В. С. Стусу
Через мінне поле
прапорів і гасел,
таборів мордовських,
тюрем і могил,
ти прийшов до мене
і тепер не згасне
мрій твоїх пророчих
вічний небосхил.
Ні, ти не хилився,
міряючи версти,
скверни не набрався,
каяття не знав.
Тільки жаль, по смерті,
ти прийшов до мене,
а червоний морок
все ще лютував.
На гербі кувалда
із серпом сварилась,
з прапора щомиті
скапувала кров,
черепи тріщали
і ламались карки,
а життя тривало,
бо жила любов.
* * *
“Вільний раб”
(триптих)
І
Я зітканий, як килим -
з протиріч.
Лягав під когось,
а під когось -
слався, і впившись...
трунком рабства, на віки
в моєму мозку раб зостався.
ІІ
Ні пил століть не вкрив його,
ні прах тисячоліть
не зміг його зітерти!
Невже він вічний
і йому не вмерти!?
ІІІ
А вигнать його можна -
чебрецем,
в козацькому степу,
в годину буревію.
Я повернусь...
до блискавки лицем
і раб втече.
Я так стомився...
і боятись вже не вмію.
* * *
Не поверну...
Братові П. П. Линовицькому
Наївний я, пообіцяв,
що поверну твої “земні борги”,
а вже самого тягнуть розпинати.
Не розберу, де щирі друзі,
а де люті вороги.
Тебе нема.
Немає в кого й розпитати.
А ліві й праві рвуть
Вкраїну на шматки.
Я вибухаю від брехні,
як динаміт,
коли замість новин
із Києва - плітки
літературний заправляє “замполіт”.
Дурний я, брате, що пообіцяв.
Не поверну,
бо сам уже в “боргах”,
а красного письменства
владні мастаки
нас спродують,
як бидло на торгах.
Та хто нас купить? -
ми ж поети
у Країні Навпаки.
* * *
Беріть у мене в борг
любов до України,
до Матері любов -
священні почуття.
Беріть у мене в борг
до “яничар” зневагу,
зневагу до “борців”
за світле майбуття.
Беріть у мене в борг,
я дяки не чекаю,
мені віддячив Бог,
даруючи життя.
* * *
В. М. Чорноволу
Україна у вас - одна,
а у мене вона - єдина,
як це небо і ця рілля,
ця верба і ось ця калина.
України у вас - нема,
ви її пропили й проїли,
а моя Україна - сумна,
бо ви сина її згубили.
* * *
Дилема
Куди вже до Шевченка,
чи Шекспіра,
коли думки заполонила ковбаса,
і лиш її довершена краса нам -
Батько й Мати і Праотча Віра.
* * *
22 травня - день пам’яті
про перепоховання тлінного
тіла Тараса Шевченка у
Каневі і повернення його
Вічного Духу в Україну.
Не плазуйте до Тараса на поклони.
Він не простить вам геноцид свого народу,
і пізно кидатися йому в ноги -
убивцю не прощали зроду.
Отож, готуйтесь
до пекельної дороги -
нахабні “беріївські клони”.
* * *
Віртуальне запитання до
одного з “Великих” борців за
державність
А ти за ґратами бував?
Якщо бував,
то що тобі там снилось?
Невже у сні
на тебе Мати не сварилась?
Коли її
ти “кадебістам” продавав?
* * *
Все омоскалено до абсурду
і рідномовний чужинець рідніший за
“руськоязичного брата”!
А я емігрант чи біженець у своїй домівці?
Правда ж, смішно? і я плачу...
* * *
Мова
Тарасу Шевченку
Ти, що поставив слово на сторожі,
і змусив солов’я співати рідною,
устань і подивись на “дикі рожі”
і що вони зробили з нею бідною.
* * *
Політики мою ґвалтують душу,
ще й насміхаються при цім,
а я ковтати бруд цей мушу,
а ще страшніше - довірятись їм.
* * *
“Бульбодуви” і “кнопкодави” -
всі “пухнасті” і всі “хороші” -
ви ідейні борці за гроші -
паразити на тілі держави.
* * *
“Розконвойовані вожді” -
міняють колір на повітрі,
від їхніх слів болять “макітри”,
як на похмілля в алкашів.
* * *
Народ - непотріб?
Непотріб в народі?
Народний непотріб?
Непотрібний народ?
* * *
Від поезії - поема,
а від виборів - проблема.
Найболючіша із тем:
“Чи врятує Україну
всюдисущий дядя Сем?”
А Росії віриш - вір,
та не прись до неї в “двір”,
не спасе вона тоді,
коли будеш ти в біді.
Доки є іще макети,
пофарбуй їх як ракети,
і постав їх де-не-де,
поважатимуть відразу
І у НАТО й СНД.
Якщо ні - тоді не плач,
що навкруг суцільний срач.
Дерли нас і будуть дерти,
не дадуть спокійно вмерти.
А як хочеш ще пожити,
треба мову рідну вчити,
про державу свою дбати,
батька-матір шанувати.
Наведеш в країні лад -
жити буде кожен рад.
“Манни” не чекай із неба -
все трудом здобути треба.
Ці поради всі не нові, н
е пролити б тільки крові.
* * *
Оце й...
Оце й довибиралися, панове,
а може друзі, чи товариші,
хоча нам зрада - це не нове,
але якось незатишно душі.
А що на серці -
хай Господь простить;
пощезло все - надії й ідеали,
а треба жить,
а як нам далі жить?
коли нас знову підло ошукали.
* * *
Не розумієте...
Не розумієте мене?
А я і сам себе не розумію,
дитя гріха - гріхом живу,
бо жити праведно не вмію.
А мій найбільший гріх - любов,
до тебе - мій сліпий народе, б
о зневажаєш ти себе
і забуваєш українця ім’я горде.
* * *
Мої друзі - всі соціалісти,
їм так хочеться і випити, й поїсти,
а вороги - ці “супердемократи”,
їм і на мене, і на друзів... наплювати.
Лиш я між ними справжній ідіот,
бо України патріот.
* * *
Розповім тобі казку
про країну багату,
про людей роботящих,
про родючі лани.
Розповім тобі правду
про країну без мови,
про людей без роботи,
а в полях бур’яни.
Розповім тобі сон:
Вже нема України,
тільки чернь з прапорами
і жирують пани.
* * *
Які ми люди?
Ми каліки кволі,
ми боїмося як болячки - волі.
Нам звичніше ходити у ярмі.
Чи ми дурні?
Чи ми німі?
* * *
На базарі серед різного мотлоху
часів ІІ Світової війни
я побачив ковані німецькі чоботи.
Ці чоботи весь світ топтали,
і нас добряче потовкли,
аби вони злощасні знали,
що нам цього уже замало -
ми вже “розтоптані” були.
* * *
Сестрі В. П. Панченко
Слава Богу, сестро,
що живем,
нас не було б, тоді кого б
“торкнулась” слава, а як живем,
і з чим живем,
хай вибачають -
це вже наша справа.
І мучаться у здогадах навкруг:
чого та як, коли, із ким, та нащо?
Будь мудрою і не зважай,
лукавий люд, та не такий
уже й пропащий.
А ми між ними,
як уламки двох світів,
і не багаті, і не дуже бідні,
і ти собі чужа,
і я усім чужий,
але ж ми найрідніші...
рідні.
* * *
У Каневі
Колись і я стояв
біля Шевченка,
так високо у небі,
і найближче до землі,
а може навіть під землею,
бо я давно блукаю нею
і все кудись іду і йду..,
та якось кволо поспішаю,
надіюсь, що себе знайду,
а ще Ворота,
звісно, не до Раю,
якщо не ті,
то інші пошукаю,
бо я іще кудись іду.
* * *
Ви так зміїно любите мене,
такі вже щирі - у нещирій дружбі,
бо ви у Сатани на службі
і ця любов у гріб вас зажене.
* * *
Живучи серед “сміття”, -
починаєш розуміти:
пахнуть гарно тільки квіти,
і твоє мале дитя.
* * *
Ти заховалася від мене
в морі сліз,
а я від тебе - в озері горілки,
бо я тобі у мріях щастя ніс,
а ти мені несла
суцільні понеділки. |
|
Ще нічого не було -
я іще не народився,
світу світла не напився,
небо снами ще цвіло.
Ще нічого не було,
а на світі вже світало,
молоді думки літали,
тіні падали на тло...
Та мене вже не було...
* * *
Дріма ставок
з вербою на горі,
і мляво у воді
тріпощеться карась.
Щасливий я, кричу:
“Спасибі, Господи, тобі,
що я це бачу
не в останній раз!”
* * *
Здолавши грізний океан,
і побувавши в зоряних мандрівках,
нас завжди тягне по домівках,
бо люди ми, а не пустий бур’ян.
* * *
Не переймайтесь “творчі дятли і щурі”,
якщо ви втрапили у творчості цейтнот,
хапайте мій дописаний блокнот
і прізвище своє виводьте угорі.
* * *
В. С. Корнієнку
Напишу собі листа,
що б здавалося такого?
Вася скаже: “Бійся Бога -
це хвороба непроста.”
* * *
Викинь зів’ялі квіти,
тілу дай трохи волі,
мозок хай відпочине,
годі пручатись долі.
Прости ворогам образи,
друзів забудь зрадливих,
кохання блукає світом,
любить воно сміливих.
Кохайся доки кохаєш,
мрії своєї жінку,
і буде любов на світі,
і прийде весна в Гребінку.
* * *
В повітрі пахне липою й дощем,
ми стоїмо закохані у тебе,
ми юні, нам кохати треба,
а ти космічно дивишся на небо,
і жодної уваги на “земних” нікчем.
* * *
В тяжкі часи минувшини
ми не скорились ворогу.
Тепер ми стали “бувшими” -
боротись стало дорого.
* * *
Як часто
ми вбиваєм час,
а він за це -
вбиває нас.
* * *
Піду, не грюкнувши дверима,
щоб вам запам’ятатися “ніяким”,
а ви... ви завжди будете такими -
підступними і кровожерними, як п’явки.
* * *
Ми - фрагмент декорації
чудернацької вистави
із назвою “Земне життя”.
Обрані - отримали ролі,
решта - “масовка” -
мінлива і зрадлива.
І тільки Він -
Незмінний і Вічний:
Художник і Освітлювач,
Костюмер і Суфлер,
Постановник і Режисер,
Бо Він - Автор,
Бо Він - Творець.
* * *
Ти впізнаєш себе.
Зазираєш запопадливо у рота,
якщо бачиш - у кишені “густо”.
Проклянеш рідню свою,
до сьомого коліна,
якщо знатимеш,
що у кишенях - пусто.
Будеш клястися на всьому -
грошей ради.
Продаси усіх і вся
за купку злата.
Ти давним-давно
вже не людина,
хоч для людства -
ти велика втрата.
* * *
Саші Янєнку
Коли й тебе окрадуть, як мене,
задумаєшся:
“А для мого?”
У мене ж крім душі, уже нема нічого.
Вам і її не терпиться забрать?
Я ж не якийсь там вурдалака, а чи тать?
Мені ніяк не можна без душі,
бо як жінок любитиму й писатиму вірші.
* * *
Я у прийдешності
волію заблукати,
щоб не знайшов мене
ніхто й ніколи,
щоб тільки вірші,
учні й рідна школа
могли мене забутого згадати,
а при нагоді
і зі святом привітати -
тим віршем,
що не встигну дописати.
* * *
Пробач - прости
Що рідко згадую - пробач,
що зовсім не забув - прости.
Я часто чую твій далекий плач
і тихе: “Не пали надій мости!”
Хто переміг в двобої наших самолюбств?
Чи я, чи ти...
Хто досконалості т£к прагнув досягти?
І я, і ти...
А хто кохання наше не зберіг?
Чи я, чи ти...
Хто ж нас розсудить
у двобої наших самолюбств?
Не я, й не ти -
лиш невблаганний, непідкупний час
і аж тоді,
коли уже не буде нас.
Що рідко згадую - пробач,
що зовсім не забув - прости...
* * *
Я все сказав, нічого не сказавши,
Ти все забула, хоч нічого не було.
Ми думали - кохання буде завше,
ну а воно, як березень пройшло.
Вервечка квітнів, але вже окремо,
думки лоскочуть щемні почуття.
Кохання - ось єдина тема,
що варта цілого життя.
* * *
Біжать дерева
й падають в бігу,
і знов встають,
як у бою солдати.
Отак і я впаду
на білому снігу,
як час надійде
за гріхи відповідати.
* * *
Лист, не підписаний Ніким,
вже не надійде ні до Кого,
бо адресований до Того,
Кого ніколи не було.
* * *
В пожежі нашого кохання,
згоріло коріння Дерева Бажань,
і жовте листя вже ніколи не вкриє дорогу,
якою я повертатимусь до тебе.
* * *
Плаче Всесвіт
чорним оком
на мою малу планету.
Краплі сліз
летять у Безвість,
а із неї
Чорні Круки крадуть
нескінченну Вічність
нам даровану з Тобою.
* * *
Проганяючи, кричиш грозою,
просиш повернутися - дощем,
і хіба це так уже важливо,
хто з нас - грім,
а хто - осіння злива,
ми ж іще кохаємо!?
Іще...
* * *
Я свідомий самоти,
бо самотність досконала.
Як вона мене “дістала”,
все ж не так, як зараз ти.
* * *
Не ходжу до церкви
і не б’ю поклони,
але вірю в Бога,
як ніхто й ніколи.
* * *
Плаский живіт,
звабливі груди,
довгі ноги -
є все для того,
щоб росли у чоловіка роги.
* * *
Життя вдалося -к
упа ворогів,
сто болячок і трохи...
справжніх друзів.
* * *
Сьогодні раптом зрозумів,
які усі чужі навколо,
і я “своїм” для них не був ніколи,
хоч і брехати, і горілку пити вмів.
* * *
Я стомився усіх любити,
я стомився усім прощати,
я стомився себе губити
і прощенням себе карати.
Бо прощення найбільша кара,
пережити її не просто
і простило ж людство ікара,
бо прощення найбільша помста.
* * *
Нехай самотність завиває,
заводить пісеньку стару,
вона, лукава, добре знає,
що не здолає долі гру.
Гру безкінечну і жорстоку,
де на кону стоїть - життя,
і ту єдину, синьооку,
яку люблю до забуття.
* * *
С.П.В.
Ти не старієш, бо в твоїй ході
я пізнаю струнке, метке дівчисько,
по скільки ж нам тоді було,
коли і небо, й зорі були близько?
І зрозумілим все було довкруг,
і квітень був, і травень мусив бути,
була любов, яка була любов -
п’янкіша від солодкої отрути.
А потім тебе Київ загукав,
мене зманили трепетні Черкаси,
поезія й Дніпро - навік мої світи,
а твій сховався - у віконці ощадкаси.
* * *
Приберу зі стола папери
і поставлю на ньому квіти,
як набридли тобі "ці вірші”,
а для мене вони, як діти.
Я тебе виглядати стану,
ти не можеш не повернутись,
мене легко ввести в оману,
мені важко тебе забутись.
Відчуваю на генному рівні:
ти так близько й така далека,
відспівали вже треті півні
і у вирій кличуть лелеки.
А тебе все немає, мила,
та я буду чекати, люба,
бо кохання - велика сила
і воно ж величезна згуба.
Розкладу на столі папери,
на краєчок відсуну квіти,
буду пити й писати вірші,
бо для мене вони, як діти.
* * *
Що за пара - ти і дятел!
Стукачі найкращі в світі,
все, що думаєш про мене,
напиши в тижневім звіті.
* * *
Поети - співці
і поети - месії,
злізайте із неба,
не бійтесь пітьми.
Зрікайтеся слави,
кому вона треба?
Ідіть до народу,
ставайте людьми.
* * *
У суєті буденності нудній,
роки спливали і старіла Ненька,
та я не забував сказати їй:
Як я люблю тебе, голубонько сивенька!
Ти віддала мені усю свою любов,
навчила і людей, і працю шанувати,
і не вдаватись до пустих розмов -
дітей учити і Державу будувати.
* * *
Пам’яті Матері
Рве на шматки усе єство моє
безвихідь від страшної втрати,
у Вічність відлітає Мати,
але від цього ще ріднішою стає.
* * *
Іду нізвідки в нікуди -
обабіч шляху якісь люди,
хтось мені плаче прямо в груди
і просить: “Не ходи Туди!”
Та я не можу не ходить,
бо вабить Вічності дорога,
вона веде прямісінько до Бога,
Йому лиш вірю, і Йому мене судить. |
