: дабы повелено было меня, вышепоименованного, определить к службе в действующей армии. 1915 г., мая 12 дня".
В його проханні було відмовлено «ввиду сверхкомплекта офицеров» у козацькому війську. Та і за віком Віктор Аполлонович був не дуже молодим - йому було 52 роки. Віктор Аполлонович був одружений з Катериною Євстафіївною Кавеловою, дочкою сімферопольського купця 2-ої гільдії. Був у них син Віталій 1900 р.н. Про подальшу долю Віктора Аполлоновича і його сім'ї нам нічого невідомо.
Олександра Аполлонівна (1866 р.н.) в 1888 р. вийшла заміж за підпоручика 64 резервного піхотного батальйону Мелетія Пилиповича Корвасовського, і в 1889 р. у них народився син Георгій.
А в 1898 р. молодший брат Олександри Алоллонівни Євгеній Аполлонович в листі до своїх близьких писав, що їздив у м. Звенигородку до чоловіка покійної сестри і вів розмову про повернення приданого. Із цього видно, що від померлої Олександри Алоллонівни дітей не залишилося (тільки за таких умов частково чи повністю поверталося рідним придане покійної).
Сергій Аполлонович (1867 р.н.) після закінчення військового училища служив у 124 піхотному полку в м. Харкові підпоручиком, а з 1895 р. - поручиком. В 1897 р. він був переведений до 9-го Східно-Сибірського стрілецького полку в Порт-Артур. Загинув у російсько-японській війні 1904-1905 р.р., не залишивши нащадків.
Микола Аполлонович (1868 р.н.) помер в 1893 р. від сухот. Своєї сім'ї не встиг створити.
Ольга Аполлонівна (1870 р.н.) закінчила Катерининський інститут в Петербурзі. Викладала французьку мову в Кобеляцькому 4-класному училищі (1907-1911 р.р.), німецьку мову в Кобеляцькій жіночій гімназії (1911 - 1915 р.р.).
Була одружена з нотаріусом Свириденком Володимиром Севастяновичем. Жили вони в м. Зінькові, а на початку 1900-х років переїхали до м. Кобеляки. Мали вони єдину доньку Ніну, яка закінчила жіночу гімназію. Володимир Севастянович помер в 1915 р., а Ольга Аполлонівна з дочкою в 1917 р. виїхала з Кобеляк (за свідченням старожилів м. Кобеляк). Куди вони виїхали, а також подальша їх доля нам невідомі
Євген Аполлонович (1871 р.н.) був наймолодшим із дітей, тому й не дивно, що йому перейшла від батька садиба в Убіжищі. До 11 років він виховувався дома, а в 1882 р. вступив до Лубенської гімназії, переходив до Прилуцької, 2-ї Київської та Лодзинської, а курс навчання закінчив у Лубенській гімназії.
В 1892 р. вступив на юридичний факультет Харківського університету а в вересні 1893 р. за його проханням переведений на 1-й курс фізико-математичного факультету. В 1894 р. переведений на 1-й курс фізмату Московського університету, після одного року навчання залишає його за станом здоров'я. Ці часті переходи із одного навчального закладу до іншого з марною тратою часу і коштів можна пояснити, мабуть, не тільки станом здоров'я і його характером, а й відсутністю авторитетних для нього близьких людей, які в молоді його роки наставляли б на правильний шлях (батьки рано померли, два старших брати були на військовій службі, а третій - дуже часто хворів, старша сестра була заміжжю).
В 1897 р. він вступає до Київського університету на 2-й курс юридичного факультету. Тут у нього справи з навчанням покращали, в 1898 р. він був переведений на 3-й курс. Але закінчити університет йому не вдалося. В лютому- березні 1899 р. в Київському університеті проходили страйки студентів під керівництвом «Киевского союзного совета обьединенных землячеств и организаций», членом якого був Євген Аполлонович.
Причиною страйків було безправне становище студентів. Приводом їх стали сутички студентів Петербурзького університету, які оголосили страйк з поліцією. На знак солідарності «Киевский союзний совет» закликав студентів Київського університету до страйку, і навчання в ньому не проводилось з 17 лютого до 28 березня 1899 р.
Про участь Євгена Аполлоновича в цих подіях розповідав на слідстві в жандармському управлінні один із служителів університету: «Насколько я заметил, Гребенка участвовал во всех студенческих беспорядках, ежедневно раздавал прокламации, играл видную роль на всех студенческих сходках... По моєму мнению, Гребенка - один из главных вожаков студенческого движения».
52 студенти були виключені з університету, серед них був і Євген Аполлонович. Деякий час він був у в'язниці під слідством. 14 серпня його було звільнено під нагляд поліції.
Це було його перше «знайомство» з жандармським управлінням. Євген Аполлонович не тільки втратив можливість навчатись в університеті, а й зустрівся з труднощами влаштування на роботу. 11 вересня 1901 року він писав до своїх близьких: «... переїжджаємо в Пирятин, там можна мати чимало уроків - зараз там відкривається жіноча прогімназія, а на торік одкривається чоловіча прогімназія».
Звичайно, що він спробував виконати свій намір, але йому, мабуть, під пристойним приводом відмовили в роботі, а в листопаді цього ж року він пише до приятеля, який поміг влаштуватися йому на роботу в Ростові. Деякий час він з сім'єю жив у Ростові, дотім мав намір поїхати до свого дяді (рідного брата матері) в Польщу у місто Томапгів.
У 1906 році Євген Алоллонович жив уже в Полтаві, і тут сталося друге його «знайомство» з жандармським управлінням. 18 січня 1906 р. він був заарештований і ув'язнений до Полтавського виправничо-арештантського відділення. Цього разу його звинувачували в злочинній революційній пропаганді в Убіжищі і розповсюдженні листівок серед мешканців села Каївка. 16 травня він був звільнений під нагляд поліції.
А 3 жовтня 1906 року він втретє «користувався послугами жандармів» - опинився в тому ж самому арештантському відділенні: цього дня були заарештовані делегати губернської конференції революційної української партії (РУП), яка проводилась на квартирі у Євгена Аполлоновича (він був членом цієї партії).
Після звільнення з-під арешту Євген Алоллонович змушений був разом з сім'єю залишити Полтаву, переїхавши в Пирятин. Його сім'я: дружина Ірина Олексіївна Кривусьова (дочка кременчуцького священика), з якою він одружився в 1897 р., сини Тарас, Вадим і Леонід та дочка Наталія {найстарший син Олександр помер малолітнім).
Сім'ю він утримував за рахунок свого заробітку і доходу із маєтності. Землі на чотирьох із двома братами і сестрою було 223 десятини (за станом 1916 р;). .Євген Алоллонович був поміщиком-лібералом. Сини називали його «великим демократом». В одній із записних книжок його, які потрапили до жандармського управління при першому його арешті, були записані під заголовком «чисті пролетарі» селяни Убіжища, які не мали ні землі, ні худоби: Прокіп Деркач, Євген Демченко, Андрій і Василь Ковтуни, Іван і Степан Василенки та ін.
Мабуть, цим селянам Євген Алоллонович намагався допомогти в першу чергу. Він дозволяв селянам рубати дрова в його паркові, якщо вони мали нагальну потребу в будівельних матеріалах. В листі від 11 вересня 1901 р. до своїх близьких, які жили в Одесі, він писав, що має намір «передати землю не по дуже дорогій ціні селянам, себто не по риночній, і вже зробив декілька кроків по цій стежці» (Одеський облдержархів Ф 187, опис 1, спр. 4, арк. 28-31).
Революція застала Євгена Аполлоновича в Пирятині. В 1920-1921 р.р. він працював народним суддею 1-ої дільниці Пирятинської судової округи, а в кінці 1921 р. він уже не працював. 18 квітня 1922 року померла від тифу його дружина Ірина Олексіївна за віком 48 років. В ці роки в містах було важко жити, а Євген Аполлонович залишився без роботи. Тому після смерті дружини він з дітьми переїхав в Убіжище, де взимку 1923 року померла його дочка Наталія (1905 року народження).
За свідченням старожилів села Мар'янівки його з дітьми виселили із власного будинку (це сталося, мабуть, навесні 1923 року). Деякий час він разом з синами жив і харчувався у селян, працював разом з ними, відробляючи за проживання. Так обійшлася з ним влада трудового народу, за права і краще життя якого він боровся і переслідувався царською владою. За порадою (а може і по запрошенню) його приятеля-харків'янина в 1923 році він з двома старшими синами поїхав до Харкова, а найменшого 14-річного Леоніда відправив до Києва, де його улаштовано в дитбудинок. Невістка Євгена Аполлоновича, яка в 1930 році мешкала в Харкові, а потім - в Нью-Йорку, в своєму листі так описувала життя свого свекра в Харкові:
«Евген Аполлонович влаштувався в Центральне Статистичне Управління на канцелярську працю, і потім, мабуть, за станом здоров'я перейшов на пенсію, хоч цієї пенсії його позбавили, мабуть ще до 1929 року. В цей саме час він дуже бідував, жив у приятеля: флігельок у дворі, без фундаменту, холодний і вогкий, обігрівався маленькою пічечкою. Сини його, які в цей час тільки-тільки «піднімалися на ноги», не могли допомогти йому».
І в закінчення своєї думки вона писала: «І який же це парадокс, трагічний і жорстокий: Євген Аполлонович - «великий демократ», що активно виступав і змагався проти царського самодержавства, став безправним парієм (знедоленою, пригніченою істотою) за більшовицької влади, позбавленим всяких засобів існування».
Жив він в Харкові на Холодній горі, за адресою: вул. Велика Панасівська, 17 (тепер вул. Котлова).
Помер Євген Аполлонович 31 січня 1931 року від запалення легенів.
|
