Особливості посвідчення заповітів

Згідно ст. 1233 Цивільного кодексу України, заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Закон надає фізичній особі право призначити спадкоємців шляхом складання заповіту та розподілити спадкове майно, майнові права та обов’язки на свій погляд.

Значення заповіту полягає в тому, щоб визначити порядок переходу всього майна або його частини, майнових прав та обов’язків до певних осіб, який буде існувати після смерті заповідача.

Заповідачем може бути повністю дієздатна особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття). Повну цивільну дієздатність особа також може набути в разі реєстрації шлюбу до досягнення повноліття, особа яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, неповнолітня особа, яка записана батьком або матір’ю дитини, особа, яка досягла шістнадцяти років і отримала свідоцтво на право зайняття підприємницькою діяльністю.

Заповіт, як правочин, безпосередньо пов’язаний з особою заповідача, повинен бути здійснений особисто ним. Здійснення заповіту через представника не допускається. Не допускається також складання заповіту від імені кількох осіб, за винятком заповіту подружжя відносно спільного майна.

Оскільки склад спадкового майна визначається на час відкриття спадщини, то не має значення, чи було в наявності майно, вказане в заповіті, майнові права та обов’язки на момент складання заповіту. При посвідченні заповіту від заповідача не вимагається подання доказів, які підтверджують його право на майно, що заповідається.

Розпорядження заповідача, відповідно до якого на спадкоємця покладається обов’язок здійснити будь-яку дію на користь однієї чи кількох осіб (відказоодержувачів), називається заповідальним відказом. Його сенс полягає в тому, щоб зі всієї сукупності відносин, що складають спадщину, надати відказоодержувачам яке-небудь одне чи декілька прав.

При цьому, отримуючи право на певне майно, відказоодержувач не несе в цій частині відповідальності за боргами спадкодавця. До кола відказоодержувачів можуть входити як спадкоємці за законом, так і сторонні особи, будь-які учасники цивільних правовідносин.

Крім заповідального відказу, що припускає надання майнової вигоди на користь певної особи, заповідачу також надано право зобов’язати спадкоємців до здійснення певних дій немайнового характеру. Зокрема, він може зобов’язати спадкоємця здійснити певний ритуал поховання, що відповідає релігійним поглядам заповідача тощо.

Закон не передбачає кола суб’єктів, які мають право вимагати виконання таких дій. Однак, є думка, що така вимога може бути заявлена особами, зацікавленими в здійсненні загальнокорисної мети, а також виконавцями заповіту, прямим обов’язком яких є точне виконання волі заповідача.

Право на спадкування за заповітом може бути обумовлено заповідачем існуванням певної умови. Така умова має існувати на час відкриття спадщини та може бути як пов’язана, так і не пов’язана з поведінкою спадкоємця за заповітом. Зокрема, право на спадщину може бути обумовлено наявністю інших спадкоємців, або народженням спадкоємцем дитини, здобуттям освіти та ін.

Не допускається зазначення у заповіті умови, яка суперечить закону або моральним засадам суспільства.
Незнання спадкоємця про умову, або ненастання умови за обставин, які від нього не залежали, не може бути підставою для визнання умови недійсною.

Як зазначалося раніше, заповіт вважається особистим розпорядженням, а тому кілька осіб скласти єдиного заповіту не можуть. Однак, виняток складає заповіт подружжя відносно майна, що належить йому на праві спільної сумісної власності. Таким є майно, що набуте подружжям під час шлюбу, незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку.

На такий заповіт розповсюджуються всі правила відносно форми заповіту та порядку його посвідчення, що передбачені Цивільним кодексом.

Юридичний сенс такого заповіту полягає в одержанні спадщини, а саме майна, яке було спільною сумісною власністю, тією особою, яка була обрана за домовленістю подружжя, а також у тому, що той з подружжя, який пережив, продовжує жити у звичайному для нього майновому середовищі.

Якщо майно стає об’єктом спільного заповіту, то в разі смерті одного з подружжя, його частка в цьому майні не входить до спадкової маси, а переходить до другого з подружжя. При цьому той з подружжя, хто пережив, обмежений в праві розпоряджатися ним, відчужувати його будь-яким чином він не вправі. Спадкоємцями цього майна будуть ті особи, які зазначені подружжям в заповіті. Вступити у володіння цим майном вони зможуть лише після смерті обох з подружжя.

Кожен з подружжя має право у будь-який час відмовитися від складання заповіту. При цьому така відмова здійснюється за всіма правилами відмови від заповітів і підлягає нотаріальному посвідченню. Оскільки право на відмову передбачено за життя подружжя, то після смерті одного з них, другий не має право скасувати чи змінити цей заповіт.

Після смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті, що робить неможливим розпорядитися цим майном.

Складаючи заповіт, заповідач має право не тільки призначити спадкоємця, але також вказати особу або осіб, до яких перейде спадкове майно у випадку смерті першого спадкоємця раніше відкриття спадщини, неприйняття її, відмови від неї, усунення від спадкування, а також у разі відсутності умов при складанні заповіту з умовою.

Під неприйняттям спадщини розуміють і той випадок, коли спадкоємець пропустив строк на прийняття спадщини і такий строк судом не поновлений.

Стаття 1246 Цивільного кодексу України надає заповідачу право встановити порядок користування відносно земельної ділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб. Зокрема, право користування земельною ділянкою може полягати у наданні можливості здійснити прохід, проїзд через чужу земельну ділянку тощо.

Сервітут не позбавляє власника майна, обтяженого сервітутом, права володіння, користування та розпорядження цим майном. У випадку переходу права власності на таке майно до інших осіб, сервітут залишається чинним і для нового власника, про що необхідно зазначити в документі, який буде підтверджувати перехід права власності.

Новий Цивільний кодекс передбачив новий вид заповіту — заповіт посвідчений при свідках. Таким чином, за бажанням заповідача при посвідченні заповіту можуть бути присутні свідки.

Якщо заповідач внаслідок фізичної вади позбавлений можливості самостійно прочитати заповіт, то посвідчення такого заповіту має здійснюватися не менш як при двох свідках.

Свідком може бути особа тільки з повною цивільною дієздатністю. Нотаріус, службова, посадова особа, що посвідчує заповіт, спадкоємці за заповітом, члени їх сім’ї та родичі, особи, що самі не здатні прочитати або підписати заповіт, свідками бути не можуть.

Свідки зачитують заповіт уголос та підписують його. При цьому до тексту заповіту заносяться відомості про особу свідків відповідно до документів, що посвідчують їх особу.

Нотаріус, який посвідчує заповіт, повинен попередити свідків пре необхідність додержання таємниці заповіту.
Враховуючи, що у деяких випадках присутність свідків є обов’язковою, відсутність їх при складанні заповіту тягне його недійсність, а невідповідність свідків перерахованим вимогам може бути підставою визнання заповіту недійсним.