КУЛАЖИНЦІ— село в Україні, Гребінківському районі Полтавської області. Орган місцевого самоврядування — Кулажинська сільська рада.

Населений пункт відомий насамперед тим, що в ньому народився найвидатніший коментатор усіх видів спорту Сергій Савелій.

Коли саме і ким засновано село - невідомо. Село Кулажинці (Kalaszynce) має давнішню історію, воно було позначене на карті Боплана 1650 р. Воно існувало ще за часів польського панування на Україні, і мешканці його були свідками, а багато із них, мабуть, і учасниками національно-визвольної боротьби українського народу під проводом Павлюка, Остряниці, Гуні і Б. Хмельницького.

Село Кулажинці одержав пирятинський священик Стефан Губченко (Губка) від полковника Лубенського полку Василя Савича (1708-1714). В 1714 р. Лубенським полковником став Андрій Маркович. Користуючись владою, він відібрав село Кулажинці в свою особисту власність і в 1717 р. одержав і універсал від гетьмана Скоропадського на цю власність (мабуть, цьому допомогло те, що дружиною гетьмана Скропадського була рідна сестра Андрія Марковича Анастасія Марківна).

Губченкам (Максимовичам) він залишив невеликий хутір, який входив до складу Кулажинців. Цей хутір довго називали Максимовичевим хутором, а потім - хутором Селецьким. Ця назва існувала до тих пір, поки хутір не повернувся до складу села Кулажинець (1920-ті роки). Оскільки ці дві складові частини довго існували роздільно, кожна із них має свою власну історію, тому і розглядать їх треба окремо.

СЕЛО КУЛАЖИНЦІ (БЕЗ Х. СЕЛЕЦЬКОГО)

Андрій Марковим вважав с. Кулажинці однією із центральних своїх маєтностей. Тут він мав приїжджий двір, подовгу жив в ньому і звідси управляв своїми маєтностями, які знаходились в цьому регіоні: х. Шелехівка, х. Сухооржицький, с. Короваї.

Крім цих маєтностей Марковичі в Лубенському полку володіли: Сухоносівкою (біля Чорнух), селами Токарі, Погарщина, хутором Гамаліїв - Дубровний. Біля м. Глухова в них була велика маєтність с. Сварків. Тут він приймав своїх синів: Якова, Семена, Івана, Андрія і, мабуть, радились, як прибрати до своїх рук той чи інший шмат землі. Марковичі були хитрими і наполегливими в своїх земельних домаганнях.

В 1720 р. А. Маркович «приймає в дар» від отамана пирятинського Куриленка Павла луки по р. Гнила (Сира) Оржиця, що за Короваями. Він і його сини скуповували за низькими цінами землі, луги і «стінки» (ліски), які їм приглянулись, а якщо хтось не поступався, то примушували його це зробити. Так сталося із Короваївською маєтністю, яка сподобалась Андрію Марковичу і він примусив; Лук'яна Свічку «продати» її йому.

Необхідно віддати належне Андрію Марковичу і його синам в їх умілому господарюванні: вони з глибоким знанням господарських справ направляли й контролювали роботу своїх управителів, щоб вони не тринькали і не крали панського добра і не чинили кривд посполитим. Про це багато написав син Андрія Марковича Яків в своєму «Щоденникові» («Дневные записи генерального подскарбия Якова Марковича» зберігаються в рукописному відділі бібліотеки Академії Наук України, м. Київ).

Деякі відомості про населення с. Кулажинець в роки господарювання там Марковичів: в 1721 р. там було: посполитих достатніх - 35, бобилів - 9; в 1740 р. там було 22 посполитих хат; в 1764 р. - 59 посполитих хат, людей 183 душі; в 1786 р. там мешкало 239 душ обох статей; в 1832 р. - 353 душі; в 1844 р. -514 душ.

Після смерті Андрія Марковича (1747 р.) за його духовним заповітом с. Кулажинці разом з с. Короваї і хуторами Глибокий Яр, Сухооржицький, Шелехівський були передані дітям його сина Семена - Іванові Семеновичу старшому і Іванові Семеновичу молодшому. (їх батько Семен Андрійович помер від дизентерії в 1738 р. в Кримському поході проти татар).

В 1750 р. Іван Семенович Маркович старший помер, дітей він не мав, тому всі маєтності перейшли до рук Івана Семеновича Марковича молодшого, який з сім'єю постійно мешкав в с. Короваях до 1773 р., а в 1773 чи 1774 переселився до х. Глибокого Яру і с. Кулажинець, в 1790 р. він помер. Оскільки сини його Іван і Петро померли ще за його життя, а дочка Ганна одержала свою частину спадщини при виході заміж, то вся маєтність дісталась онукам Івана Семеновича - Василеві Івановичу і Ганні Петрівні.

Василеві Івановичу дісталась основна частина спадщини, в тім числі Кулажинська маєтність. На відміну від свого діда і більш далеких предків своїх Василь Іванович господарював з великими збитками. От що писав в своїх спогадах його внук письменник Дмитро Васильович Маркович («По етапах та хуторах» Дм. Маркович, вид. «Дніпро» 1991 р., стор. 460-461): «...дід (Василь Іванович) кликав батька (Василя Васильовича Марковича) на село в свій маєток до Кулажинець, щоб батько поміг йому, вже старому, хазяйнувати. Кликав, щоб і тесть, і теща їхали.

Зібралися і поїхали. Дід жив попанськи, на всю губу: величезний одноповерховий дім мав масу кімнат, прислуги трималося незчисленно, поварів було з 10, й коло їх хлопців, учнів з 30, дівчат та жінок на кухні було сила. І не дивно, бо у діда завше гостювали цілі орди знайомих і незнайомих панів, підпанків, приїжджих панів. Щодня за обід сідало не менше 40 душ».

«Дід мав свій оркестр, інструменти були гарні, нові, 60 душ музики було, але грали препогано».

Ці відомості із спогадів Дмитра Марковича підтверджуються даними, взятими із сповідальних відомостей Миколаївської церкви с. Кулажинець за 1784 і 1834 роки: в 1784 р. двірні за Іваном Семеновичем Марковичем було записано 9 чоловіків і 8 жінок, а в 1834 р. двірні за Василем Івановичем Марковичем було записано 43 чоловіків і 37 жінок.

І далі Дмитро Марковим продовжує в своїх спогадах: «Але тут на першій же порі виник конфлікт діда з батьком моїм. Дід любив їсти смажену гуску, для нього навмисно вигодовували гусей, і щодня подавали здоровенного гусака чи гуску.

Всі це добре знали. І от якось подають, несуть на величезнім блюді здоровенного смаженого гусака. «А здоров, куме, здоров старий знайомий!» -вигукнув батько до гусака, і льокай (лакей) і всі гості зареготали. Дід почервонів, піднявся і на весь голос закричав: «Сміятися над звичаєм батька, над батьком! Вон з-за столу, геть з хати, геть з оселі, щоб духу твого не було!»

Батько зблід, піднявся і вийшов, мати в сльозах, її мати теж, дід по матері теж обурився і пішов з хати. Дід Василь Іванович розійшовся, а тут дядько Модест, що ненавидів батька, став шептати й настренчувати діда. Дід кричав: «Непокірність! Я його такого-сякого прийняв з жінкою і з родиною її, а він оддячив - перед людьми висміває мене! Вон, вон! Ей, прикажіть, щоб рихтували коні: пан Василь виїжджає геть з села!»

Мати, бідна, до нього, стала просити пробачення, говорити, що се його така весела вдача, що він з батька не мав наміру сміятися, але де тобі! Старий зовсім сказився - приказав, щоб зараз же всі виїхали».

Всі умовляли Василя Івановича, але це було марно.

«На другий день Сулима - повітовий предводитель приїхав, упросював діда помиритися, говорив що се скандал на всю губернію, що з старого дворяни будуть сміятися, що за гусака посварився з сином. Отже, останнє мало вплив на діда.

Покликав батька, той мусив навколюшки ставати, цілувати руки, - і дід помилував, але щоб батько з ним ніколи не обідав. Стався мир, ні до яких справ дід батька не допускав і, закликаючи його, щоб став йому на поміч би правити маєтком, тепер од всього зрікся».

Василь Васильович і його сім'я виїхали із Кулажинець, не ставши спадкоємцем в господарських справах батька. Не став він ним і після смерті батька. В тих же спогадах на стор. 464 читаємо: «В 1852 чи 53 р. вмер мій дід Василь Маркович. (Це помилка. Насправді він помер 26 січня ст. ст.. 1843 р. у віці 64 роки, а його жінка Олена Леонтіївна померла від сухот 1836 р., за віком 56 років. Ці дані взяті з Метричних книг Миколаївської церкви с. Кулажинець за відповідні роки. Прим. авт.).

Зосталися величезні маєтки: в Полтавщині - Кулажинці, в Чернігівщині - грунти і хутори, в Ворожинщині на Хопрі - кінські заводи; зосталися і величезні борги. Братів у батька з 18-и зосталося все ж 8 чи 10 (серед них - відомий український фольклорист, етнограф, гарячий патріот України, своєї мови і культури — Опанас Васильович Маркович - перший чоловік письменниці Марка Вовчка. - Прим. авт.)...

З'їхалися брати (в Кулажинці). Зоставалися вільними (хто міг би зайнятися господарством покійного батька - Прим, авт.) Модест і батько; вирішили, щоб батько всім завідував, розплутав справи, сплатив борги і зберіг маєтки. Але повстав Модест. Батько з ним вчився в корпусі (кадетському корпусі - офіцерському учбовому закладі. - Прим, авт.) і його не любив, зразу спалахнув, вилаяв Модеста за недовір'я, од усього зрікся й поїхав додому; маєток і все геть чисто продали за безцінь, поплатила опека борги, і братам зосталось по 12 чи 18 тисяч рублів на асигнації. Всі збідніли».

Дійсно, до дорослого віку дожило восьмеро дітей Василя Івановича і Олени Леонтіївни. Це були:

- Олександр (1803- 1843), підполковник, жив в Петербурзі, а в 1842 р. приїхав в Кулажинці тяжко хворий і сліпий, де і помер в 1843 р., через 8 місяців після батька, не залишив нащадків;

- Віктор (1805- 1839), штабс-капітан у відставці, жив на Пирятинщині, в шлюбі прожив всього два роки, дітей не мав;

- Іван (1806- 1870), полковник генштабу, при виході у відставку одержав чин генерал-майора, своїх дітей не мав;

- Аполлон (1811-1857), капітан у відставці, жив у Пирятині, був божевільний (як писав його племінник Дмитро Васильович Маркович), був одружений з жінкою з трьома дітьми, своїх дітей не мав;

- Василь (1815-1865), поручик, лісник, жив у різних лісних місцях, був одружений, мав своїх дітей;

- Модест (1816-1884), штабс-капітан у відставці, жив в Одесі, був одружений, мав дітей;

- Опанас (1822-1867), фольклорист і етнограф, чоловік письменниці Марко Вовчок, мав єдиного сина;

- Венедикт (1825-?), служив у війську, за образу побив командира полку, за що навічно ув'язнений в Дінобурзьку фортецю.

Нам невідомо, коли збирались брати, щоб вирішити свої майнові справи після смерті батька Василя Івановича, і невідомо, хто із братів був присутнім при цьому. Мабуть так сталось що брат Іван Васильович не зміг приїхати через зайнятість на службі, Віктора і Олександра не було уже в живих, Аполлон був хворий, а Панас і Венедикт були молодими і не могли суттєво вплинуть на сварки братів Василя і Модеста.