 |
Зимова історія |
Пухнастий сніг щедро посипав дорогу, тротуари та автомобілі. Андрій дивився у вікно і стискав телефон.
- Тобі треба лягти в лікарню. Онкологія не жарти, - сказав Сергій. Через проблеми зі з’язком, його голос звучав десь далеко. – Після свят я чекаю тебе у клініці.
- Я не буду проводити останні місяці свого життя у лікарняній палаті, - жорстко сказав Андрій.
У двері наполегливо дзвонили.
- Ти вже сказав своїм?
- Поки ні.
- Чому ти тягнеш? Скоро тобі знадобиться долгяд.
- Знаю. До мене прийшли. Бувай.
Андрій накрив газетою ренгенівські знімки, що лежали на журнальному столику і закрив ноутбук. Відвідувачі не відступали. Андрій відчинив двері. На порозі стояли дві молоді жінки, припорошені снігом і хлопчик років десяти з зеленим рюкзаком.
- Привіт, братику, - проходячи в квартиру, весело сказала синьоока білявка. – З наступаючим Різдвом тебе.
Андрій зачинив двері за гостями.
- Дякую. Вас також.
- Андрію, познайомся з моєю подругою Настею та її сином Тарасом.
- Вітаю. Оксана розповідала про вас багато хорошого.
- Вона перебільшує, - буркнув Андрій.
- Нічого я не перебільшую, - сказала Оксана. – Ти найкращий вчитель у всесвіті і чудово ладнаєш з дітьми.
- Припини, - Андрій трохи знітився.
- Нам потрібна твоя допомога. У нас з Настею є нагальна справа а Тараса немає з ким залишити. Побудь з ним пару годин.
- Я?!
- Будьласочка, - Оксана молитовно склала руки. – Дуже треба.
- Він вам не завадить, - сказала Настя. – У нього є планшет. Він буде тихенько собі гратися. Правда, Тарасику?
Хлопчик мовчки підвів очі на Андрія.
- Гаразд.
Поки Настя роздягала сина, Оксана вивела Андрія на кухню.
- Ти був у батька? - серйозно запитала вона.
- Не задавай дурних питаннь.
- Хоча б подзвони. Привітай.
- Якось не логічно вітати з Різдвом атеїста.
- Він переживає через вашу сварку.
Андрій лише гірко усміхнувся. Оксана уважніше придивилася до нього.
- З тобою все гараз? Якийсь ти блідий.
- Не виспався.
Оксана подивилася на годинник.
- Пора. Ледь не забула. Приведи Тараса в торговий центр. Настя буде там о четвертій. Зустрінетесь біля ялинки.
Андрій тяжко зітхнув і смиренно погодився. Зачинивши двері, він повернувся в кімнату.
Газета лежала на підлозі а Тарас розглядав ренгенівські знімки. В його руках вони здавалися величезними.
- Поклади на місце, - крикнув Андрій.
Тарас здригнувся і випусти чорну плівку. Один знімок повільно сповз зі столу. Хлопчик сів у крісло, опустив голову і тихенько заплакав. Андрій розгублено дивився на цю картину. Він і сам не розумів чому так зреагував.
Тарас дістав з рюкзака іграшкового римського воїна без правої руки. Порившись у сумці, хлопчик знайшов відсутню кінцівку з мечем. Андрій присів біля Тараса.
- Вибач мене, друже.
Тарас мовчав і намагався прилаштувати пластмасову руку на місце.
- Я колись теж збирав солдатиків, - сказав Андрій.
- Мама купила мені його сьогодні, - сказав Тарас. – Мабуть буде сердитись.
- Не буде.
Андрій дістав з шафи тюбик клею і через кілька хвилин римський легіонер стояв з обома руками.
- Ти вмієш кататися на ковзанах? – запитав Андрій, пригощаючи Тараса чаєм.
- Трошки.
- Хочеш сходимо на каток?
Тарас натхненно захитав головою на знак згоди.
Спочатку Андрій тримав Тараса за руку, але після декількох хвилин практи і шести падіннь, хлопець міг самостійно їхати. Вони каталися цілу годину. Тарас сміявся і показував як він може. Андрій теж сміявся а потім згадав, як батько так само вчив його їздити на ковзанах.
- Я хочу ще, - сказав Тарас, коли вони закінчили.
- Іншим разом. Ти собак любиш?
- Так. Я просив у мами песика. Але вона сказала, що вони тхнуть.
- Ходімо, - сказав Андрій усміхнувшись.
Червоний металевий паркан легенько гуркотів від поривчастого вітру. Андрій натиснув білу кнопку дзвінка.
- Хто тут живе, - запитав Тарас.
- Багато, багато песиків.
Клацнув замок і хвіртка відчинилася. Міцний, стариган у чорному кожусі, здивовано подивився на гостей. Німецька вівчарка насторожено стояла біля ніг господаря.
- З Різдвом тебе, батьку, - сказав Андрій.
- Дякую, - промовив старий, пропускаючи їх.
- Тарасе, привітайся з дідом Іваном.
- Здрастуйте, - Тарас протягнув дідові маленьку долоню. – Як звати вашу собаку?
- Привіт, малий, - сказав дід Іван усміхаючись. – Це Джесі. Джесі, дай лапу.
Собака слухняно дала хлопцеві одну потім другу лапу. Тарас погладив кудлату голову, а Джесі лизнула його носа. Хлопчик аж застрибав від радості.
- Андрій казав, що у вас багато песиків.
- Ходімо покажу.
Дід Іван провів їх за будинок. Там знаходився питомник з розведення німецьких вівчарок. Вони підійшли до вольєру з кількамісячними щенятами. Побачивши людей, вони весело гавкали, махали хвостами і ставали передніми лапами на клітку.
Андріїв батько випустив зграю. Жовто-чорні клубки шерсті висипали на білий сніг. Дід Іван дав Тарасові кілька іграшок для собак. Щенята метушилися навколо хлопця мов навіжені. Тарас сміявся і борсався з ними у снігу.
- Я вже подумав, що в мене з’явився онук.
- Вибач, що знову тебе розчарував.
- Доки ти будеш згадувати ту розмову? – роздратовано сказав батько. – Я мав на увазі зовсім не те.
- Краще б у мене було дві дочки, ніж син, який не хоче продовжувати військову династію. Твої слова?
- Ти не захотів служити, тільки всупереч мені.
- Звісно, ти єдина персона, навколо якої крутиться увесь світ, - Андрій подивився на годинник. – Тарасе, час іти. Мама чекає.
Вони стояли під високою ялинкою і намагалися додзвонитися. Ніхто не відповідав. Цифри на екрані телефону показували сімнадцяту годину. Андрій подивився на Тараса. Той опустив голову і длубав черевиком ідеально рівну підлогу. Андрій присів коло нього.
- Може її на роботу викликали. Ти ж знаєш, у лікарні все буває.
Тарас мовчав і не піднімав голови. По щоках текли тоненькі струмочки.
- Доброго вечора, - сказала худорлява дівчина у синій шапці.
- Добрий вечір, - Андрій підвівся.
- Запрошуємо вас на різдвяну виставу, - дівчина дала Андрієві червоний буклет. – Приходьте. Вашому синові сподобається.
- Дякую.
Діввчина пішла. Андрій прочитав запрошення.
- Тут сказано, що будуть веселощі, подарунки і солодощі.
Тарас сумно подивився з низу в гору. Андрій змовницьки підморгнув йому:
- Погуляємо?
Повна зала дітей. Маленька сцена з декораціями свійських тварин. Актори-підлітки показують прихід волхвів з дарами до новонародженого Ісуса. Голоси звучать у повній тиші. Малеча зачаровано спостерігає дійство.
Після вистави, дівчина в окулярах, у чорній оправі, питала юних глядачів про побачене. Кожна відповідь винагороджувалася цукеркою або якоюсь цікавою дрібничкою.
- Для чого народився Ісус? - запитала дівчина.
- Врятувати всіх людей, - вкотре вигукнув Тарас, піднявши руку.
- Правильно. Врятувати і зцілити кожну людину.
Останні слова прозвучали для Андрія по особливому. Надія блимнула променем у пітьмі але знову згасла.
Блискучі пакети солодощів розліталися мов гарячі пиріжки. Батьки отримували кишенькові «Нові заповіти».
- У вас розумний син, - сказала дівчина в окулярах, вручаючи Андрієві синю книжечку.
- Це правда. Але Тарас мені не син. Знайома попросила наглянути за ним.
- Передайте знайомій мої слова.
- Неодмінно.
Вони повернулися додому. Втомлений Тарас навіть не міг сумувати. Він заснув, ледь торкнувшись головою подушки.
Оксана і Настя прийшли о дев’ятій ранку. Тарас блискавкою вилетів з кухні, почувши мамин голос.
- Тарасику, синку! – сказала Настя, підіймаючи сина на руки. – Пробач, що не забрала тебе.
- Нас терміново викликали на чергування, - сказала Оксана. – П’ять великих аварій. Багато травмованих. Ми звільнилися близько першої ночі.
- Вибачте, що завдала вам клопоту, - промовила Настя, вдягаючи сина.
- Ніяких клопотів. Ми чудово провели час.
- Мамо, ми ходили на каток. А дід Іван показав мені песиків, - щебетав Тарас. – А потім ми дивилися виставу про Ісуса.
- Значить ви у діда Івана були, - багатозначно усміхнулася Оксана.
- Були.
- Чекай, - Тарас скинув рюкзак, дістав з нього римського воїна і дав Андрієві. – Це тобі на Різдво.
Андрій подякував. Тарас міцно його обійняв.
Зачинивши двері, Андрій пройшов у вітальню. Раптом, кімната зрушила з місця. В голові запаморочилася. Андрій відчував ніби кудись провалюється. Стискаючи солдатика, він дістав телефон. Сергій. Сергій, де ж твій номер. Ось. Нарешті. Безкінечні гудки. Тільки б протриматися.
- Ало.
- Чувак, забери мене.
Біла імла затуляла вікно лікарняної палати. Снігопад не припинявся вже третій день. Андрій та Сергій грали в шахи. Римський легіонер стояв поруч з дошкою.
- Лікарі зі швидкої сказали, що не могли його в тебе забрати, - не дивлячись, вказав Сергій на іграшку.
- Різдвяний подарунок.
- Ясно.
- Ти віриш в Бога?
Від несподіваного запитання Сергій відволікся від гри.
- Не зрозумів.
- Ти віриш в Бога, який створив усе і може робити дива?
- Я вірю в анатомію і фізіологію, - подумавши, відповів Сергій.
- Значить у мене не має ніяких шансів?
Сергій розгублено мовчав, дивлячись на свого друга. Андрій махнув рукою.
- Розслабся. Я знаю, що ти зробив для мене все що міг. Тобі мат.
Андрій поставив чорного ферзя до Сергієвого короля, затиснутого власними фігурами. Андрій встав і підійшов до вікна. Він довго дивився на сніг. Сергій став поруч.
- Десять виграшних партій – це занадто. Може, через хворобу, в тебе відкрились якісь суперздібності?
Андрій стиснув плечима і усміхнувся. Короткий, швидкий стук у двері. Оксана вихорем увірвалася в палату, принісши з собою морозне повітря.
- Привіт, хлопці. Ви ще тут не скисли?
Сергій привітався і вийшов, сказавши, що зайде пізніше.
- Як ти? Нападів більше не було?
- Все нормально. Не переживай.
- Я привела тобі гостей, - Оксана відчинила двері. – Заходь.
Батько несміливо переступив поріг. Він зробив кілька кроків і зупинився. Міцний чоловік, з військовою виправкою, тримтів від хвилювання. Андрій сам пішов йому на зустріч. Батько й син затисли один одного в чоловічий обіймах. Вони не говорили, просто оьіймалися й плакали.
Напівтемрява. Вуличний ліхтар світив прямо у вікно. Андрій сидів на ліжку й тримав у руках солдатика. Поставивши його на тумбочку, він відкрив «Новий заповіт».
- Ранами Його ми зцілились, - прочитав Андрій у голос.
Римський воїн впевнено тримав свій меч.
Листопад – грудень 2016 року
Схожі матеріали:
Блоги є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться.
Точка зору редакції Grebenka.com може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує роль носія
|
|
НАЙБІЛЬШ ЧИТАЄМІ БЛОГИ
|
|
ЕНЦИКЛОПЕДІЯ КОРИСНОГО
|
|
|
|
| ||||
|
|
|
| ||||
|
|
|
|
|
|