|
Сербинівська сільська рада
Царським маніфестом 17 лютого 1861 р. селяни оголошувались вільними, а землю, якою вони користувались, повинні були викупити протягом 49 років (до викупу землі селяни вважались тимчасово зобов'язаними), Одержували (викуповували) землю 300 душ чол. статі (стільки їх налічувалось в Мечеті за переписом 1859 р.), які мешкали в 119 дворах. Два ставки і болото залишались власністю поміщика. В ставках дозволялось селянам тільки напувати худобу, а ловити рибу і мочити коноплі заборонялось. Новий господар Мечетської маєтності Маркович Сергій Борисович 600 десятин землі продав поміщикові Загряжському Ол. Ів., а більше 700 десятин залишив в своєму користуванні, які він віддав в оренду Заболоцькому Ів. Фед. До 1900 р. існував цегельний завод, який розмішувався біля ставка, що на околиці села з боку с. Сербинівки. Село розвивалось, і в 1900 р. в. ньому налічувалося 419 душ чол. статі і 454 душ жін. статі. Землі не вистачало, і багато селян виїздило в Сибір («на Тургал», як говорили тоді в селі), де було багато незайнятої-землі. І все ж населення села зростало: в 1910 р. тут мешкало уже 932 душі, в 1926 р. - 1100 душ, а в 1929 р. - 1135 душ обох статей. Телефон в Мечеті вперше з'явився в 1912 р.: він був установлений у Сергія Борисовича Марковича. У Марковича був і електрогенератор, який приводився в дію від кінного приводу. Мабуть, в святкові дні поміщицька сім'я користувалась електроосвітленням. Через місяць після революційного перевороту в Петрограді в 1917 р. село Мечет відчуло початок бандитського розгулу криміпальних елементів: в другій половині листопада 1917 р. бандити напали на садибу орендаря землі у Марковича С. Б. - Заболоцького І. Ф., убили не тільки його і дружину, а й прислугу і кучера, навіть малолітню дочку кухарки не залишили в живих. Поховано Заболоцьких в с. Березівці, де брат загиблого Кузьма Федорович володів маєтністю (обидва брати Заболоцькі прийшли до Пирятинщини із м. Новозибкова Курської губернії). Після закінчення громадянської війни, в 1921 р. була спроба радянської влади в проведенні часткового розкуркулення заможніх селян: відібрання у них частини майна для передачі його біднякам. В списках заможних селян села були: Кіріченко Григорій, Пущинський Павло (священик), Кузьменко Прокоп, Сатирь Антон, Литвиненко Трифон, Котенко Андрій, Кіріченко Клим, Кіріченко Йосип, Котенко Макар, Чабак Архип, Припутень Калістрат, Тарасенко Назарій. В цих списках було вказано, яке майно від кого забирать і кому із бідняків передать. На практиці цього не відбулося. В 1930 р. було проведено розкуркулення уже в жорстокій формі. На початку 1920-х років на базі економії поміщика Загряжського Ол. Ів. (600 десятин землі), що знаходилась над Михеєвим яром, був створений радгосп, який долучався до Шрамківського цукрового заводу. (На початку 1930-х років цей радгосп став іменуватись Писарським і відносився до с. Писарщини). Колективізація в селі, завдяки «наполегливості» партійно-комсомольського активу проводилась в строки згідно з вимогами керівництва партії і уряду держави: до кінця 1929 р. було колективізовано 53% селянських господарств, а на 20 січня 1930 р. - 95%. Весною 1930 р. 7 чи 8 «куркульських сімей» було вивезено в ліси Вологодської області. Під час голодомору 1932-1933 років померло більше 100 мешканців села. Різко зменшилась кількість населення села. За матеріалами перепису населення 1939 р. в селі залишилось 842 душі обох статей. Війна 1941- 1945 років забрала більше 80 життів. В період окупації: 96 мешканців села були вивезені на роботи до Німеччини, п'ятеро із них загинули там, розстріляно - 8 душ. І після війни проходив відтік робочої сили із села до міста, викликаний розвитком промисловості і досить важкими умовами життя в селі. В 1959 р. кількість населення в селі становила 629 душ обох статей, в 1972 р. - 469 душ, в 1980 р. - 359 душ, в 1990 р. - 300 душ. Медичі послуги мешканці села одержували від Сербинівської лікарні. Кваліфіковані медичні послуги надавав і лікар Тітов Павло Павлович (1882-1946), який з 1901 р. працював фельдшером при Сербинівській лікарні, де одержав хорошу практику в лікуванні хворих. В 1929 р. він навчався в Київському медичному інституті і здав екстерном екзамени на лікаря. Працював приватним лікарем на дому, виїздив в сусіднє село Свічківку, де вів прийом хворих в лікарській дільниці. Павло Павлович дружив з останнім володарем Убіжищенської маєтності Гребінок - Євгеном Алоллоновичем Гребінкою, який передав йому на зберігання портрет письменника Євгена Павловича Гребінки і рукопис «Приказок». Павло Павлович зберіг їх в належному стані. Перша школа в селі була відкрита до 1870 р., вона була церковно-парафіяльною (ЦПШ), а в 1870 р. постало питання про її закриття, оскільки сільська громада відмовилася фінасувати її утримання. В 1887 р. знову тут було відкрито ЦПШ, а в 1892 замість ЦПШ була створена земська школа. В 1892 р. на вигоні було побудоване шкільне приміщення, яке в в 1907 р. стало непридатним. В 1908 р. на тому ж самому місці було побудоване нове шкільне приміщення, яке нині за відсутністю відповідного догляду розвалилося. Школа була початковою, а в першій половині 1930-х років стала неповно-середньою (семирічкою). Після війни 1941- 1945 років вона знову стала початковою, а згодом була зовсім закрита через малу кількість учнів. В адміністративному відношенні с. Мечет після реформи 1861 р. став волосним центром, а з 1925 р. тут була своя сільрада (тепер село відноситься до Сербинівської сільради). Нову назву - Грушківка - село отримало 7 червня 1946 р. |
ЗАРАЗ ЧИТАЮТЬ
|
|