Сербинівка -  (колишні назви: Семенів, Семени, Воскресенське, 1 Травна)

ХУТІР (СЛОБІДКА) СЕМЕНІВКА (СЕМЕНИ, СЕРБИНІВКА, ВОСКРЕСЕНСЬКЕ)

Свого першу назву Семени (Семенівка) хутір одержав від його засновника Семена Милорадовича. Серб (сербин) Ілля Олександрович Милорадович прибув у Росію в 1712 р., служив у Галицькому полку, в 1724 р. був призначений сотником Грунським, а в 1747 р. на цій посаді замінив його син Семен Ілліч, який у 1763 р. вийшов у відставку, а на його місце став Василь Трохимович Бразоль.

Ілля Олександрович одружився з овдовілою (в 1720 р.) дружиною Степана Васильовича Свічки Іриною Петрівною і став займатися господарством Свічок та вести судові справи Свічок проти Марковичів.

Для свого сина Семена він орендував землю у поміщиків Бразолів, на якій і був заснований хутір Семени (Семенівка). У 1778 р. бунчуковий товариш Василь Трохимович Бразоль продав Семенові Іллічу хутір Семени з прилеглими землями. Коли саме з'явились у цих місцях Милорадовичі і коли заснували хутір Семени, нам не вдалось встановити.

Як було сказано вище, у 1740 р. тут уже існувала слобідка Семенівка. Назва її змінювалась. У сповідальних відомостях до 1832 р. вона називалась Семенами (Семенівкою), з 1832 р. до 1841 р. - Сербинівкою, з 1841 р. до 1849 р. - Ново-Воскресенським, з 1849 р. до 1855 р. - знову Сербинівкою, з 1855 р. до 1923 р. -Воскресенським.   

У праці історика М. Г. Астряба «Столетняя тяжба Марковичей со Свечками и Пасютами (1720- 1827 г.г.)» записано (див. «Труды Полтавской ученой архивной комиссии», вып. 8, 1912 г. стр. 99): «Илья Милорадович в челобитной, поданной в суд 23 февраля 1749 г., доказнвал, что новопроложенный шлях (дорога) на греблю, устроенную Милорадовичем через Сухую Оржицу в село Кохновку, не может быть отождествляемым с древним шляхом Коломийским (який проходив через х. Каївку - Прим, авт.), существовавшим при Леонтии Свечке, так как зту плотину Милорадович устроил всего лет четырнадцать тому назад».

З цього видно, що Милорадовичі тут господарювали вже в 1735 р., і якщо взялися за висипку греблі через Суху Оржицю, то, мабуть, тут у них уже було і своє господарство, і селяни (посполиті). До речі, шлях з Пирятина до Переяслава, що пройшов через побудовану Милорадовичами в 1735 р. греблю, відіграв певну роль у розвитку Сербинівки і Чепурківки.

У свій час він став поштовим трактом. На греблі через р. Суха Оржиця Милорадовичі влаштували водяний млин на два борошняні кола. Зростала кількість населення: у 1753 р. тут проживало вже 20 сімей посполитих, а в 1774 р. - 33 сім'ї.

У грудні 1773 р. Семен Милорадович звертається в Пирятинське духовне правління за дозволом побудувати кладовищенську церкву. 31 липня 1775 р. митрополитом Київським була дана грамота з дозволом на будову і відкриття церкви з назвою Різдва Христового в с. Семенах. А в серпні 1779 р. священик Вознесенської церкви м. Пирятина Микита Колосовський попросив перевести його в церкву Різдва Христового

За нього клопотали сини Семена Милорадовича (батько їх до того часу, мабуть, уже помер). У жовтні цього ж року він став священиком у селі Семенах. У 1780 р. церква ще добудовувалась і дообладнувалась. А в 1781 р. вона була відкрита, до її парафії були включені мешканці села Семени і хуторів Чепурківки, Саївки, Курилівки, Каївки, а пізніше - Мечету і Писарщини.

Священиком до 1797 р. був Микита Колосовський, після нього - його син Георгій Колосовський, аз 1801 р. і до її закриття - Андрій Базилевський.

Кладовище с. Семени (Семенівки), на якому розташовувалась церква Різдва Христового, було суміжним із землями, де тепер сербинівська ферма, і займало площу 0,6 десятин землі. На другому боці шляху Гребінка - Свічківка розташоване чепурківське кладовище.

15 лютого 1782 р. сини Семена Милорадовича поручик Василь і підпоручик Іван продали свої володіння на Пирятинщині: с. Семени і хутори Куриловщину і Мотузківщину (останній був розташований між хуторами Писарщигюю та Григорівною). їх купив бунчуковий товариш Петро Олексійович Свічка, який володів маєтностями в м. Городищі, Корніі'вці, Каївці та ін. населених пунктах.

В купчій було записано, що частину своїх селян Милорадовичі переведуть у свою нову маєтність в слободу Гнилицю Зіиьківського повіту. Алє, як видно із нижче наведених даних, селян із с. Семенівки вони не забирали в свою нову маєтність.

У 1775 р. в Семенівці мешкало 303 душі селян обох статей,
в 1783 р. - 354 душі,
в 1797 р. - 559 душ.
в 1808 р. - 540 душ,
в 1816 р. - 502 душі,
в 1818 р. - 53 душі.

Новий володар села сприяв росту села, і кількість населення в ньому росла. Коли Петро Олексійович Свічка помер (1802 р.) і господарювати стали Його сини Микола і Яків, кількість населення в селі почала скорочуватися (в той час багато селян утікало на південь на «нові землі»). А в 1818 р. в Семенівці залишилось всього 53 душі селян обох статей.

Чим же пояснити десятикратне зменшення населення? А тим, що за якихось 15-20 років Микола і Яків Свічки зі своїм марнотратством залізли у величезні борги. На виплату цих боргів продавали кріпосних людей, землю, худобу, майно. Село Семенівка з прилеглими землями (1035 десятин у 1818 р.) було продане прилуцькому поміщикові Олександрові Федоровичу Раковичу. Переважна більшість селян була продана і переведена в інші маєтності.

У 1818 р. була закрита і церква в Семенівці, і Семенівка знову стала хутором. У документах записано, що церква закрита за її ветхістю. Достовірність такого запису викликає сумнів: церква Різдва Христового послужила всього 38 років, у той час як в сусідньому селі Кохнівці така ж дерев'яна церква служила 58 років.

Фактичною ж причиною було банкрутство Свічок, володарів поселень цієї парафії - села Семенівки, де у 1818 р. залишалось всього 53 душі мешканців, слобідки Каївки, де із 398 душ залишилось 36, хутора Курилівського, який у 1818 р. зовсім спорожнів. А земля, яку поміщик виділяв для церкви (близько 30 десятин), стала потрібною для погашення боргів.

Після закриття церкви в с. Семени мешканці були віднесені до Миколаївської церкви с. Кохиівки (а потім - села Свічківки). З відкриттям церкви Андрія Первозванного в с. Мечет у 1841 р. мешканці Ново-Воскресенська (як тоді називався хутір Семени) були зараховані до цієї парафії.

За господарювання Раковичів чисельність населення в хуторі Семени (Сербинівка, Воскресенське) поступово зростає:
у 1828 р. - 124 душі,
у 1849 р. - 250,
у 1859 р, - 313,
у 1896 р. - 482,
у 1910 р. - 590 душ.

Реформу 1801 р. х. Воскрссенський зустрів з населенням більше трьохсот душ. Як записано в «Уставній грамоті» (договорі між поміщиками і селянами на викун землі), складеній у 1862 р., в хуторі налічувалося 57 господарств, усі вони були пішими (не мали ні волів, ні коней), їм надавалася (продавалася) земля в розмірі 235 десятин, в тім числі 198 дес. польової, решта - присадибна, яка включала вигін площею 15 десятин.

Раковичі па відміну від Милорадовичів не жили в купленій маєтності, тому вони десь у 1880-х роках продали поміщицьку садибу купцеві Каневському, який організував тут поштову станцію: у 1886 р. тут було 8 коней, 4 вози, 4 саней, 4 візники.

Школа (початкова двокомплектна) тут була відкрита в 1911 р. в иовозбудованому цегляному приміщенні, де було дві класні кімнати і дві квартири для вчителів. Першими учителями були Катерина Олексіївна Бондаренко і Марія Григорівна Сахновська.

Катерина Олексіївна 16 серпня 1911 року овдовіла, мала трьох малолітніх дітей; вона була сестрою дружини Євгена Аполлоновича Гребінки, племінника письменника, останнього володаря Убіжищенської маєтності. Марія Григорівна в 1910 р. скінчила Лубенське єпархіальне жіноче училище, родом з Переяслівщини.

З 20.11.1911 р. - учителька Сербинівської (Воскресенської) школи. 15 серпня 1912 року вона одружилася з фельдшером Сербинівської лікарні Павлом Павловичем Тітовим (родом з Переяслава), поручителем був Євген Аполлонович Гребінка.

Дітей у них не було. У 1922 р. вони розлучилися, за проханням Марії Григорівни її переведено в Харківецьку школу біля Пирятина.

У 1915 р. у Воскресенську були 1 вітряк і кузня, водяного млина, облаштованого Милорадовичами на р. Сухій Оржиці, вже не було.