ХУТІР ПОЛОГІВСЬКИЙ заснований близько 1726р. В 1765р. атаман Пирятинський Андрій Степанович Щербак (засновник Щербанівки-Тарасівки), відписуючи дітям своє майно показав: «Хутор с 5 хат в самой вершине р. Слепород состоящий и называемый Сидорцевы Луки й Лозы с имеющимися при нем сенокосньыми луками, в 1726г. 2 декабря у бывшего жителя Пирятинского Опанаса Сидоренка купленные мною».

Пізніше він став називатись Щербаківським. в якому в 1784р. мешкало 18 душ обох статей (згідно з сповідальною відомістю Миколаївської церкви с. Кулажинець).

 В «Описах Київського намісництва 178І-1787рр.» цей хутір названий Пологівським (ця місцевість, мабуть, через рельєф називалась Пологами). В 1795р. Максим Максимович Щербак (онук Андрія Степановича) продав х. Пологівський разом з орною і сінокосною землею і з людьми за 6 тисяч крб. дружині підпоручика Івана Михайловича Ограновича-Корнісвича - Єлизаветі Йосипівні. Ограновичі-Корнієвичі прийшли в Лубенський полк із Прилуцького козацького полку.

В другій половині 17 сі. родоначальник Лубенських і Пирятинських Ограновичів Корній Григорович одружився на дочці багатого чоловіка - «арендаря Лубенського» («арендарь» -корчмар, шинкар) Івана Кулябки і переїхав із Прилук в Лубни. (Довгий час його нащадки носили прізвище «Корнієвич». яке пішло від імені їх предка).

Його син Григорій Корнійович одружився на дочці Лубенського пости в полкових І сотенних урядах, швидко заволоділи багатьма земельними угіддями на Лубенщині та Пирятинщині (Іван Михайлович Огранович був правнуком Корнія Ограновича).

Близько 1828р. ця невелика маєтність перейшла до дочки Івана Михайловича Ограновича Олександри Іванівни, дружини капітан-командира Шостака Павла Андрійовича (військово-морський чин капітан-командир дорівнювався генеральському чину сухопутних військ - бригадира, який був проміжним між полковником і генерал-майором).

В 1838р. в сповідальній відомості Миколаївської церкви с. Кулажинець вперше записана сама Олександра Іванівна. віком 42 роки (вона була молодша за чоловіка на 30 років), вдова.

Після смерті чоловіка вона приїхала в свій хутір Сліпорід (Пологівський) і стала тут жити. В простонародді цей хутір стали називати Шосточчиним хутором. А потім в офіційних документах записували: х. Пологівський (Шосточин), а в матеріалах переписів 1900-1926рр. записано: х. Пологи (Він же Шосточчин).

Розповідь про господарку цього хутора Олександру Іванівну приведемо із нарису « Эпизод из жизни Т. Г. Шевченко», написаний власником Велико-Кручанської маєтності. істориком Миколою Володимировичем Стороженком.

 «12 апреля 1844г. в день именин Т. Г. Волховской. в Мосевке было большое празднество (150 чел. гостей, в т. ч. Т. Г. Шевченко). Между прочими увеселениями была устроена лотерея в пользу некой Александры Ивановны Шостак, или как ее обыкновенно називали Шосточка (которая здесь присутствовала тоже).

Разыгрывался портрет той госпожи. История его следующая. А. Й. Ростка представляла особенный тип того времени некто вроде Мари Дмитровны Ахросимовой в романе «Война й мир». Это была небогатая дворянка, вдова бригадира, без особенного образования но с острым умом й с врожденным тактом.

Все очень любили ее за ее веселый нрав, й потому не было іменин, свадьбы крестин й вообще каких-либо празднеств, на которые не звали бы Шосточку. Приехавши куда-нибудь. она часто оставалась на несколько дней й в награду за сообщенные новостишки й хозяйственные советы получала всегда разные подарки в виде сьестных припасов всяких вешей.

Едва успевала Шосточка привести все это добро в свой «курень», как уже приезжал чей-нибудь экипаж за нею, й она снова летела собирать медь й увеселять своих покровителей.

Часто, конечно, ей приходилось исполнять роль свахи. Словом, она была везде желанной гостей, являлась для каждого нужным человеком. В 1843г. с ней приключилась беда: архиерей дал ей книгу для сбора пожертвований на одну церковь (Мабуть, на будову Успенської церкви в м. Пирятині, яка згоріла в 1841 р. «до основания от громового удара». Прим. авт.) она собрала 50 руб.. но тут-то й попутал ее грех - взяла да й растратила чужие деньги.

Положение было конечно, пренеприятное й вот она чтобы викрутиться из него призналась как-то у Закревских во всем чистосердечно й просила помочь ей.

В. А. Закревський увидел в этом отличный случай позабавиться й потому на ее слезное признание отвеча: «Я вам помогу, душенька Александра Ивановна, но для этого нужно, чтобы вы согласились на моє предложение - пускай Тарас снимет портрет с вас во весь рост, как єсть, с животиком й прелестними ножками; об остальном не спрашивайте: это уж моє дело».

Нужно сказать, что Шосточка была огромного роста, толстая й неуклюжая. Шосточка согласилась. й Шевченко сделал ее портрет: был представлень сад, клумба роз й Шосточка, идущая по усыпанной песком дорожке под зонтиком в черном шелковом платне, несколько подхваченном к верху, чтобы видны были ноги, и в белом чепчике.

 Сходство портрета с оригиналом было поразительно: в художественном отношении эта работа Т. Г. Шевченко отличалась замечательною тщательностью отделки. Величиною портрет был с аршин в высоту й четверти 3 в ширину.

 12 января дешевые лотерейные билеты быстро разошлись по рукам, собранная сумма с излишком покрыла растраченную Шосточкой сумму й была тотчас же передана в ее распоряжение: портрет же выиграла моя бабушка (Марія Давидінна Ллександрович. владарка В. Кручанської маєтності до 1886р.- Нрим.авт.)

Но увы! Одна ее знакомая, некая Анна Корнеевна Огранович, двоюродная сестра Шосточки (Анна Корнеевна в действительности была троюродной сестрой Шосточки й жила в х.Саловке. нынешнем селе Ульяновке - Прим.авт. ) после бесконечных просьб просто вынудила подарить ей портрет.

А.К.Огранович уже несколько лет как умерла, й работа кисти нашего великого поэта пропала бесследно. Предположительно,что Огранович А.К. подарила портрет своим родственникам. у которых потом сгорел дом й в нем. быть может й художесвенное произведение Тараса Григорьевича".

 Олександра Іванівна, не маючи спадкоємців, в 1843р. продала Пологівську маєтність полковникові Миколі 1852р. Близько 1859р. Микола Іванович вийшов у відставку і став жити з сім'єю в цьому хуторі. В період селянської реформи договір на продаж землі селянам складала його дружина Софія Петрівна (в 1863р.). Землею наділялась 61 "ревізька душа" в загальній кількості: присадибної – 6,045 десятин, польової – 40, 54 десятин.

 В 1915 р. тут було 2 вітряки (млини). Ріст населення в х.Пологівському характеризувався такими даними:

в 1767р. тут було всього 5 хат,
в 1789р. тут мешкало 25 душ обох статей,
1797р. - 46 душ,
1859р. - 123 душі,
1893 -160 душ,
1900р. - 183 душі,
1910р. - 219 душ,
1926р. -369 душ,
1939р. -216 душ.