Сербинівка -  (колишні назви: Семенів, Семени, Воскресенське, 1 Травна)

ХУТІР ЧЕПУРКІВКА

У Центральному історичному архіві України (ЦІАУ) зберігається документ (Ф. 1849, опис 1, справа 9) з записом, датованим 21.02.1782 р., на передачу Іваном Ісаєнком своєї власності Григорію Михайловичу Ограновичу: «Я, Иван Петрович Исаенко по наследию от отца своего, умершего козака сотни Первопирятинской, с родным дядею моим, умершим же козаком Максимом Исаенком, в Пирятинском уезде над р. Сухой Оржицей хутор, называемый Чепурковский, он же Исаенковский, тогда не разделенный, также в г. Пирятине и около оного разные грунта, надлежащие в равные на две части разделу.

И как по тогдашнему моему малолетству тот хутор (Исаенковский) и пирятинские грунта находились во владении дяди моего Максима Исаенка, то я, не имея тогда зрелого рассуждения... к отысканию оных, в прошедшем 1773 г. 28 февраля данным от себя записом влил моє право чужестранцу, из Италии вышедшему.

Иосифу Марине с тем, что он, Марине, должен своим коштом всю надлежащую на меня часть отыскать и по отысканию хутор с людьми, с принадлежностями взять в свое владение, а пирятинские и около Пирятина грунта оставить мне.

Но он, Марине, пользуясь моим малолетством  по выделке того хутора, оным завладел. А пирятинских грунтов не только по обязательству своему мне не отыскал, но и договоренных в придачу по запису значащихся денег не заплатил.

И после тот мой хутор со всеми принадлежностями не надлежаще завел в продажу сотнику Первопирятинскому (ныне бунчуковому товаришу) Исааку Плевковскому. Почему я, бывши от него, Марине, крайне обиженным, признаю данный ему запис незаконным й насильним:

1. Что оный дан от меня в моем малолетстве, когда я правильних лет не имел и в безгласном состоянии находился.

2. Что он, Марине, чужестранец, и не имеет права владеть недвижимым в Малороссии имением.

3. Что не устоял сам на своем по тому ж запису: об обязательстве касательно отыскания мне пирятинских грунтов и полной уплате договоренных денег».

І далі в цьому записові: за 150 крб. Іван Ісаєнко передає Григорію Михайловичу Ограновичу свої права власності на х. Ісаєнківський (Чепурківський), який треба повернути, як неправильно («не надлежаще») проданий сотнику Пирятинськсму Плевковському, а також інші землі Ісаєнків у Пирятині і біля нього, які треба ще розшукати. Г. М. Огранович за цим записом повинен ще повернути Милорадовичам борг Ісаєнків у сумі 500 крб.

Цікавим у цьому записові є те, що хутір Ісаєнківщйна, який простягався від х. Курилівщини до слобідки Семенівки, тут названий Чепурківським. У сповідальних же відомостях і в «Дневных записях» Я. Маркевича він завжди називався хутором Ісаєнківським. Мабуть, назва Чепурківка існувала в просторіччі, в побуті через те, що хутір був розташований на місцевості, яка називалась урочищем Чепурківським.

Про це урочище згадується в Рум'янцевському описові 1765 р. (ЦІЛУ, Ф-57, оп. 1, кн. 425) при визначенні межі володінь генерал-фельдмаршала М.Ю. Трубецького (села Мосівка, Погреби, Степанівна).

Ця назва (Чепурківка) утвердилася за хутором Плевковських в офіційних документах, коли дочка Плевковських Наталія взяла шлюб з Андріаном Івановичем Чепою (1793 р.). Мабуть, тому деякі історики помилково пов'язували назву хутора з прізвищем чоловіка Наталії Ісааківни - Чепи, а історик В.Г. Полетика (1765-1845 р.р.). назвав Чепу навіть засновником хутора.

Сотник Плевковський після купівлі хутора Ісаєнківського в італійця Маріне вживав заходи для закріплення цієї маєтності за собою: намагався виселити звідти нащадків Ісаєнків.

От як про це писав до Лубенського суду в сво'ій скарзі козак Лубенського полку Яблунівської сотні Іван Громашевський, одружений з дочкою Максима Ісаєнка Марією: «...сотник Первопирятинский Исаак Плевковский 27 мая (1780 г.), собравши выборных сотни своей козаков до 30 чел., вооруженных на лошадях, при всем военном наряде, да до 40 пеших, разбойничьим образом напал ночью на имение его, Громашевского, в хуторе Исаенковском состоящее, производил с ружей пальбу и напоследок выгнавши его Громашевского с женою с того хутора, шесть человек его людей и 2 женщины, теснил их боем и работою в колодках».

(Журнал «Киевская старина» за 1882 г. №4).

І все ж І. Громашевський змушений був переселитися в батьківську маєтність в с. Овсюки. У протоколі суду записано: «Плевковский не отрицает о злоупотреблении козаков на свою партикулярную надобность - будто к своєму собственному защищению».

Іван Ісаєнко, мабуть, правильно зробив, що передав свої права на володіння хутором осаулу Лубенського полку бунчуковому товаришеві Григорію Михайловичу Ограновичу, якому не вдалось відібрати маєтність, він тільки «витіснив» сотника Пирятинського, бунчукового товариша Плевковського, із частини хутора Ісаєнківщини в бік слобідки Семенівки.

У сповідальних відомостях за 1783 р. було записано: хутір Сотниківщина сотника Плевковського, де мешкало селян 74 дущі обох статей, і хутір Ісаєнківщина бунчукового товариша Григорія Ограновича, де мешкало 53 душі. Тобто, хутір Ісаєнківський був поділений на дві частини: хутір Плевковського, який згодом став називатися Чепурківкою. і хутір Григорія Ограновича Ісаєнківщину, назва якого згодом перетворилась на Саївку.

У 1802 р. цар Олександр І запровадив у Росії міністерства. Першим міністром народної освіти став граф П. В. Завадовський (це той самий Завадовський, що після Теплових заволодів теплівською економією - м. Теплівка, селами Олексіївка, Наталівка та ін.).

Згідно з розробленою міністерством програмою («попередніми правилами»), крім існуючих училищ (шкіл) повітових, губернських і університетів, впроваджувались сільські училища (школи). У кожній парафії слід було мати одну школу, в крайньому випадку - одну школу на дві парафії;

Ця програма по суті була утопічною, оскільки держава не виділяла грошей для її реалізації і не було вчителів достатньої кількості. Вона була розрахована на «самостійність парафіян», «освіченість і добропорядне опікування поміщиків» та на дармовий труд духовенства (священики і церковнослужителі повинні були виконувати учительські обов'язки безкоштовно).

У 1805 р. генерал-губернатор Полтавської і Чернігівської губерній князь Куракін закликав повітових предводителів дворянства подбати про влаштування шкіл у поміщицьких маєтностях. Але підтримки не одержав.

Справа в тому, що ще був час кріпосного права, коли про освіту кріпаків не тільки не думали, а й вважали її зайвою, навіть шкідливою. Про все це розповідає історик І. Ф. Павловський у своїй праці «К истории Полтавского дворянства». І далі він пише: «Был один только факт устройства начальной школы, зто в Пирятинском уезде в селе Чепурковке помещицей Наталией Чепиной, супругой известного в то время очень интеллигентного человека Андриана Ивановича Чепы.

Она еще в 1799 г. отдала двух крестьян для обучения в Черниговское уездное училище, имея в виду подготовить их учителями в свою школу. Школа Чепиной помещалась в нескольких избах, в которых в первый же год, по открытии ее, обучалось 23 души. Как она пишет, «дети охотно являются в определенные часы учатся без отвращения и некоторые из них читают уже молитвы без букваря...»

Она проект сию школу утвердить и «назначить предмет обучения» (навчальну програму - Прим. автп.). Смотрителем (попечителем) зтой школи она просила назначить ее супруга А. И. Чепу с обязанностью посилать о ней к начальству сведения, получать наставления и стараться об исполнении по оным.

Андриан Чепа обязывается, пока он живет на свете или до общего распоряжения о деревенских школах, содержать 50 учеников, детей беднейших крестьян, снабжать их книгами й прочими потребностями к ученню, отличающимся в учении назначать й выдавать награждения.

Учителям зтой школы за труд их определяли землю и некоторое количество денег сообразно приложению трудов и успехов их. Куракин сообщил об зтом министру Завадовскому, которий счел нужным доложить об зтом императору. Супруги (Чепи) получили монаршее благоволение. Император, как писал Завадовский, с удовольствием внимал к такому подвигу их».

Нам невідомо, як довго існувала ця школа і хто були учителями в ній. У сповідальних відомостях за 1834 р. серед селян-кріпаків Чепурківки були записані селяни, «випущені на волю»: Андрій Шумовський, Микола Добровольський, Євгенія Ротченкова, Іван Корнійович Компанець та його мати Феодосія Данилівна.

Пізніше вони були записані міщанами. Можливо, саме вони були кріпацькими вчителями. Єдина донька Чепів Валентина Андріанівна вийшла заміж за Петра Григоровича Вільхівського, який був офіцером, а з виходом у відставку працював управителем заводів на Уралі і дома бував рідко. А Валентина Андріанівна разом , з матір'ю Наталією Ісааківною майже безвиїзно жила в Чепурківці, вела господарство і виховувала дітей (їх було восьмеро).

Зростала і Чепурківка: за переписом 1859 р. тут налічувалося 26 дворів, у яких мешкала 171 душа обох статей. Землі Чепи - Вільхівські мали: в Чепурківці - 595 десятин, в х. Наталівці - 75 десятин та в Роменському повіті х. Мар'їно -297 десятин. На викуп землі селянам Чепурківки було виділено 9,9 десятини присадибної землі, в тім числі 3,1 дес. вигінної, і 87 дес. польової, а всього - 96,9 десятини.

У 1866 р. Валентина Андріанівна померла, а Чепурківську маєтність поділили її дочки: Емілія Петрівна, вдова колезького радника Миколи Сєрова, та Марія Петрівна, вдова колезького радника Івана Шмінке. Емілії Петрівні дісталась садиба їх батьків з усіма будівлями і садом та 369 десятин землі, а Марії Петрівні - 118,66 дес. землі. Емілія Петрівна весь час мешкала в Чепурківці.

В 1886 р. вона здала в оренду свій будинок, а згодом продала всю садибу Пирятинському земству для лікарні. Померла вони в 1898 р. Марія Петрівна Шмінке мешкала на Уралі в Єкатеринбурзькому повіті, мабуть, там і померла. І тільки її син Микола Іванович Шмінке вирішив переїхати з Уралу на батьківщину предків своєї матері (батько його, мабуть, був німецького походження).

У 1882 р. він був зафіксований тут як тимчасовий мешканець, а в 1887 р. був одружений і мав сина Олега - жив постійно в Чепурківці. Він створив тут хорошу садибу: побудував добротний житловий будинок і господарські приміщення.

За свідченням документів Пирятинського райземвідділу 1925-1926 р.р. (філіал Чернігівського облархіву в м. Прилуки, фонд Р-5498, оп. І, спр. 690), садиба Шмінке була розташована на краю села Чепурківки на березі р. Сухої Оржиці і займала площу 5,61 га, з яких 1,1 га - під садибою, 1,7 га - під садом (в якому налічувалося більше 130 різних фруктових дерев), 2,8 га - під парком.

За садибою Шмінке було вже чепурківське поле, за яким починався хутір Саївка.

У різні роки в Чепурківці мешкали: в 1896 р. - 282 душі обох статей, в 1910 р. - 249 душ. У 1915 р. в Чепурківці було 5 вітряних млинів.